Раді Вас бачити!

Розділ 11. Піду я долиною смертної темряви

Аурум не дарма називали золотим районом. Перед тим, як зануритися у море, сонце перетворювало чисельні палаци на золоті храми легендарного царя Мідаса. Пам’ятаю ті часи, коли для мене блиск величних будівель здавався справжнім дивом. Кольорові вітражі, мармур та відчуття дотичності до вищої касти не залишили байдужим. Зараз мені не було до цієї мішури ніякого діла. Сонце швидко котилося по небу, а отже часу все менше.

Монахи ордену обов’язково обшукають маєток. Кого б не прислали – вони знайдуть та допросять духа. Гоблін нічого важливого про нас не скаже, бо Арабелла піднесла щедрі дари. Принаймні, вона в цьому впевнена. Тоді монахи перейдуть до опитування персоналу. Я не думаю, що Тея одразу здасть нас Білій айстрі, та рано чи пізно хтось з робітників палацу проговориться, що бачив, як ми заходили.

А далі - як пощастить. Якщо прибули рядові, то це дає нам непогану фору. Поки вони докладуть ситуацію керівництву, поки те керівництво подумає – пройде багато часу. Цікаво, чи знайшла матінка заміну старому псу? Настільки святе місце довго порожнім бути не може. Але, якщо серед загону ордену є тямущий чаклун, то він швидко зв’яжеться з патроном та почне шукати Ілсе.

В будь-якому разі, магічний слід їх нікуди не приведе. Нитка не дотягнеться в захищене місце, яким є тюремний замок. Це обов’язково схвилює чарівників і вони почнуть копати глибше. Якщо питань до Ілсе раніше не було - зараз вони з’являться.

Втекти нам допоміг вечірній туман, який раптово піднявся з моря та накрив пагорби пухким білим простирадлом. Тумани в портовому Пенефорісі - звичайне явище. Я повинна була звикнути до них, та мені досі ввижалося, що хтось наглядає з білої димки. Навіть краєм ока я нікого не бачила, та могла заприсягтися – там хтось був. В народі ходили легенди, що морський туман повертає душі загиблих моряків на суходіл, щоб вони могли навідати сім’ї.

В нижньому місті, що кличуть Тельфером, є великий цвинтар з порожніми могилами. Море рідко повертає тіла, ховаючи їх в своїх глибинах. Кладовище, на якому ніхто не похований. Сюр якийсь, подумаєте ви. Та це було нормальним явищем на півдні. Десь же треба ставити надгробки з іменами, щоб засвідчити, що така людина існувала в цьому світі. Це остання шана та пам’ять про те, що володар порожньої могили колись ходив по землі, дихав повітрям, кохав, пив вино, мав родину чи друзів.

Але то було в Тельфері, бідному районі Пенефоріса. В Аурумі кладовище не сильно відрізнялося від широких вулиць з багатими маєтками. Сонце невпинно прямувало до горизонту, фарбуючи холодний камінь останніх покоїв вельмож в теплі кольори. Примарами минулого з білої димки визирали бронзові бюсти та мармурові статуї на величних постаментах. Через це здавалося, що на кладовищі повно людей, чиї гротескні образи виднілися за високим кам’яним парканом. Справжнє місто мертвих.

Цвинтар охоронявся не гірше за палаци. Його склепи слугували останнім прихистком не тільки померлим, а і чисельним прикрасам, які супроводжували спочилу знать на тому світі. Так, мародерство в нашому королівстві вважалося страшним злочином, за який карали на шибениці, та відчайдухів завжди вистачає.

- Візьми монетку, - сказала Белла, протягнувши мені дрібний мідяк.

- Навіщо? – не зрозуміла я, посміхнувшись, - Для підкупу охорони якось замало.

- Це не для живих. З вартою я сама розберуся, - похитала вона головою, - Це платня за прохід в місто мертвих.

