Раді Вас бачити!

Розділ 44. Відьомська клятва

Ковтнувши солону від крові слину, я швидко попрямувала до кабінету Фо. Двері злетіли з петель і виглядали так, ніби їх рубали сокирою. Усередині було не краще: аркуші розірваних книг вкривали підлогу, немов пожовклий сніг; стіл був розламаний на три частини, а залишки стільця міцно застрягли в єдиній шафі, яка не лежала на підлозі.

Лише клітки залишилися цілими, а птахи, немов кам’яні, мовчки сиділи на своїх місцях. Це вже було не просто дивно, а моторошно. Весь кабінет рознесли в друзки, навіть дорогоцінні фоліанти із заклинаннями не пощадили, а кліток ніхто не торкнувся.

— Вечірка вдалася на славу. Почерк Арабелли помітно здалеку, — прошепотіла я, окинувши оком кам’яну стіну, в якій бракувало кількох цеглин. — Добре, що хоча б будинок не здогадалася зруйнувати.

Сама відьма сиділа поруч із пошматованою софою та щось тихо шепотіла. Обличчя й груди Фредеріка вкривала велика червона пляма. Біла сорочка була розірвана в кількох місцях, а з грудної клітини стирчала ніжка від стільця.

— Дідько! — вигукнула я, кинувшись до них. — Що сталося? Де дівся Фокіон?

— Це у вас нагорі що сталося? — нервово відповіла вона, обережно витягуючи гострий шмат деревини з грудей сина. — Ми провели ритуал. Він почув крики та напав на нас, а потім втік. Навіщо було починати бійку?

— Твій Фо — брехлива, підступна свиня! — відповіла я, притиснувши руками рану. — Вони з Ванні допомагали викликати демона, а демон допоміг їм розбагатіти.

— Що? Як ти це дізналася? — округлила очі відьма.

— Вкрадені коштовності, — забурмотіла я. — Пам’ятаєш, хазяїн оголосив нам довгий список. Але яким чином їх узагалі змогли викрасти? Цвинтар під цілодобовою охороною вартових, як і весь Золотий район, а склепи мають приховані замки. Хто з людей може так багато вкрасти й не бути пійманим?

— Маєш рацію, таке можливо лише тоді, коли допомагає нечиста сила, — кивнула вона. — І як я сама не зрозуміла?

— Ніхто тобі не хоче зашкодити в цьому домі, Мардж, — перекривляла я її мерзенним голосом. — Погано ж ти розбираєшся в людях, подруго.

— Стули пельку! Зараз кажеш, як вона, — стримуючи гнів, прогарчала відьма. — Чи ти гадаєш, я б ризикувала життям свого сина? Фо і Ванні ніколи не цікавились нічого, крім…

— Грошей, — обірвала її я. — Їм пообіцяли велику платню за роботу. Але хто?

— Піди й спитай, поки Джованна ще жива, — кивнула вона на духа та почала шепотіти закляття.

— Може, одразу його забрати, якщо я вже тут? — буденним тоном промовив хазяїн, уважно дивлячись на закривавленого чарівника. — Усі його родичі вже під моєю охороною.

— По-перше, він не помре! — вигукнула я, гнівно зиркнувши на мерця. — А по-друге, якщо ти будеш його охороняти так само погано, як і інших, то сім’ї Ле’Гардіа варто обрати інше місце для поховань.

Обличчя духа скривилося, наче від зубного болю, якби він узагалі міг його відчувати. Та, здається, мій випад повернув у його образ крихту людяності. Маску злоби змінила звичайна суворість, а очі перестали нагадувати два маленькі жерла вулканів.

— З такими ранами не виживають, — похитав він головою.

З чола Белли котився піт. Вона накрила долонями рану й тремтячим від напруги голосом шепотіла закляття, яке мало зупинити кров. Підлога під хлопцем перетворилася на червоне озеро. Навіть якщо її магія спрацює, Фредерік помре від знекровлення.

— Я хочу змінити умови нашого договору, — рішуче промовила я.

— Уважно слухаю, — покривив чорними вустами дух.

— Життя цього хлопця в обмін на втрачені скарби, — швидко випалила я, щоб не передумати.

Алкі вже був мертвий, йому моя допомога була не потрібна. Ілсе я могла врятувати сама. Можливо, ціною власного життя, але точно без участі духів. Фредерік був винен лише в тому, що довірявся підступному чорнокнижнику. Чарівник узагалі не мав брати участі в цій справі й точно не повинен був померти замість мене. Його кровна жертва була не потрібна.

