Раді Вас бачити!

Розділ 45. Чорні води забуття

Час. Він існує всюди. Де б ми не були й що б не робили, його незрима постать завжди стоїть поруч і невпинно відраховує миті життя — від першого подиху й до останнього. Він народився разом із цим світом, і зовсім не факт, що помре разом із ним. Ми починаємо помічати, як швидко він плине, лише тоді, коли настає точка неповернення — критична межа, після якої неможливо повернутися до початкового стану, змінити хід подій або відновити те, що було втрачено.

Я не чула про жодну чародійку чи мага, які могли б суттєво вплинути на час. Навіть стародавні боги не мали над ним тієї влади, яку приписували їм у міфах мислителі. Мабуть, це єдина субстанція, що досі нікому не підкорилася.

Та бувають моменти, коли старі методи більше не працюють, і необхідно пройти ту саму межу — розірвати невидимий ланцюг рокових подій, щоб бодай щось змінити. Зазвичай це важко й вимагає неабиякої сили волі або навіть жертви. Я зробила це легко й без вагань: зробила хід та принесла в жертву тінь свого минулого задля життя іншого.

— Що ти робиш? — вигукнула несамовитим голосом Белла, побачивши мене з цеглиною в руках.

Вродливе обличчя відьми було червоним від крові і мокре від сліз. Понівечені груди Фредеріка більше не здіймалися. Я відчувала, що іскра життя ще не до кінця покинула тіло хлопця, та її вогник ось-ось мав згаснути. Єдине, що було потрібно — ще трохи часу. Добре, що я знала, де його можна відшукати.

Водяний годинник — шедевр наукового мистецтва, який незрозуміло як опинився в публічному домі на околицях торгового району, тріснув і розлетівся на друзки. Рідина, що мерехтіла в його скляній колбі, вибухнула пінним фонтаном, забризкавши все навколо. Чорна вода змішалася з червоною кров’ю, перетворивши підлогу на гротескний витвір мистецтва, серед якого, поміж мокрих аркушів із закляттями, загадково блищало коштовним камінням викрадені скарби мертвих вельмож.

— Забери їх… і поверни йому життя! — мій голос луною рознісся по розтощеному кабінету чорнокнижника, наче закляття.

Хазяїн некрополя, повільно простягнув кістляву руку й прискіпливо роздивився одну з прикрас. Усмішка на його метвому обличчі розквітла, мов тріщина на надгробку.

— Тут не все…

— Знаю. Та тут набагато більше, ніж ти будь-коли міг дістати! — вигукнула я, не втрачаючи надії.

— Не вистачає рожевих діамантів… — його погляд спалахнув крижаним полум’ям, і я відчула, як ніч його душі підняла проти мене свої тіні. — Де вони?

— Обренч із діамантами та кулон “Золотого руна” залишилися в чорнокнижника, — наполягала я. — Вони більше не захищені плином часу, і ти сам легко зможеш їх відшукати.

— Про кулон нічого не знаю, — похитав він головою. — Але без обренча твоя частина угоди не виконана, а отже я тобі нічого не винен.

— В нього немає на це часу! — вкотре забувши про манери, вигукнула я. — Він помре! Ти розумієш це?

— Всі помирають… — дух повільно знизав плечима, і його голос пролунав, наче шепіт могильного вітру. — Чому ти вважаєш його особливим?

— Якщо вони нічого не варті, я краще розплавлю цей мотлох і викину в море, ніж поверну його тобі! — вигукнула я, не на жарт розлютившись на цього потойбічного бюрократа.

У глибині прокинулося знайоме відчуття нестримного полум’я та… страху. Воно було майже таким самим, як у ту страшну зимову ніч, коли батько загубився в лісі. Якби я не знала, що вже не маю влади над вогнем, то заприсяглася б, що почула тріскотіння пожежі в променях сонячного світла, яке лилося крізь маленьке розбите віконце.

— Розділимо угоду на дві частини, — пролунав чийсь тихий писк.

Я кинула погляд у бік коридору й побачила Луїзу. Дівча причаїлося сірою мишею біля розтрощених дверей, так і не наважившись зайти до кабінету. Мабуть, вона ще ніколи не бачила стільки крові й точно не відчувала смертельного холоду мерців. У дитячих очах стояв непідробний жах, але обличчя виказувало рішучість.