Я мовчки взяла в жінки монету з зображенням Пія Дев’ятого Славетного та сховала в кишеню. Арабелла прямувала дорогою до центральних воріт з гордо піднятим підборіддям та букетом бутонів білих троянд в кошику, який вона змусила мене нарвати з чужого сада.

- Може, простіше було через паркан перебратися? Помітила непогане місце для цього, – спитала я, дивлячись на велике дерево, гілки якого звисали за паркан.

- Ні в якому разі, - відрізала вона, - Ми не розкрадачі могил, щоб ховатися в тінях. Ти би стала допомагати тим, хто вдерся в твій дім крізь вікно?

На мій погляд, все залежало від обставин. Якби у людини не було іншого вибору і вона не могла з якоїсь адекватної причини скористатися дверями – то чому б ні? Але Белла була іншої думки. Вона оминула відкриті для карет ковані ворота та просковзнула в невелику бічну хвіртку. Краєм ока я побачила, що малопомітним рухом відьма жбурнула дрібну монетку в квітучі кущі біля каплички. Не довго думаючи, я зробила те саме.

- До кого пані прямує? – запитав старий вартовий з білими вислими вусами.

- Склеп Ле’Гардіа, вулиця Барона Де Боре п’ятнадцять, - швидко відповіла жінка.

Чолов’яга кивнув, зайшов в капличку, і через пару хвилин виніс велику запилену книгу обліку.

- Пароль? – спитав він, листаючи сторінки в пошуках потрібної адреси.

- Піду я долиною смертної темряви, - холодно відповіла Белла.

Якийсь час ми стояли в очікуванні. Вартовий водив по сторінкам пальцями та нарешті махнув нам проходити.

- Пароль? Ми наче в королівському банку, – посміхнулася я.

- Відділення місцевого банку і половини тих статків не має, що поховані тут, - зухвало відповіла Белла, - Вір мені. Я пам’ятаю прикраси тітоньки Амедеї в день її похорон. Таких великих сапфірів в житті не бачила.

- А чого пароль такий химерний? «Піду я долиною смертної темряви» - дичина якась, – не вгамовувалася я.

В краях, звідки я родом, нічого подібного не було. Ані високих парканів, ані назв вулиць на цвинтарі, чи тим паче паролів. Просто береш собі і йдеш на могилу пращура, а потім в храмі богині купуєш табличку з поминальною молитвою та кидаєш в глечик, щоб її зачитав жрець.

- Ти взагалі святу книгу колись відкривала? Це ж строки з поминального гімну. Кожній владній сім’ї виділяють свою фразу, щоб вибити їй над дверима в склеп. Вона і стає паролем для входу. А вулиці називають по прізвищу першого поховання, з якого вона починається, – пояснила жінка, прямуючи мимо облицьованих мармуровими плитами склепів, - Чим ти в монастирі займалася, що не знаєш найпростішого? Куди тільки Фіфа дивилася?

- Чим займалась? – мугикнула я собі під носа, - Дай-но подумати: вчилася читати руни, гліфи, огами; розбиратися в рослинах, символах та геральдиці; вивчала історію, етикет, віщування, астрологію, демонологію, міфологію, стародавні мови..

- І сильно вони тобі допомогли? – перебила мене відьма..

- До останнього тижня вони були дуже корисними, - примружила я очі, - Але я розумію, до чого ти ведеш: нас муштрували як майбутніх воїнів, а на твою думку ми радше повинні бути тонкими стратегами.

- Ти розумнішаєш на очах, - посміхнулася Белла, - Багато років тому на нас полювали та страчували як звірів, поки сяюча Сивіль не поклала цьому край. Тоді сила та могутність були ключовими факторами для виживання. Зараз все інакше. У чародіїв та відьом майже ніхто не вірить. Ми стали казкою, сховавшись під довгим пологом віри, а отже, з нашою могутності не багато вигоди. Скільки ти можеш вбити латних вершників одночасно, доки хтось встигне пустити в тебе стрілу?

