Раді Вас бачити!

Розділ 47. Погляд крізь череп

З чорної поверхні відполірованого обсидіану на мене дивилося занепокоєне обличчя Ілсе. У темних, трохи примружених очах читалася зацікавленість, складка поміж брів видавала схвилювання, а на пухких, міцно стиснутих вустах ховалася напруга. Дивно, але за цей короткий період я вже майже звикла бачити його у віддзеркаленні, не сіпаючись від здивування. Мабуть, це головна здатність усього живого — звикати та пристосовуватися, аби вижити.

— Що саме ти в ньому хочеш побачити? — прошепотів мені на вухо голос Фредеріка, — Без ритуалу воно не спрацює, як не вдивляйся,

Ось як ще треба пояснювати чоловікові, щоб він не підкрадався ззаду та не лоскотав мені шию своїм гарячим диханням? Це ж не моя примха, а елементарні гарні манери! Чого його там навчали в хлопчачій академії Акритусу? Чи, може, саме цього й навчали? Нас же вчили готувати різні зілля, що дурманять розум і можуть спокусити кого завгодно. Але щоб їх підлити жертві, до неї треба ще підібратися. А отже, ми вміли гарно всміхатися, говорити солодкі для вуха слова та зачаровувати поглядом.

Не повертаючи голови, щоб не дати йому шанс для маневру, я зі всієї сили наступила каблуком своїх нових чобіт йому на ногу. Хлопчина зойкнув від болю та кумедно застрибав гірським козликом, на одній нозі, потираючи понівечену кінцівку.

— З глузду з’їхала? — крикнув він уже не таким оксамитовим голосом. — Я ж босий! Ти могла мені кістку зламати!

— Вибач, я така незграба, — томно промуркотіла я, в’їдливо поглянувши на його скривлене від болю обличчя. А сама подумала: «І як я могла забути, що Белла зняла з нього сапоги? Нічого, три поранення в груди пережив — і з цим якось упорається».

— Гидко дивитися, — зверхньо пропищала Луїза. — Граєтесь у «жарко - холодно», ніби якісь підлітки на святкових вечорницях.

Я скривилася від її слів. Ти ба, яка ж благородна пані! На сестру-повію дивитися — це, бачте, не гріх, а от на нас із Фредеріком — гидко. Ну звісно, подвійні стандарти — найкраща прикраса для таких «високоморальних» панянок.

Дівча сиділо навпроти мене на невеликому комоді й тому все бачило та чуло. Спочатку її азарту не було кінця: вона багато розповідала про Фо та Ванні, про те, як вони чаклували й які закляття використовували. Та згодом — видихлася і замовкла. Мені здалося, що ми стали першими, з ким вона могла відкрито говорити про магію та чаклунство, окрім Джованни.

На мій подив, знала вона чимало. Я в її віці й читати толком не вміла, а ця вже і писати навчилася. Почерк був жахливий, помилок вона робила цілу купу, але Луїза знала, з якої сторони підійти до пера. Заради цікавості я спробувала спитати, звідки вона родом та хто її батьки, але дівча зробило вигляд, що не почуло мене, швидко змінивши тему. Це нормально: захоче — сама розкаже, коли почне довіряти.

Насправді Белла запросила її не для того, щоб базікати, а лише тому, що її маленькі пальчики краще впоралися б із тонкою бронзовою оправою люстерка. Та інформація дівчини виявилася доволі корисною. З її слів, раніше цього дзеркала вона в домі не бачила, але здогадувалася, кому воно могло належати. Була тільки одна проблема: під її опис підходила половина Аргентуму та весь Золотий район. Розшиті перлами камзоли, прикраси та дорогі парфуми там носили всі. 

Та одна деталь не давала мені спокою. Ніби й дрібниця, але здавалося, що все це було не останньої моди. Зелений оксамит уже кілька років ніхто не носив через шкідливу фарбу, а «Літня ніч» — парфуми, які згадала дівчина, давно вже не виготовляли. Отже, це не міг бути заможний вельможа, а радше людина, яка лише прагнула на нього бути схожою. Або ж слуга в багатому палаці. Віддавати застарілі фасони суконь — цілком звична практика.

Я не була впевнена в гіпотезі, що весь цей час носила шматок цього дзеркала на шиї, але таких збігів просто не могло існувати в природі.

— Бінго, — похмуро прошепотіла я, вдивляючись у щербатий край обсидіану.

— Може, це випадковість? Дзеркалу чимало років. Хто знає, коли воно відкололося? — похитала головою відьма, провівши пальцем по невеликому сколу на краю мінералу.

— Занадто схоже за розміром на камінь у кулоні, який мені подарував Алкі на прийомі, — не погодилася я. — І за обставинами теж. Ти справді віриш, що одержимий принц випадково подарував мені обсидіан, збрехавши, що це діаманти?

— Про обставини сперечатися не буду — справді дивно, а ось про розміри… — покривила вустами відьма. — Те, що собор Святої Йови може поміститися у великій бухті, ще не робить його першим морським храмом королівства.

— Гарна аналогія, — прошепотіла я й, на мить задумавшись, додала, — Як гадаєш, Ванні зможе нам відповісти на це питання?

Потрібно було зробити це в першу чергу: допитати чорнокнижницю й витрясти з неї всю інформацію. Та, як завжди, правильній думці треба трохи полежати в голові, щоб стати очевидною.