— Обренча з діамантами та інших коштовностей я тут не бачу, — задумливо відповів дух, обвівши кімнату мертвими очима. — А однієї прикраси замало для угоди.

— Скарби десь тут, присягаюся! — вигукнула я. — Невже ти не можеш відшукати їх, як знайшов тіару?

— Якщо вони й справді десь у цьому будинку, то приховані магією, — прошелестів він. — Я прийшов, бо твоя кров покликала мене. Інші речі я не можу відчути.

— Зараз дізнаємося, — прошипіла я та впевнено покрокувала нагору за Джованною.

Жінка залишилася лежати там, куди її відкинув дух. Без тями, у темному коридорі, широко розкинувши руки, але не сама. Перелякані звуками магічної бійки мешканці публічного дому вийшли зі своїх сховків і стояли коло неї. Серед них було й знайоме обличчя повії з ванни, ім’я якої я так і не запам’ятала.

— Розійдіться! — вигукнула я, протискуючись крізь натовп. А сама думала, - Удар видався чималої сили. Сподіваюся, що чорнокнижниця жива.

— Ще дихає, — проскреготів знайомий голос духа.

Раптова поява мерця навела неабиякий жах серед працівників борделю. Гадаю, вони зустрічали потворних і мерзенних людей щодня, але ті хоча б були живими. Натовп відсахнувся від Ванні, ледь не збивши мене з ніг. Люди ринули хто куди, аби тільки не бути поруч із хазяїном цвинтаря.

Тільки одна дівчина не залишила тіло чорнокнижниці. Вона поглянула на мене злими, мокрими від сліз очима й прошипіла:

— Пішли геть! Я не дам її скривдити!

Я помилилася. Це була не дівчина, а ще зовсім дитина — з русявими, мишачими косичками та яскраво-карими очима, в яких поміж сліз грали золоті блискітки.

— Та ви знущаєтесь! Тут ще й діти працюють? — вигукнула я, схопивши дівча за руку. — Де твоя мати?

— Вона сирота, пане, — озвався хтось позаду.

Це виявилася яскрава білявка, яку я фарбувала. У великих очах німфи застиг непідробний страх. Голос тремтів, як і ноги, але вона зробила крок і впала переді мною на коліна:

— Ми сироти, — взмолилася вона. — Пробачте її, будь ласка, і не кривдіть. Вона лише допомагає на кухні! Ми залишилися самі в цьому місті. Якби не Ванні, ми… ви чули, що б із нами сталося.

— Я не збираюся нікого кривдити, лише хочу врятувати друга! Де кляті коштовності? Відповідай негайно! — вигукнула я, схопивши дівчину за плечі.

— Пан Фо видавав прикраси нам у кабінеті, там їх і забирав, — перелякано пробелькотіла вона. — Я не знаю, де він їх зберігає.

Таке відчуття, що на мене пало прокляття старовинного бога Кроноса. Що б я не робила, куди б не йшла і з ким би не розмовляла — час завжди був проти мене. Як круп’є, який грає з тобою крапленими картами, прораховуючи партію наперед. Ось і зараз я втрачала безцінні миті на цих дуреп, тоді як із Фредеріка невпинно витікало життя.

— Якщо я скажу, то ви підете! — пискнуло дівча.

Я повернула голову й вдивилася в сміливе обличчя дівчинки. Вони з сестрою були дуже різними. Старша — вродлива, яскрава білявка з великими очима небесної блакиті, а молодша — навпаки, з куцими русявими хвостиками та карими очима. Звичайна дівчинка з півдня, без жодної особливості. Точніше, особливість була чимала, та не кожен міг її побачити. Чи то світло так падало на неї, чи то мені здалося, але я була майже впевнена: в очах промайнув до болю знайомий золотий блиск. Відьма мала.

— Вона нічого так, міцна штучка, — промайнуло в моїй голові. — Не кожна людина, не те що мала дитина, зможе тримати себе в руках, коли з однієї сторони її спину обдає потойбічним холодом мрець, а з іншого стою я — побита, але рішуча. А ця ще й висуває вимоги! Дещо схожа на Адель в юності.

Я відпустила білявку й наблизилася впритул до її сестри. Руки дівчинки тремтіли, ніби її бив озноб, та обличчя було не по-дитячому серйозним і сконцентрованим.

— Як тебе звати? — спитала я.