- Не було шансу перевірити, - задумливо відповіла я, - Гадаю, якщо напружити м’язи, то з два десятки точно покладу на лопатки.

- Винятково, - прошепотіла вона собі під носа, - Якби ти продемонструвала таку силу років триста тому, то більше ніхто і ніколи не погрожував би на тебе зброю. Та люди втратили цей страх. Лицар радше подумає, що це якийсь алхімічний фокус чи ілюзія. Їх стало важче злякати чи здивувати.

- Кляті алхіміки, - скривилася я, згадавши старих пройдисвітів та їх подобу магії.

- Вони тут ні до чого, - похитала головою Белла, - Вони но піку прогресу. За ними майбутнє, а ми стаємо минулим. Ти пам’ятаєш, чому стара віра занепала?

Я пильно поглянула на жінку. Я вже чула ці слова від Соломе. Мертва покоївка сказала, щось подібне.

- Попри твою думку, що я не знаю святу книгу, цю історію важко не запам’ятати. Демони стали рідше являтися в наш світ. Шляхи крізь тінь почали занепадати і народна пам’ять про їх силу згасла. Кожен раз жерцям старої віри все важче і важче було їх викликати, поки не дійшло до регулярних жертвоприношень. Людських, наскільки я пам’ятаю.

- В яблучко, Мардж! Екзамен початкової школи ти здала, - в’їдливо посміхнулася відьма.

- Белла, ми не демони, - заперечила я, - Нам не треба шукати шляхи і не важливо чи пам’ятають про нас люди. Наша магія від цього не залежить.

- Не згодна. Нам потрібно не тільки шукати нові шляхи, а і нове місце для себе у світі. Фредерік бачив наш занепад і я радше боротимуся за наше майбутнє, аніж перетворюсь на міф.

Я хотіла нагадати, за чиє саме майбутнє вона бореться і хто в її уяві були «ми», та не стала цього робити. Навіщо сваритися з тим, хто погодився витягти твою дупу з неприємностей? Я вже не кажу, що сваритися на цвинтарі - погана прикмета. Кладовище, це місце де закінчуються всі шляхи.

- Навіщо ти кинула монетку перед входом на цвинтар? – вирішила я змінити тему.

- Я ж вже казала - це платня за прохід. Перша данина хазяїну цвинтаря. Сподіваюсь ти зробила те саме? - округлила очі Белла. Я кивнула. Це заспокоїло жінку і вона видихнула, - Є правила роботи на кладовищі. Розумію, що ти в цьому не майстер – не твоя стихія. Та гадала, що крім Платона, ти ще чогось навчилась у Анатоля.

- Я неодноразово бачила, як він чаклує, та подробиці мене не цікавили, - покривила я вустами.

- Шкода, - похитала головою відьма, - Треба дати тобі швидкий екскурс. Ми не знаємо хто і як з померлих мав відношення до справи, отже будемо звертатися до хазяїна кладовища. На будь-якому цвинтарі є хазяїн та хазяйка. За легендою, це найсильніші духи померлих з похованих на території. На старих кладовищах, які розросталися багато віків, може бути кілька хазяїв, і кожен з них відповідають за свою частину.

- Зрозуміла, - кивнула я, - Навіть на тому світі приходиться комусь підкорятися.

- Ні, не так, - покривила вустами відьма, - Хазяїва приймають та захищати своїх підлеглих від зовнішнього світу, а світ від них. Якщо хазяїн добре справляється зі своїми обов’язками, то мерці будуть вести себе тихо, як їм і належать.

Я придивилася до одного зі склепів з барельєфом русалок, які витирали великі мармурові сльози, та помітила грубо збитий замок. Двері були причинені, але не зачинені повністю. Цікаво, куди дивиться варта з хазяїном? Чи захист потойбічного духа не так працює?

