Раді Вас бачити!

Розділ 3. Мистецтво виживати

Сонце пробивалося крізь легкі фіранки, сплітаючись дивакуватими символами на стінах моєї спальні. За вікном били дзвони королівської башти. Сьогодні мав бути важливий день, але м’яка пухова подушка ніяк не хотіла мене відпускати.
- Прокидайся, сонько, - прошепотів на вухо до болю знайомий глибокий, з ледь помітним хрипом голос, і я відчула теплі губи на своїй щоці.
В нього завжди з’являвся цей прихований хрип, коли він нервував. Обряд знайомства сімей вкрай важливий для кожної пари. В королівському палаці ніде буде яблуку впасти, збереться вся верхівка знаті. Не здивуюся, що Адель зі свитою яснооких жриць також осяє присутністю цей захід. Моєї справжньої сім’ї там, звичайно, не буде. Не вийшли кольором крові. Буде матінка з сестрами, і це вже щось.
- Вже пора, Алкі? – пробурмотіла я, не відкриваючи очей.
- Так, моя руда голубка, вже пора. Якщо ми запізнимося, мама цьому не зрадіє.
- Твоя мати зраділа би лише одному - якщо б я зникла з цього світу. В такому випадку здійсниться її потаємна мрія, щоб ти одружився на блідій молі зі шляхетного роду, - посміхнулася я, відкриваючи очі.
- Не неси дурниць, Маді. Мама зі всіма така. Навіть з Вілом, хоча він її рідний син.
- Бідний Віл. Минулого тижня, коли мене запросили на чай до замку, я випадково почула, як твоя мати називала його при слугах запасним сином, - покривила я вустами, - Він хоч і легковажний дурник, але такого ставлення не заслуговує.
- Ось бачиш, в цьому ти не особлива, - відмахнувся він, - Не хвилюйся, це в неї така захисна маска. Ти ще побачиш - після весілля ви станете кращими подругами.
- Це я не особлива? – зобразила я глибоке обурення, закусивши нижню губу.
Він присів на одне коліно, зім’явши білу постіль, і наблизився до мене в притул. Шалений запах гарячої шкіри, заморського мускусу та рожевого перцю змішався з тонким ароматом білих півоній, змушуючи моє тіло затремтіти. Я обожнювала його запах зранку. Свіжа, випрана біла сорочка і рожевий перець зводили мене з розуму. Вдихаючи цей аромат, я повільно поцілувала його, подумавши, що ранок може стати ще кращим, якщо… Проте, не час для пустощів, треба зібратися.
- Покоївка вже приготувала тобі ванну. Не змушуй стару Соломе чекати, - посміхнувся він.
- Так, так, звісно, - пробелькотіла я, витягуючи себе з ліжка.
Він залишив мене на самоті, намить кинувши останній погляд крізь шпарину в дверях. Його запах пропав разом з ним, розчинившись в безмежному морі півоній, які прикрашали мою кімнату. Саме таким я і запам’ятала Алкі – усміхненим, чарівним чорнявим хлопцем, закоханим в мене без тями. Коли ти бачиш людину востаннє, то ніколи цього не відчуваєш. Я вже не пам’ятала які на смак його вуста, чи блиск очей, коли він був чимось захоплений. На згадку мені залишився лише його запах.
Я гучно чхнула, клянучи настирливий сморід півоній. Завжди більше полюбляла троянди. За етикетом палацу, кожному зі знаті був відведений певний від квітів за значенням в ієрархії. Наприклад, покоївка могла прикрасити свою похмуру кімнатку тільки польовими ромашками, маками чи бузком, натомість баронесам чи герцогиням вже давали право обирати витончені лілії, альстромерії, еустоми чи хризантеми. Святим дівам та жрицям богині ставили вазони з традиційними білими айстрами чи гвоздиками, а такий приблуді, як мені, дісталися півонії. Звичайно, від сезону до сезону цей список змінювався. Бо інакше де ви візьмете нарциси для молодих придворних панянок восени?
