Раді Вас бачити!

Розділ 25. Нитки та ножиці

Яскраві сонячні промені, що панували у внутрішньому дворі храму «Тисячі голосів», змінилися пронизливою темрявою катакомб. Раніше я не любила ніч та темряву. Ні, я ніколи їх не боялася, навіть коли була дитиною, але завжди віддавала перевагу дню. Може і не з самого ранку, бо валятися в ліжку я також люблю, але то інше.
Гадаю, таке відношення до світила було природнім. Риба не може не любити воду, птах – повітря, а вогонь завжди шукає паливо. Сонце було моїм постійним джерелом енергії. Як же його не любити?
Зараз я була іншої думки. Після болючого переходу в розум смертельно хворої Фіфи та задимленої кімнати Актавшан, волога темрява здалася подарунком долі. Очі напрочуд швидко пристосувалися та перестали боліти, дихання заспокоїлося, а серце перестало стукати, немов у переляканого горобця.
На мій подив, жриця не втекла, загубившись в мережеві підземних переходів. Жінка сумлінно чекала на дні кам’яного колодязя, з запаленим ліхтарем.
- Вони змогли зайти в храм? – спитала вона тремтячим голосом, коли я спустилися вниз по старій дерев’яній драбині.
Блякла маслянка відкидала на її обличчя химерні тіні, роблячи великі очі ронської жриці схожими на совині. Ворожка знову покрила голову чорною хусткою, сховавши бліду зовнішність за пологом магічного мороку. Навіщо було це робити в підземеллі, де крім нас двох з живих нікого не було, залишилося для мене загадкою. Скоріше за все, це була стара звичка.
- Поки, ні, - похитала я головою, - Я зупинила їх на деякий час, але вони знайдуть спосіб проникнути всередину. Нам треба поспішати, бо рано чи пізно ваша дитина повернеться в храм. Треба її попередити.
- З нею все буде добре, але дякую, що хвилюєшся, - кивнула вона, - Якщо святий орден зайшов в наш квартал, то про це вже остання собака знає. Шанталь в безпеці. Наші не дозволять їй зашкодити.
- А ви? – запитала я, примруживши очі, - Він бачив вас, отже знайде.
- Бачив кого? Біляву жінку з блакитними очима? – дриця іронічно підняла чорну бров. Прихована посмішка блукала в неї на вустах, ховаючись в мерехтливих тінях.
- Слушна думка, - кивнула я, - Не хвилюєтесь, що духи здадуть вас?
- Ні, - впевнено похитала вона головою, - Навіщо їм псувати зі мною відносини? Вони вказали шлях чаклуну, ще до того, як ти переступив поріг мого храму. Шанталь попередили про відьму, та я не зрозуміла, про кого мова. Думала - про тебе. Забагато вашого поріддя розвелося в Пенефорісі. Гаяти час, буде дурною ідеєю. Знаєш куди треба йти?
- Ви жартуєте? – в мене округлилися очі, - Я в катакомбах другий раз в житті! Гадала, що ви знаєте шлях!
- Сюди майже ніхто не спускається, всі бояться кістяної потвори, - знизала плечима жриця, - Пару років тому контрабандисти почали переправляти ці тунелі для транспортування своїх товарів на пагорби. Те, що від них лишилося, вмістилося в одну маленьку труну на похоронах. Окремі могили не знадобилися, бо де чий шмат було не розібрати.
- Чудові новини, - обурено видихнула я, - А мені казали, що кістяний дракон не такий вже і небезпечний. Навіщо ви йшли під землю, якщо не знаєте як вибратися?
- Іншого виходу не було! Я не звикла, що до мене вламуються озброєні монахи! - вигукнула вона.
- Слушна думка, нічого не скажеш. Про репутацію ордену Білої айстри чули всі, - прошепотіла я, потроху проходячи до розуміння, що моє перебування тут може затягнутися, - Духи не зможуть нам допомогти знайти шлях?