- А якщо - ні, то з’являться кістяний дракон, - кивнула я.

- Так, це одна з умов. Кістяний дракон є своєрідим хаотисним відзеркаленням сили хазяїна кладовища. Ніби інша сторона місяця. - погодилася вона, - Нам треба прикликати хазяїна, принести дари та спробувати розпитати його. Тільки Мардж, будь чемною на цей раз, будь ласка. Те, як ти розмовляла з бідною Соломе - не має повторюватися. Це було гидко!

- Ти не чула, що вона мені казала, - відрізала я.

Чесно кажучи, мене вже нудило від духів. Спіритуалістом та медіумом я ніколи не була, як і не цікавилася цією темою. У мене було поганенько з тонкими матеріями. Кожному своє.

- Не має різниці. Щоб тобі не казав хазяїн, як би він себе не вів - не можна з ним сваритися чи поводитися зверхньо. Ти прийшла до нього додому прохати про допомогу. Він нічого тобі не винен – всі його борги списала Смерть.

- Добре, буду мовчати, як могила, - посміхнулася я.

Белла теж посміхнулася, жартівливо вдаривши мене ліктем, та вказала на один зі склепів. Родове поховання Ле’Гардія не поступалося іншим за розмірами чи оздобленням. Якщо порівнювати, то будь-який зі склепів був просторішим, ніж мій старий будинок в гірському селищі. Та нам більший і не був потрібний. Його важче протопити в холодну погоду.

На кладовище необхідності в опаленні не було, тому палаци для мерців тут будували задля престижу, ані ж з якихось інших міркувань. Чим багатший рід - тим більший та розкішніший в них мав бути склеп. Таким надмірством страждав не тільки південь, а і взагалі всі багатії. Це один з символів статусу.

Белла підійшла до входу в склеп, швидко осяяла себе святим знаком Ув та, натиснувши на потаємний камінь, витягла з-під нього ключ.

- Ти добре знаєш це місце, - цокнула я язиком.

- Це ж родовий склеп, - знизала плечима Белла, - Я теж Ле’Гардіа, і колись він стане моїм останнім домом, як і для Фредеріка. Звичайно, я бувала тут не раз. Навіть жила якийсь час, поки не знайшла схованку в катакомбах Тельфера.

- Ніхто не здогадався тебе тут шукати? – здивувалася я.

- Вони пробували, - загадково відповіла жінка, - Духи мене не виказали, а як відкрити склеп – орден не знав. Моя сім’я відмовилася допомагати та показово від мене відріклася. Тож, монахи походили колам і згодом покинули цю ідею.

- Як ти тоді плануєш знайти спокій в родовому склепі, якщо від тебе відріклася сім’я?

- Ні я перша, не я остання, - знизала вона плечима, - Один з моїх двоюрідних кузенів був планетником. Від нього також відреклися, і нічого - лежить поруч з іншими у другому ряду, четверта комірка зліва.

- Планетником?– не повірила я, - Чарівники, що передрікають погоду по планетам можуть заподіяти якоїсь шкоди?

- Не знаю, - відмахнулася чаклунка, - Може не те передбачив, або не тій людині. З віщунами ніколи не вгадаєш.

- Отже, Фредерік не перший ворожбит у сім’ї, - зробила я висновок, - Чесно кажучи, я вражена, що Біла айстра не поставили тут цілодобову варту. Чи ще краще – не обклали хмизом, та не підсмажили тебе всередині, наче качку в пічці.

- Жартуєш? Поруч з нами один з родових склепів герцога Ре Альє, а навпроти – когось з побічної гілки правлячих монархів. Наче двоюрідна бабка короля його заснувала для своєї матері, чи щось таке, – посміхнулася відьма, - Які б великі яйця не були у старого пса, Святому престолу треба було діяти дуже обережно, аби не накликати гнів можновладців. Ти ж пам’ятаєш: мародерство та зневага до померлих – страшний гріх.