І тільки королева мала право обирати троянди для оздоблення своїх покоїв та заходів. Королева квітів лише для королівських осіб, і на цьому крапка. Нічого, коли я займу її місце, то в мене будуть цілі сади троянд всіх кольорів та сортів, які тільки зможуть дістати мої піддані. І я ніколи не буду забороняти слугам їх зрізати для себе. Хай радують їм серце, як і мені.
Пінна вода з пелюстками лаванди стікала по натертій черленою глиною шкірі. Пахуча багнюка змушувала тіло сяяти від білизни і цінилася у вищих колах суспільства. Якщо б хтось мені тоді сказав, що в майбутньому я буду приречена керувати її поставками в столицю, то я б розсміялася. Може б ще й плюнула в цього недоумка, щоб знав що меле.
- Сніданок вже поданий, пані. Ваша улюблена страва - ягнятина під кисло-солодким винним соусом Емілія-Романья з гарніром.
- Ти мене балуєш, Соломе, - посміхнулася я, розчісуючи волосся, - Такими темпами я не влізу в сукню.
- Вам знадобиться багато сил в такий важливий день, - сказала вона, допомагаючи привести до ладу мої довгі коси.
- Сил в мене вдосталь. Поїм на прийомі, а зараз треба виглядати ідеально.
- Вибачте, що дозволяю собі зайве, але худоба вже не в моді, пані. Хоча б чаю попийте, - обережно додала вона.
- Я не питала твоєї думки, - сказала я відбираючи в неї гребінь, - Краще подай сукню, та допоможи мені вдягнутися.
- Вибачте за мої слова, пані. Зараз все принесу, - потупила погляд служниця.
- Звісно, що принесеш, могла би і мовчки піти. Тебе сюди прислала королева лише заради двох причин – шпигувати за мною та приносити речі, - подумала я, проводивши поглядом пристаркувату Соломе.
Може вона і застара для покоївки, як на мене, але зі своїми обов’язками справляється краще, ніж молодші коліжанки. За лічені хвилини мені завили волосся розпеченим сталевим прутом, зашнурували корсет, зав’язали всі банти на сукні та застібнули прикраси. Дивитися в дзеркало не було необхідності, щоб зрозуміти – я виглядала більше ніж достойно для прийому правлячих монархів.
Хто б сумнівався, що це буде так. Королева-мати сама прислала сукню та прикраси для цього заходу. Звісно, що я розпорядилася її повністю перешити, змінивши фасон на більш модний. Модистка чаклувала над вбранням кілька днів, але повністю позбутися клятих шовкових бантів все одно не вдалося. Прикраси я навіть не думала змінювати. Фантастично зелено-блакитні аквамарини підходили і під мої очі, і під ніжно-блакитну сукню. В цієї жінки є смак на коштовності. З цим фактом сперечатися немає сенсу.
Соломе таки вмовила мене випити чашку чаю. Я ледь встигла насолодитися ароматним напоєм, коли в двері двічі постукали.
- Ваша карета чекає, пані, - сказав мій паж.
- Хвилину, Ілсе. Я вже готова, - кинула я через плече, допивши чай з горнятка.
- Я би на вашому місці змінила пажа на когось з придворних дам, - похитала головою покоївка, - Якось це не правильно, що чоловік всюди супроводжує майбутню принцесу.
- Тобі не варто за це хвилюватися, бо ти ніколи не будеш на моєму місці, - відрізала я, - Вже вдруге за ранок я нагадую тобі, що не бажаю слухати непрохані поради.
Соломе змовчала, незадоволено піджавши зморшкуваті губи. Не буду ж я їй розповідати, що Ілсе єдиний, кого дозволили мені залишити зі старої свити. Він став останньою ниткою, яка пов’язувала мене з колишнім життям. Після остаточної домовленість про наш з Алкінестром шлюб, я перебралася в літній палац Пенефоріса. Королева-мати персонально відібрала для мене слуг, не побачивши загрози лише в хворобливо-худорлявому молодому хлопці. Знала би вона, якого лиса пустила в свій курятник, повний недолугих придворних дам. Серед багатіїв він був, як риба у воді.