— Викрадачів коштовностей було двоє. Правильно? — тихо промовила вона, помітивши, що на неї звернули увагу. Мить повагавшись, дух повільно кивнув.

— Умов у договорі також було дві? — обережно продовжила вона. — Чи не так?

— До чого ти хилиш, дитя? — прогудів він.

— Я вже не дитина, — загрозливо прошепотіла вона, блиснувши золотом відьомських очей. — Борг Ванні буде сплачений пізніше, коли обруч повернеться до вас. А поки ви врятуєте цього хлопця, виконавши іншу частину.

— Не думаю, що ти розумієш сутність угод, — покривив він чорними вустами. — Не можна частково виконати домовленість, як і бути частково мертвим чи живим. Або договір виконаний, або ні — третього не дано.

— Це неправда, — пискнула вона, ніби злякавшись власних слів. — Ви не живий, бо я не бачу вашої лінії життя, але й не мертвий, бо стоїте серед нас.

— Дівча має рацію, — схлипнула від сліз Белла. — Ви, мерці, лише тінь Смерті, але не пішли з кістлявою, коли вона відчинила вам двері. Отже, ви також не виконали умови всесвіту.

— Відьми!.. — прогудів простір поруч із нами, і його голос розкотисто відлунював у темряві. — Хай буде проклятий той день, коли я зв’язався з вами!

— Це вже щось. Здається, ми його справді розлютили, — майнула божевільна думка в моїй голові.

Дівча затулило ручками обличчя й здавалося, ось-ось заплаче. Навіть у мене кров захолола в жилах від побаченого. Чорнильна вода, що вилилася з клепсидри, пішла колами. Підлога перетворилася на бездонне озеро. З чорної гладі, немов химерні квіти, почали підійматися руки десятків мерців: тендітні жіночі — в дорогоцінних браслетах та чорному мереживі, кремезні чоловічі — із золотими печатками влади, і навіть крихітні дитячі — в тонкому білому тюлі.

Кожна з цих мертвих рук потягнулися в унісон до нерухомого тіла Фредеріка. Белла не відсахнулася від сина, а навпаки – закрила його своїм тілом, загрозливо виставивши перед собою долоні. Земля здригнулася, ніби десь в глибині прокинувся великий змій, на якому стоїть наш світ.

Публічний будинок ожив, але не так, як звик це робити: зі сміхом, дзвоном бокалів та музикою. Здавалося, що кожна цеглина прокинулася від довгого сну й була готова захищати відьму до останнього. Я не була впевнена, що магія землі здатна протистояти Смерті. Хоча кому, як не їй, це може бути під силу? Земля ближча до потойбічного світу, ніж будь-яка інша стихія. Беллі було цілковито байдуже на мерців. Єдине, чого вона бажала всім серцем — вирвати єдине дитя з ціпких кігтів кістлявої.

— Не заважай, відьмо. Я не збираюся з тобою битися, лише виконати свою частину угоди, — прогудів хазяїн цвинтаря. — Але якщо ви мене надурите, я заберу назад його життя.

Белла не зрушила з місця, але дух вже не звертав на неї уваги. Він крокував по чорній воді, по черзі торкаючись кожної руки небіжчика, немов збираючи останні жнива. Щойно їхні долоні перетиналися, мертва плоть розтікалася чорною рідиною, залишаючи у повітрі сморід тліну. Тепер він був у своїй стихії й здавався майже матеріальним, як ніколи раніше. Корона з кривавими рубінами сяяла на його чолі, як символ справжньою влади, а тіні навколо духа згустилися в ореол потойбічної сили.

Хазяїн цвинтаря м’яко торкнувся страшних ран Фредеріка й ніби стер їх, наче писар чорнила з пергаменту, якщо таке взагалі було можливим. Шкіра та м’язи почали швидко зростатися, немов їх зшивала невидима нитка вмілої кравчині. Замість крові сипався сірий попіл, доки не висипався весь, розчинившись в оксамитовій чорній воді. Останнє, що я встигла побачити — як розтанув маленький символ хреста на лобі чарівника, який я від початку сприйняла за звичайну гру тіней.

— Я виконав свою частину договору, відьмо, — вже спокійніше промовив верховний дух. — Він вільний від печатки Смерті.