- Це небезпечно, - жриця похитала головою, - Якщо я прикличу когось одного, то збігуться всі інші, а там і до кістяного дракона не далеко.
- І багато почує ваш поклик? – я примружила очі.
Якщо я правильно пам’ятаю теорію, то одним з показників могутності заклинача духів вважається сила його поклику. Чим більше потойбічних істот можуть його почути, тим сильніший заклинач. Анатоль міг половину цвинтаря підняти за раз, але завжди це робив обережно, щоб не потривожити зайвих.
- Все залежить від обставин, - знизала вона плечима.
- І все ж? – я зацікавлено підняла бров. Треба ж розуміти, наскільки сильний медіум поруч зі мною.
- Враховуючи, де ми зараз знаходимося - народу буде більше, ніж на проспекті Ре Воллє під час святкування дня Всіх мертвих, - скривилася вона.
Я мовчки кивнула, обмірковуючи нову інформацію. Отже, Актавшан не поступається силою Анатолю, але не така майстерна в контролі, тому і робить ритуали в захищеному просторі свого храму. Не дивно. Його багато років вчили цьому тонкому мистецтву. Дивує інше - яким чином вона не потрапила під пильне око Святого престолу? Так, рони - це окрема каста, вони не підкоряються загальним правилам. Юридично, вони навіть не вважаються підданими короля, бо змінюють країни перебування швидше, ніж змінюються пори року. За ними важко слідкувати. Але вона містянка, а не кочівниця.
Я глибоко видихнула. Треба заспокоїтися і щось придумати. Не знаючи катакомби так добре, як Белла, не маючи карти чи компаса, блукати заплутаними ходами можна було до скону. А враховуючи, що десь за рогом бігає голодний мрець, то це може статися швидше, ніж нам би цього хотілося. Не дивлячись на «райдужні» перспективи, чекати поки Анатоль оговтається, я не збиралася. Старий друг не подарує мені приниження на очах нових «друзів».
- Стовбичити немає сенсу. Якщо спустилися - треба рухатися далі. В ордені Білої айстри вдосталь фахівців, які зможуть знайти нас, якщо візьмуть слід, - зробила я висновок, - Як тільки знайдемо підходяще місце, то зупинимося та розглянемо варіанти.
Йти наосліп темними коридорами було божевіллям, та якщо добре подумати – серед відьом та чаклунів нормальними народилися одиниці. Якби я була при пам’яті, вийшла би заміж за першого-ліпшого красеня, чи вельможу, обирала би зараз меню на званий обід в одному з палаців Аєрама і горя не знала. Але ж – ні, мені гострих відчуттів подавай.
Жінка кивнула, підняла над головою ліхтар і рушила темним проходом у невідомість. Вологе повітря осідало краплями на моїй брудній сорочці. Волосся було мокрим, а одяг прилип до тіла. Цівки води стікали зі стін, збираючись великим озерами під нашими ногами. Я злизала з руки краплю води і, на диво, вона виявилася прісною. Це вже не погано. Від спраги ми не помремо.
Актавшан заправила довгий поділ квітчастої спідниці собі за пояс, зняла шкіряні капці і далі йшла босоніж. Я послідкувала її прикладу, підкотила штанці та скинула розкислі вщент замшеві чоботи Ілсе. Тепер хоча б хлюпала немов жаба не буду.
Ронська жриця напрочуд вдало минала перепони на шляху. Я, яка вже давно забула, як пересуватися вбрід по багнюці, не могла похизуватися такою спритністю. Тіло Ісле мало зовсім іншу будову. Це тільки зовні здається, що чоловіче тіло від жіночого відрізняється наявністю чи відсутністю деякий органів. Центр ваги був зсунений, м’язи розвинуті зовсім не в тих місцях, де в я звикла, а простір відчувався інакше. Тільки зараз я зрозуміла, що весь цей час ходила, як поранена в дупу квочка.
Кожен раз ворожка без дорікань чекала, поки я переберуся через кам’яний завал чи подолаю калюжу, розмірами з морський залив. Дідько! Я би все зараз віддала, щоб мати змогу прикликати полум’я та освітити шлях, або ще краще – зачаклувати камінь, який вкаже вірний напрям.