Белла зухвало глянула на мене, вставила ключ в замок та відкрила оббиті сталлю ворота. В обличчя вдарив задушливий запах тліючих кісток. Я очікувала пилу, павутиння та іншого бруду, що накопичувався роками, та всередині було чисто.

В мене засіпалось око. На кованих гратами всередині склепа умілі руки майстрів зобразили потаємні слова зі святого письма. Вони були з чистого срібла. Місячного металу було не менше десяти фунтів. Рівно стільки, скільки потрібно, щоб закатувати відьму до смерті.

- Сім’я поставила їх після того, як я тут переховувалася, - з сумом в очах прошепотіла Белла, - Вони розуміли, що рано чи пізно Святий престол добуде дозвіл оглянути склеп. Вирішили перестрахуватися. Коли святоші побачили оздоблені сріблом грати, то будь-які підозри відпали самі собою. Ніяка відьма, навіть матінка, не витримає довго поруч з ними.

- Молодці, гарно придумали - задумливо прошепотіла я, - Вчасно відвести очі Білій айстрі – дорого коштує.

- Це дрібниця, - легковажно відмахнулася вона, - Ми завжди могли мати приставку «Де» перед прізвищем, та це нікого не цікавить. Родичи звикли тихо заробляти гроші. Та й прізвище з «Ле» звучить мелодійніше. Як гадаєш?

Я ніяк не гадала. Єдине, що мені зараз хотілося - якнайшвидше залишити наповнений сріблом склеп. Вочевидь, Белла вважала так само. Чарівниця швидко поставила корзину на зеленуватий мармур підлоги, витягла кілька свічок та спитала:

- Допоможеш?

Питання було риторичним. Швидко робимо справи і забираємося. Розпаливши масляний ліхтар на стіні, ми розставили колом свічки та розклали пожертви: залишки м’яса та фініків.

- Нічого малювати не треба? – спитала я. Відьма похитала головою:

- Вистачить просто покликати. Якщо він в доброму гуморі, то швидко прийде. А якщо ні..

Вона не встигла закінчити речення. Густий туман молочною рікою затік у склеп, торкнувшись кола зі свічок. З білої димки виступила нога у високому побитому життям черевику. Свічки панічно затремтіли. Я відчула страх вогню перед чимось невидимим.

- Дідько! – вирвалося в мене з вуст.

- Ну хто ж лається на цвинтарі, хлопче? – пробубоніло з туману. Перед нами з’явився не молодий чолов’яга в плетеному капелюсі та з брудними руками.

- Це і є хазяїн? – пошепки спитала я у Белли. Відьмо примружила очі та вигукнула:

- Ви б не лякали чесний народ, то ніхто б і не чортихався!

- Так я ж не знав хто тут, - почав виправдовуватися чоловік, - Побачив, що двері відкриті та вирішив перевірити. У нас було пару крадіжок останнього місяця. Всім наказали пильнувати. Покажіть ключ, пані, якщо ваша ласка.

Белла простягнула витягнутий старовинний ключ з родовою монограмою. Я не була впевненою, що наявність ключа знімало з нас підозру у мародерстві, та якщо чоловіку цього достатньо – хай буде так.

- А хто ви такий? На вартового ніби не схожі, - буркнула Белла.

- Садівник. Приводжу до ладу клумби, - знизав він плечима, - За це гарно платять, місце тихе, робота спокійна. Якби мародери не з’явилися на мою голову.

- На сусідній вулиці відкритий склеп, - знайшлася я, - Коли ми йшли сюди, то бачили збитий замок. Хотіли повідомити варті при виході.

- Дідько! Як він виглядав? – вигукнув він, забувши свою ж пораду не лаятися в святому місці.

- Чудово. Він відволікся, тож не буде задавати дурних питань, - подумала я, випроводжуючи садівника подалі від кола свічок з сирим м’ясом, - З русалками та блакитною емаллю. Зараз покажу в якій стороні те було.