На публічному домі стояв магічний захист — це було очевидно. В іншому випадку до нас би вже постукав Анатоль із озброєними до зубів головорізами, які вирішили, що за сірою рясою священика хтось може не помітити хижий набундючений оскал. Чорнокнижники подбали, щоб не привертати увагу Святого престолу, і це зрештою обернулося проти них.

— А хто збирається питати дозволу? — химерно посміхнулася Белла, і в її темних, як ніч, очах заблищали золоті іскри.

Захоплююсь цією відьмою. Не лише тому, що вона справжня і готова йти до кінця заради своїх переконань, а й за те, що вона достобіса розумна і не боїться використати свій дар на практиці, навіть викликаючи на свою голову гнів Святого престолу. Адель би почала скиглити, нагадувати про правила, хвилюватися про те, що скаже матінка і таке інше. Я вже пройшла етап страху, тепер залишилася тільки рішучість.

— Visus Per Cranium, — прошепотіла я. — Ну що ж… Подивимося, що ховається в черепі цієї чорнокнижниці.

За що я не любила цей обряд? Причин було багато, і головна з них полягала навіть не в його надмірно театралізованому виконанні, а в бруді. Багно легко змивається водою, а брудних думок позбутися значно важче. Вони прилипають до свідомості, наче кровожерні п’явки, та висмоктують здоровий глузд. Прості люди навіть не уявляють, наскільки огидно потрапляти в голову іншого.

Читання думок зовсім не схоже на читання книги. Та й які букви ви взагалі очікували побачити в розумі людини? Пірнати в чужу свідомість — майже те саме, що занурюватися в темний бурхливий вир образів, хвилювань, спогадів і бажань. Що саме ти виловиш із цієї каламуті — залежить від тебе. Хтось міг дістати повну історію життя та розкрити всі секрети, починаючи з першого вдиху, а комусь навіть останні п’ять хвилин давалися з труднощами.

В ідеалі місцем для його проведення мав слугувати нічний храм або хоча б кімната без даху, щоб місяць дивився прямо на учасників. Коло з чорних свічок, що горіли холодним синім полум’ям, повинно було оточувати кам’яний вівтар із черепом, на очниці якого клали кристали самородного аметисту.

Спочатку треба було окурити коло свічок пахощами евкаліпту, розмарину та кедру, щоб полум’я стало брамою між світом тиші та світом думок. Евкаліпт стимулює розумову діяльність та сприяє чіткості думок. Розмарин чудово підходить для очищення розуму від усього зайвого, а кедр заспокоює, додає впевненості та допомагає зосередитися.

Повітря ставало густим, і можна було почути тихий шепіт, ніби сотні голосів говорили одночасно. Потім чародійка урочисто промовляла слова: Visus per cranium, mentem revelare, silentium rumpere. Тіні думок вислизали з голови і танцювали навколо черепа, доки вона не торкалася кристала та не починала чути слова, що ніколи не були вимовлені. Цей обряд був не просто магією — це було проникнення у найпотаємніші куточки розуму, куди навіть сама людина боялася заглядати.

Так описували цей ритуал у старовинних фоліантах, але ніхто ніколи не проводив його настільки пафосно. Об’єкт «зчитування» лягав просто неба, навіть не зважаючи на час доби, а чорні свічки замінювали тим, що траплялося під руку. Горить? Значить, підходить. Коли ми з Делією тренувалися для екзамену Фіфи, то просто лягали на траву в парку і запалювали звичайний масляний ліхтар. Але череп… без нього не обійтися.

Я пробігла очима розтрощений кабінет чорнокнижника. Що за невезіння! Серед мотлоху не було нічого навіть віддалено схожого на череп.

— Чорнокнижник якийсь дрібний попався, — пробурмотіла я. — Фредеріку, любий, наступного разу заводь друзів із більшою кількістю приладдя.

Чарівник почув мою репліку й гучно пурхнув від обурення. Далі полився потік лайки, але я не вслухалася в буркотіння хлопця. Все одно нічого цікавого він не скаже, а виправдання його нерозбірливості в людях мене зараз не цікавили.

— Що будемо робити з черепом? — спитала я у Белли. Та лише розвела руками:

— Ти краще спочатку виріши, хто буде проводити ритуал.

— В якому сенсі? — не зрозуміла я. — Я думала, що ти!

— Я? — щиро здивувалася відьма. — Захисне коло прикриває лише будинок від зайвих очей, а на вулицю його магія не поширюється. Надворі я закляття використовувати не збираюся. Вибач, подруго, але так підставляти свою шкуру я не наймалася.

— Я теж не зможу… Чисту стихійну магію я можу контролювати, але жреці ніколи не вміли читати заклинань — лише молитви, які не мають сенсу, — я закусила губу, і ми обидва поглянули на Фредеріка.

Хлопчина округлив очі й поперхнувся залишками м’яса.

— На мене не дивіться! — замахав він руками. — Чи ви забули, що пів години тому я ледь коня не двинув?

— Дідько! Стільки відьом під одним дахом, а ритуал провести нікому, — вилаялася я. І тут мене осяяло.

У домі перебувала ще одна природжена відьма, над якою не висіло всевидюче око Святого престолу. Але чи стане їй сили? Про вміння я вже й не згадую. Вибір в мене не великий..

— Здається, я дала клятву навчити тебе всьому, що знаю, Луїзо? — прошепотіла я, кинувши погляд на дівча. — Час для першого уроку настав