- Ти щось дивне зробив з тим чаклуном. Ніби життя висмоктав, - раптово прошепотіла жриця, йдучи темними переходами, - Як ти його назвав? Аксерктан?
- Так, тільки він не любить, коли його так кличуть, - скривилася я, вирішивши змінити тему. Пояснювати жінці що до чого мені не хотілося, - Скоріше за все, ви родом з однієї країни. У вас навіть імена схожі, не кажучи про зовнішність.
- Я народилася тут, на великій землі, і ніколи не була за морем, - знизала вона плечима.
- Ти перший альбінос в родині? – зацікавилася я, - В Аксертана бабка була така, а всі інші родичі – звичайні.
- Я перша в роду, наскільки мені відомо, - похитала вона головою, - Матір була звичайна, чорноброва, а батька я ніколи не знала. Кажуть, що він був з іншого табору. Поплив за море і не повернувся.
- Вона також була жрицею? Морок на хустці, це не твоя робота, - зазначила я.
- Маєш рацію. В таборі, де я народилася, вважали появу поцілованої богинею дитини добрим знаком. Та всі чули, що роблять з «білими воронами» за морем. Хто знає, куди табір може завести дорога? Ось і вирішили перестрахуватися, про всяк випадок.
- Ніколи не думала зняти хустку? – примружила я очі.
- Думала, - сумно кивнула вона, - Але так давно її вдягаю, що боюся не впізнати себе в дзеркалі без неї.
Далі розмова не йшла. Ми вперто йшли темними коридорами навмання звертаючи в більш сухі та не завалені проходи. Відповідати, як я зрозуміла, що морок заслуга іншої відьми, я не хотіла. Що я їй скажу? Що побачила нитки чужої сили, якою вона не володіє? Магія ронів була майже безбарвною, ніби сірий дим, що огорнув Актавшан зі всіх сторін. Вона мене не зрозуміє.
А що саме я зробила з Анатолєм, взагалі не треба було казати вголос. Якщо Фіфа мала рацію, і Ілсе був нащадком жреців старої віри, то зараз його сила перейшла до мене. Народ на довго запам’ятав вчинки тих виродків. Нащо бентежити бідні жінку?
- Давай зупинимося тут, - запропонувала вона, вказавши ліхтарем в одну з побічних галерей, зі стелі якої невпевнено пробивалися промені денного світла.
Я знизала плечима. Яка різниця - тут зупинятися, щоб перепочити та подумати, чи в іншому місці? Темрява викривляє час, а тут хоча б біла крапля світла. Мені здавалося, що ми йдемо не менше години, хоча скільки насправді пройшло часу, було невідомо.
Інтуїція підказувала, що ми достатньо далеко відійшли від «Храму тисячі голосів». Монахів чутно не було. Або Анатоль не зміг взяти слід, або ще не оговтався. Друге було більш вірогідний та кумедним. Такий поважний чародій, а досі валяється на брудній вулиці Тельфера.
Найголовніше, чого мене навчила Феліцитата – це слухатися своєї інтуїції попри будь-які доводи логіки. Ти можеш володіти потужною силою, бути майстринею заклинань та обрядів, та якщо не почуєш тоненький голос, який шепоче тобі на вухо - вважай, все навчання було марним. Очі брешуть, розрахунки можуть бути хибними, розум помиляється, інтуїція чародійки – ніколи.
Сівши на повалену колону, я підставила обличчя під потік сонячних променів, воліючи відчути їх ласкавий дотик. Нічого. Порожнеча. Мабуть, це нова норма – не відчувати енергії світла, до якого я звикла. Актавшан поставила ліхтар, вмостилася на сиру підлогу, та заплющила очі.
- Пробуєш знайти якійсь орієнтир? – спитала я.