Чим далі я відходила від срібла, тим краще себе почувала. Після темного затхлого склепу, вологе, наповнене ароматом весняних квітів та солі повітря, здалося нектаром.

- Йдіть в цьому напрямку два квартали, потім повернете наліво, і там він стоїть по правій стороні, - махнула я рукою кудись в туман.

Позаду з’явилася Белла та почала кивати головою, ніби порцелянова лялька.

- Знайду. Подякував, - махнув він рукою та дрібними кроками побіг по дорозі, - Тільки не забудьте зачинити все, - пролунало з молочної димки.

- Прекрасно. Тепер він знає, що ми тут були і може буть-кому розказати. Треба вшиватись. Якби хазяїн хотів - вже б з’явився, - спохмурніла Белла.

- Так легко я не здамся, - прошепотіла я, і заголосила, - Де ти вештаєшся, хазяїне? Поговорити треба!

У Белли розширилися очі і вона спробувала затуляти мені рота:

- Здуріла? Я ж просила про повагу! – обурилася відьма.

- Про повагу мало хто пам’ятає в наші бентежні часи, - проскреготів неприємний голос зі склепу.

Схопившись одна за одну, ми підстрибнули, повільно повертаючи голови. З темряви на нас дивилися два сяючих бурштинових ока.

- Це ж не може бути хтось з твоїх родичів? – прошепотіла я у вухо відьми.

Те, що на нас дивився мрець, не залишилося жодниї сумнівів. Подібні відчуття в мене з’явилися в катакомбах, тільки тут подих смерті був набагато потужнішим. Теплий весняний вечір вмить перетворився на холодний та пронизливий. Туман став крижаним. Здавалося, його краплі почали застигати на моїй шкірі.

- Ми прийшли з миром, - проказала Белла, трохи заспокоївши дихання.

- Знаю, що з миром, - відповів голос.

Я так і не зрозуміла в який момент він з’явився перед нами. Ніяких ефектів, диму чи поривів вітру. Тільки-но його не було, і ось він стоїть так близько, що на блідій шкірі худорлявого обличчя можна розгледіти червоні розводи від сирого м’яса.

- Доволі молодий, - відмітила я подумки, оглядаючи примарного чоловіка, - Хоча хто сказав, що помирають тільки в поважному віці?

- Дякую, за вечерю, - проскреготів він, поклавши один з фініків до рота, - Чим можу бути корисним двом чарівним панянкам?

Те, що він бачив мене справжню, вже не дивувало. Мабуть, це фішка всіх духів, або зачаклована каблучка на них не розрахована. Белла штурнула мене в бік:

- Хотіли спитати. Чи не знаєте ви щось про смерть принца Алкінестра?

Дух задумався на мить, жуючи фінік, потім виплюнув кісточку на землю та спокійно відповів:

- Мені не треба його зустрічати. Ця душа знайшла прихисток в іншому місці.

Моє серце обірвалося і впало в безодню. Ні, я розуміла, що Алкі не міг залишитися живим. Та, коли цього не бачиш, десь в глибині душі сподіваєшся на краще. Гірко коли помирає кохана людина, але ще гірше коли помирає надія, що ця людина могла вижити.

- Дякую, - кивнула Белла, поглянувши на моє зблідле обличчя, - Ви відчуваєте присмак отрути в цій людині?

Він виразно подивився на мене бурштиновими очима і повільно кивнув.

- Це ви допомогли добути отруту? – продовжила вона. Дух знову кивнув, вже без роздумів.

- Хто вас про це попросив? – не витримала я.

- Не скажу, - похитав він головою, закинувши наступний фінік до рота, - Була укладена вигідна угода. Я не можу її порушити.

- Ми можемо запропонувати кращу! – вигукнула я, - Чого ви бажаєте?