Здібності хлопця не були помітними звичайному оку до тих пір, поки він сам не забажає їх розкрити. У його вірності мені не було ніяких сумнівів. Я змірила суворим поглядом балакучу Соломе і в його супроводі попрямувала довгими коридорами.
- Карети виставили в неправильному порядку, - ніби випадково прошепотів Ілсе.
Говорити при покоївках було не безпечно, тому я обрала собі кімнату в найдальшому крилі палацу. Довгий шлях давав час на роздуми, робивши коридори єдиним місцем, де можна було хоч якось спілкуватися без зайвих вух.
- І що це має означати? – не зрозуміла я.
- Ваша буде їхати першою, - пояснив хлопець. Я різко зупинилася і він майже на мене наштовхнувся.
- Це не за протоколом. Принц має їхати перший, за правом крові, потім його свита супроводу, далі лицарі осяяні благодаттю корони, а тільки після них - я.
- Ось і я подумав, що її світлість Вів'єн не може не знати цієї традиції. Карети поставили по іншому не випадково.
- Ти ж не думаєш, що стара вириця задумала мене вбити на очах свого улюбленого синочка? – недовірливо посміхнулася я. Хлопець примружив очі і проникливо поглянув на мне. Я повільно видихнула і здалася:
- Добре, раз тебе це непокоїть, то я попрошу Алкі змінити порядок.
- Розумне рішення, - кивнув він.
Зовнішній світ зустрів мене звичним для південного міста галасом та метушнею. На півночі, звідки я родом, ведуть себе зовсім по іншому. Люди, які зростали серед суворого холоду та негоди, не будуть відкривати рота за будь-якої причини. І не важливо, підходяща вона чи ні. На півдні ж язик за зубами зовсім закритим не тримали, не зважаючи на постійний вітер з моря.
Ілсе виявився правим. Моя червона карета стояла в голові церемоніальної процесії одразу за прапороносцями. Розвернутися у дворі палацу було ніде, перестановка карет забере занадто багато часу. В нас його і так обмаль, тому на це ніхто не піде. Їхати не далеко і перестроїти порядок можна буде безпосередньо перед в’їздом в літню резиденцію правлячого монарха. Я ще раз прискіпливо оглянула карету і похитала головою:
- Що б Ілсе не здавалося, краще перестрахуватися, - подумала я.
Ігноруючи червону карету, я направилися до синьої.
- Пані, ви переплутали. Вам в іншу сторону, - зупинив мене вартовий.
- Мені в ту сторону, куди дивляться мої очі. Геть з дороги, - суворо сказала я.
А це вже було справді дивним. Ніякий вартовий, навіть лицар, не мав права почати говорити зі мною, поки я не звернуся до нього першою. А цей базікає, ніби я звичайна служниця. Кремезний хлопчина крадькома глянув на побратимів, ніби питаючи що робити далі, і з дороги не відійшов.
- Ну, що ж. Ніби на гірський хребет він не схожий, - подумала я і обійшла його.
- Погана прикмета бачити нареченого до весілля, - підтримав побратима інший вартовий.
- Ви з глузду з’їхали? Я його бачила півгодини тому! Ти взагалі розумієш до кого звертаєшся, солдате?
- Так, пані. Вибачте, - потупив очі солдат та звільнив шлях.
Я відчинила двері і без підніжки заскочила в синю карету. Коханий широко розтулив очі, від моєї неочікуваної появи.
- Алкі, тут коїться щось недобре!
- Чого ти кричиш, голубка моя? – спокійно спитав він.
Алкінестр був похмурим та мовчазним. Від його ранкової посмішки не залишилося і натяку. Білу мереживну сорочку перев’язали криваво-червоною шовковою краваткою з альбатросом, який блищав чорними очима з шпінелі. Чорне, біле та червоне. Не на секунду не повірю, що такий яскравий гротеск могла обрати хтось, крім його любої матінки. Красиво, але не святково. Так вельможі на похорони одягаються, а не на шлюбні церемонії.
- Алкі! Ці солдафони, не пускали мене до тебе! – поскаржилася я, скрививши обличчя.