- Так, - відповіла вона, не відкриваючи очей, - Я не відчуваю активні джерела сили, як роблять це чародії, та подумки можу відшукати скупчення мертвих. Солдатів, зазвичай, хоронили не далеко від входів в катакомби. Може, пощастить і ми знайдемо один з них.
- Я заплутався і не розумію, що відчуваю останнім часом, - потупила я очі, - Це так дивно – перетворитися на мале кошеня.
- Магія, це не сережка, яка заплуталася у твоєму волоссі, - відрізала вона, - Навіть після обряду зречення, коли ти усвідомлено відмовляєшся від свого дару, магія не відмовляється від тебе - вона шукає інші шляхи. Тобі треба зрозуміти – які нові форми вона знайшла.
- Інші форми, - повторила я, втупившись в темний кут глухої кімнати.
Ронська жриця мала рацію. Магія була невидима для очей більшості, як повітря, текуча, як вода, норовлива, як вогонь та одночасно стабільна, як земля. Я могла відчути полум’я на великих відстанях. Свою силу воно не могло мені подарувати знаходячись надто далеко, то запросто слугувало орієнтиром. Останнім часом я відчувала будь-що, але не свою рідну стихію.
- Яка ж я дурепа! – ледь не вирвалося в мене з вуст, - Це ж воно! Нові видіння, що почалися після того, як на кладовищі я поглинула магію чорного дзеркала!
Поглянувши в темний кут кімнати, я напружила очі і почала вдивлятися в темряву, поки з них не потекли сльози. Ні. Це не так працює. Потрібно, щоб хтось застосував свою силу.
- Є ніж, або щось металеве? – спитала я в жриці.
Стилет Фредеріка залишився у схованці покинутої будівлі в доках. Я не звикла носити зброю, і геть забула його з собою взяти. Жінка розплющила очі, і здивовано поглянула на мене.
- Навіщо? Прийшло щось на думку? – зацікавилася вона.
- Можливо, ще не знаю, та гріх буде не спробувати, - плутаючись у словах та думках пробелькотіла я.
Актавшан знизала плечима та витягла з сумки великі сталеві ножиці. Такими зазвичай користуються кравці, коли роблять одяг. Ножиці виявилися тупими, як почуття гумору Анатоля.
- Якщо ти думала цим від когось захиститися, то можу розчарувати – ними навіть себе вбити буде важко.
- Ну, знаєш! – обурилася вона, - Доки ти не з’явився на моєму ганку, захищатися від когось потреби не виникало!
- Розумію, теж зі зброєю не товаришую, - кивнула я, та почала окреслювати захисне коло.
- Я вже казала, що не стану прикликати духів, - прошепотіла вона, зрозумівши мій намір, - Кістяного дракона я боюся більше за ординців.
- Щось мені підказує, що дракон далеко. Нам потрібен один маленький дух, щоб вказаний шлях, тож знайдемо його, - посміхнулася я, - Ти занадто сильна і я це можу виправити.
Намалювати правильну пентаграму у пітьмі і не помилитися в символах було не просте завдання. Мені не треба було дивитися на жінку, щоб зрозуміти – на її обличчі відобразилися по черзі цілий калейдоскоп емоцій: здивування, недовіра, усвідомлення і нарешті останній – страх.
- Що ти задумав? – вигукнула вона, підводячись на ноги.
- Не хвилюйся, для мене це також вперше, та обіцяю – я поверну все, як було.
Навколо жриці спалахнула блакитне сяйво жаху. Жриця не розуміла моїх слів та намірів, і була за крок від паніки.
- Іншого вибору немає. Треба пояснити, щоб вона не наробила дурниць, - подумала я і випалила, - В мене здібності жреців. Я можу поглинути твою магію, щоб послабити, а потім спробую повернути назад.
На мій подив, Актавшан не злякалася і не втекла. Спочатку я подумала, що вона не зрозуміла, не розчула мене, або не знає історії. Ронська відьма стояла навпроти мене і мовчки дивилася. Зі стелі крапала вода. Її ритмічні звуки ніби були створені, щоб відраховувати час, якого в мене майже не було. Залишалася лише надія.