— Але він не дихає! — закричала Белла, притискаючи голову до нерухомих грудей сина.

— Я маю владу забрати Смерть, а не повернути життя, — відповів він, остаточно заспокоївшись. Потойбічний вогонь згас, і очі вже не були схожими на жерла вулкану. — Чекаю на останню коштовність. Покличте мене — і я прийду за нею.

Контури господаря цвинтаря почали повільно танути, стікаючи рясним туманом у чорнильну воду. Наробивши чимало галасу та врятувавши Фредеріка від загибелі, він тихо пішов. Самоцвіти й золоті прикраси розчинилися в чорному озері разом із їхнім хазяїном.

Забравши з собою вкрадені коштовності, він залишив щось набагато цінніше за діаманти — час і життя. Я помилялася: час починаєш відчувати не лише тоді, коли втрачаєш, а й тоді, коли здобуваєш.

— Ще не все втрачено, — прошепотіла я, кинувшись до бездиханного чарівника. — У ньому ще жевріє іскра, треба лише роздмухати її.

Мармурова маска великої Арахни тріснула не гірше за скляну колбу водяного годинника. Арабелла вже не могла стримати сліз і тихо ридала, затуливши червоне від сліз обличчя закривавленими руками.

Я намагалася не дивитися на неї, бо й у мене сльози підступили до горла. Єдине, що мене рятувало — це мантра, яку я подумки повторювала раз за разом:

— Ти не помреш, бо я не дозволю! Ти мусиш жити, дихати й кохати! Може, й не мене, але твоє серце повинно битися!

Поклавши руки на його нерухомі груди, я зібрала силу, яку сам чарівник не так давно мені подарував, і вичавила її зі своїх жил. Згусток повітря вирвався з долонь і проник у його легені. Нічого не змінилося. Обличчя залишалося блідим, губи встигли посиніти, а очі й далі були заплющені. Він ніби спав глибоким солодким сном, не усвідомлюючи, що з кожною хвилиною все більше занурюється в бездонні води ріки Стікс.

— Нічого, це лише перша спроба. Я змушу тебе прокинутися, — прошепотіла я, і в голову прийшла божевільна ідея.

Глибоко видихнувши, я зібрала останню магію, що лишалася в моєму тілі, набралася сміливості й торкнулася своїми вустами його захололих губ. Коли ви почуєте вислів «між ними промайнула іскра» — так ось, це саме воно й сталося. Щомиті я відчувала, як буремною рікою сила перетікає з мене у Фредеріка. Я наповнювала його келих собою, даруючи чарівнику найцінніше — іскру життя. Ні, це не був дарунок, я лише повертала борг.

— Може, він передбачив заздалегідь такий розвиток подій. Якщо так, то він — геніальний провидець, — майнуло в моїй голові. — А якщо ні — геніальний йолоп.

У будь-якому разі я хотіла це зробити — врятувати бодай когось. Не для того, щоб довести собі, що я чогось варта. Це не було новиною для мене: я й так знала, чого саме варта і за яким курсом проводити оцінку. Просто не хотілося віддавати в руки Смерті ще когось. Вона забрала надто багато, щоб поповнити свою химерну скарбницю ще однією небайдужою мені людиною.

Хто б що не думав, але ми з Фредеріком встигли потоваришувати. Про мене можна сказати багато — спитайте хоча б Делію. Вона з радістю розповість, яка я егоцентрична, пихата, зациклена на власному его страшна відьма, та й узагалі — ще та скалка в дупі. Але я ніколи й нікому не дозволю казати, що покинула друга в біді. Розірву глотку кожному за тих, кому віддала своє серце. Дивно, але Адель входить в обидва цих списка.

— Твоя нитка ще не обірвалася, а отже я зможу знову повернути тебе в цей світ, — були мої останні думки.

Я не помітила, як потепліли його губи, а переривчасте, проте впевнене дихання обпекло мою шкіру. Першим, що я відчула, був стукіт серця. Тук. Тук. Тук. Тиша. А потім ще раз — тук. У цю мить мені хотілося сміятися й плакати водночас. Я перемогла Смерть, розірвала коло й витягла Фредеріка з чорних вод забуття.

Цікаво, чи вийде в мене ще раз обставити кістляву