Розігрувати дівчину в біді я вчилася у кращої з актрис, яку бачив світ. Адель ніколи не було рівних в ситуаціях, що потребували гри на чужих емоціях. Майстерно та граціозно вона перебирала душевні струни людей, граючи на них свою мелодію, як не скрипці. Алкі суворо звів брови, повільно вибрався з карети і мовчки поглянув на вартових.
- Це непорозуміння, - пробелькотів один з них, - Вона просто переплутала карети. Ми хотіли допомогти, - підтримав його інший.
- В мене немає часу зараз з вами розбиратися, але не думайте, що я забуду про цей інцидент до вечора, - прохрипів він.
Голос дуже його підводив в такі хвилини. Зі сторони здавалося, що він ось-ось перетвориться на розгніваного урсуса і всіх пошматує, але я знала - все навпаки. Він був переляканий до нестями і ледь міг розмовляти. Алкі перевів свої мінливо-сірі очі на мене і подав руку.
- Може поміняємося каретами? Мені ця більше підходить під колір сукні, яку надіслала твоя матінка, – випалила я перше, що прийшло в голову, - А червона пасуватиме тобі під краватку.
Хлопець посміхнувся. З-за хмар над морем визирнуло сонце і перетворило сіру сталь його очей на прозору блакить.
- Ти єдина, хто може мене отак просто розрадити. До того ж, ти більше розбираєшся в лахах, які надсилає мама, та дурному етикеті, - знизав він плечима, - Хай буде так, якщо тобі більше подобається.
- Ось і добре, - посміхнулася я.
Він заскочив в карету, міцно поцілувавши мене на останок. Як потім виявилося, це був наш останній поцілунок. Вартовий засурмив у ріг. Карета повільно рушила з місця, поступово набираючи швидкість. За вікном промайнув зелений сад, де вже розквітли дерева ліріодендрону. Якраз вчасно. З тюльпанового дерева можна буде зробити гарний букет для піднесення в храмі Святої Йови на свято. Я вже не пам’ятаю, чи саме про це думала в ту хвилину, але точно щось на кшталт подібної дурні.
З такими легковажними роздумами, екіпаж вивіз мене на вулиці Аурума. Цей район не просто так в народі називали золотим. Коли я вперше потрапила сюди на прийом одного з чисельних вельмож, то ледь не втратила свідомість від кількості блиску. Жовтий камінь, з якого були побудовані всі будинки, ніби світився з середини, відбиваючи сонячні промені. Покоївки тут носили прикраси з перлів, бірюзи та різнокольорового бурштину, а про вбрання панянок, годі було і казати.
З сірої церковної миші за лічені тижні я перетворилася на амбітну панянку з півночі, яка повинна була підкорити це місто. Такий наказ віддав Святий престол і пручатися я не стала. Не заради матінки, богиня збережи її бентежну душу, а заради себе. Тут, на цих вулицях, серед шановних містян, панських прийомів та блискучих прикрас, я зрозуміла - я й справді амбітна і маю права задовольняти не лише чиїсь бажання, а і свої.
І першим справжнім моїм бажанням став він. Не багато, не мало – принц Алкінестр. Мене готовили до ролі шлюбної партії його молодшому брату Гравілону. Матінка вирішила, що ми підходимо один одному і я можу стати чудовою противагою інфальтивній натурі молодого монарха. Натомість, Адель повинна була стати наступною королевою. Я безсоромно привласнила її долю, причарувавши Алкі своєю харизмою та гострим розумом. Вона звинувачувала мене потім у використанні справжніх чар, але в цьому не було потреби. Чорнявий хлопець справді мене покохав.
Мабуть, я задрімала чи відволіклася. Карета наїхала на камінь і підстрибнула, що змусило мене поглянути у вікно.
- А куди ми їдемо? Нам же в іншу сторону, – подумала я, побачивши блакитну стрічку моря.