— Луїза, — з викликом відповіло дівча.

— Ти особлива, — якомога спокійніше сказала я, — Ти знаєш про це?

Вона міцно стиснула вуста, вагаючись, чи варто мені відповідати. Та потім поглянула мені в очі та рішуче промовила:

— Знаю.

— Добре, отже ти відчуваєш, хто я насправді. Ми сестри, Луїзо, хоч і не по крові, — посміхнулася я. — Ніхто не постраждає, якщо ти прямо зараз скажеш, де Фокіон ховає прикраси. Вони йому не належать, і їх треба повернути власникам.

Дівча крадькома зиркнуло на мерця й звузило очі. На її молодому, але водночас такому дорослому обличчі промайнули роздуми.

— Поклянися, — тихо сказала вона.

— Клянусь, — не моргнувши, відповіла я і протягнула їй руку.

Насправді я не знала, які плани мав хазяїн цвинтаря щодо Джованни. Дух повинен покарати крадіїв. Що він забере — життя, надію, майбутнє чи щось інше, мені було невідомо. Такі правила: якщо ти забираєш щось у мертвих, ти повинен заплатити. Та зараз не час було сперечатися з дитиною. Мені конче потрібні були прокляті скарби мерців.

— Час — єдине, над чим не владна Смерть, — холодно відповіла дівчина, потиснувши мені руку, — Вони йдуть поруч, але не разом.

— Геніально, — посміхнулася я. — Час мерців сплив. Вони існують поза ним, тому й не помічають.

— Що це означає? — прошелестів дух.

— Я знаю, де твої коштовності, — кивнула я. — Ти знаєш мої умови і чув її. Ми домовилися?

— А не забагато хочете, відьми? — оскалився він, і в глибинах мертвих очей розквітли червоні пелюстки люті. — Крадії будуть покарані та втратять найцінніше, як втратили ми.

— Тоді інша угода, — знизала я плечима. — Я заберу це дівча з собою, а ти залишиш життя розкрадачці гробниць. Джованна буде покарана. Ти ж розумієш, чому ця дівчнка важлива для чорнокнижниці? Мати владу над відьмою, яка винна їй життя — це вкрай цінна здобич.

— А якщо проти буду я? — обурилася дівчина. — Чи мене вже не питають?

— Ти — не порожня оболонка, Луїзо, і точно не бездушна служниця чужої волі. У тебе є серце, хай і мале, але воно готове битися. І саме це робить тебе небезпечною та справжньою, — м’яко промовила я. — Тобі нічого робити в цій дірі. Йди зі мною, і я навчу тебе нашому ремеслу. Те, що тебе не знайшли мої сестри та брати раніше, за чорнокнижників — велика помилка, яку я виправлю.

Дівчина поглянула на свою сестру, прохаючи підтримки. Білявка кинулася їй в обійми та несамовито зашепотіла:

— Залиш мене. Чуєш? — благала вона. — Ти не повинна тут бути і більше не страждатимеш за мої борги.

Та дівчинці не сподобалося почуте. Вона відсахнулася від сестри та суворо відрізала:

— Без неї я нікуди не піду.

— Ми не бідні і не жадібні. Святий престол допоможе, якщо ти погодишся, — збрехала я.

Впевнена, що Леоніда й пальцем би не поворухнула, щоб врятувати якусь повію. Навіть таку вродливу. Та кажуть, що Леоніда вже не матінка, а отже шанс домовитися за майбутнє цієї дівчини не нульовий. Якщо не вийде — в мене є кілька зайвих прикрас, які більше нема куди носити. Їх вистачить на сплату будь-якого боргу.

— Я згодна, — трохи подумавши, кивнуло дівча. — Та якщо зрадите мене — начувайтеся.

Я ледь втрималася, щоб не розреготатися. Смілива шмаркачка, нічого не скажеш. Вона навіть не знає, кому погрожує, але впевнена, що зробить усе, аби дійти до кінця. Цінна якість, яка варта аплодисментів.

— Ти її чув. Ми домовилися? — криво посміхнувшись, кинула хазяїну цвинтаря.

Він мовчки кивнув, без зайвих роздумів і вагань. Зізнаюся, це було легше, ніж я очікувала. Не знаю, чи зрадіє Делія, та Арабелла повинна бути в захваті. Я знайшла молоду відьму, а тепер врятую її сина.

— За мною, Луїзо, — рішуче скомандувала я. — Допоможеш мені здобути трохи часу