Королівська процесія мчала по вузькій дорозі під навислими скелями. Коріння височенних сосен сплелися зміїним кублом, тримаючись з усіх сил за край, щоб не впасти. Згори посипалися маленькі камінці. Один з таких впав на дах карети та з гуркотом скотився по ній на землю. Далі градом послідкували його менші брати. З іншої сторони звивистої дороги зіяла прірва, під якою плескалося тепле море Нанджи. Тупіт копит наростав. Ми відчутно набирали швидкість, воліючи проскочити небезпечну частину дороги.
- Ще одна зміна, - прокричав голос. Балансуючи на краю провалля до мене наближався Ілсе. Вигляд його обличчя був холодний та зосереджений.
- Що? Чого ми тут опинилися? – не розчула я його. Хлопець скерував свого чалого коня ближче, але все одно приходилося перекрикувати тупіт копит та скрип коліс.
- В останній момент її світлість перенесла прийом до малого палацу. Їй здалося, що зайва помпа не потрібна і влаштувала зустріч в камерній атмосфері, - повторив він чиїсь слова.
- Вона здуріла? Це ж їхати майже годину! Чому нас не попередили? – обурилася я.
- Як виявилося, попередили вашого майбутнього чоловіка, - відповів Ілсе.
Той факт, що стара вириця Вів’єн передумала, мене не здивував. Але щоб так раптово, це вже вкрай дивно. І чому Алкі навіть не обмовився про зміну планів?
- Забагато підозрілого за один ранок, - подумала я.
Зі скал знову почало падати каміння. Воно весело застрибало по даху карети, змусивши Ільсе пригнутися. Десь в районі серця захололо. Ніби в груди встромили крижану бурульку і вона повільно танула в глибокій рані, витягуючи з сердешної жили силу. Цього не можливо було побачити прямуючи по дорозі, але мені і не треба було. Всім своїм нутром я відчула вгорі спалах вогню. Не просто звичайного вогню, в лісі таким нікого не здивуєш. Хтось прикликав стихію. І це була не я.
- Зупиняй карету! – несамовито крикнула я.
- Що? – не почув, або не зрозумів хлопець.
- Зупиняй карету, кажу! Мерщій!
Навіть, якщо б він мене почув з першого разу і якимось дивом зміг змусити візницю зупинитися, це б нічого не змінило. На моїх очах, нависла над дорогою скеля почала руйнуватися. Це вже не були невеликі камінці, які стукали по даху і лицарських латах, не завдаючи суттєвої шкоди. Це були цілі брилі з жовтої породи, які зносили вершників і перевертали екіпажі. Один з таких велетів впав перед нашою каретою, забравши з собою у прірву латного лицаря разом з конем. Візниця потяг за поводи, але важка карета так швидко не могла зупинитися. Перелякані коні загарцювали від шуму та страху, карета наїхала на щось і перекинулася. Мене сильно вдарило об дерев’яну стінку, аж зірки з очей посипалися. Тримаючись за голову і плутаючись в дурнуватій сукні, я насилу вибралися з перевернутого екіпажу.
Каменепад не закінчився. Здавалося, скеля багато років чекала приводу, щоб поховати нас живцем під своєю вагою. Її шмати зі страшним гуркотом падали один за одним. Ілсе кудись зник. Я не вважаю це зрадою, в першу чергу хлопець рятував себе – це природньо. Я б теж двічі подумала перед тим, як лізти під кам’яну лавину когось витягувати. Зібравшись з духом я зосередилася і підняла вгору руки, прикликуючи силу. Сонячні промені сплелися півколом, захистивши мою карету від наступної падаючої брилі. Жовта каменюка вдарилася о тонку перешкоду, яка не мала би її зупинити, та розсипалася дрібним піском. Приголомшений візниця тримаючись за закривавлену голову обіг екіпаж, сховавшись за моїм заслоном. Йому пощастило більше за коней.
В той момент падаюче каміння з неба здалося чолов’язі більш небезпечним, ніж я з сяючими ореолом над головою. А могло бути і по іншому: цей недоумок міг кинутися в обійми смерті, замість того, щоб сховатися за мною від загибелі. По волі богині, берігши йому життя, я зберегла і своє. Він виявився єдиним, хто достовірно бачив - як саме я використала свою силу.