Белла боляче наступила мені на ногу, та це нічого не змінило. Пропозиція була сформована дуже по дурному. Ніколи! Чуєте? Ніколи не пропонуйте комусь, тим паче потойбічному створінню, все, що він може забажати. У духів глибока фантазія, чорний гумор та відсутня мораль.

Мрець задумався на хвилину чи дві, прислухаючись до туману. Я чула лише тишу, але не він. Хазяїн покрутив головою, прошепотів щось нерозбірливе, кивнув двічі, ніби радився з кимось невидимим. Я пильно роздивилася навкруги - нічого надзвичайного. Дивно. Я вважала, що відьми можуть бачити все потаємне.

- Є одна проблема, яку треба врегулювати, - нарешті відповів він, - Було обкрадено кілька склепів. Зникли дорогі речі моїх братів та сестер. Поверніть коштовності, покарайте винних і я все розповім.

Такого я не очікувала. Після констатації смерті Алкі і запросів духа в мене почався істеричний регіт. Белла потрясла мене за плечі, та це не подіяло.

- Ти чула його? – не в змозі зупинити сміх, спитала я, - Знайти коштовності! В Пенефорісі! Це ж як голку шукати в морі!

Від дзвінкого ляпасу замерехтіло в очах. Белла опустила руки та рішуче повернулася до духа. На наш подив, він ніяк не відреагував на мій емоційний зрив. Просто стояв та мовчки на нас дивився, жуючи фініки.

- Що це були за коштовності? – сухо спитала вона.

- Рубіни, сапфіри, смарагди..

- Конкретніше, будь ласка, - криво посміхнулася вона, - Самоцвітів дуже багато в місті, але не всі вони крадені.

- Згоден, - кивнув він, і почав довгий перелік речей.

Я перестала слухати після інкрустованої рубінами вінчальної тіари та золотого обренча з рожевими діамантами. Подібні прикраси можна було знайти в більшості маєтків Аурума. А ще є Аргентум та дуже не бідний Аєрам. І Тельфер, звісно, де знаходиться лавки більшості торгівців краденим.

- Без конкретики ми їх не знайдемо. Побідних прикрас десятки, якщо не сотні, - прошепотіла я. Белла з жалем поглянула на мене, а потім перевела очі на духа.

- Ви відьми. Щось придумаєте, - відповів він без будь-яких емоцій, - Я назвав ціну правди. Ваш вибір - приймати угоду чи ні.

- Нам треба подумати, - відповіла відьма, міцно тримаючи мене за лікоть.

Її гострі нігті впилися мені в шкіру. Мабуть, вона думала, що я прикличу силу, кинусь на духа чи зроблю ще якусь дурість. Та в мене опустилися руки – хазяїн кладовища просив неможливого.

- Думайте, скільки треба. Час для мене нічого не вартий, - кивнув він, закинувши до рота останній фінік, і тихо зник змішавшись з туманом.

Я сіла на сходинку склепу, охопивши голову руками. Виконати його забаганку було нелегким завданням навіть володіючи повним спектром магії. Казати в голос, що без неї це ставало неможливим, не було сенсу. Белла також це розуміла. Вона сіла поруч зі мною та співчутливо поплескала по спині.

- Ми знайдемо інший вихід.

- Іноді мені здається, що ти віриш в наш успіх більше, ніж я, - криво посміхнулася я жінці.

- Я в нього повірила, коли вперше втекла від матінки. Від мене відріклася сім’я, сестри по ремеслу та лишилися люди, які допомогли. Для цього друзі і існують. Сім’ю та сестер ми не обираємо, їх нам дає доля. А друзі - наш власний вибір.

Я поглянула у великі карі очі мудрої жінки і запропонувала:

- Якщо цей хазяїн виставив нереальні вимоги, то може інший погодиться на менше?

- На цьому цвинтарі тільки один хазяїн, - похитала головою відьма.

- А хазяйка? Ти казала, що ще існує хазяйка, - нагадала я, - Як я зрозуміла, то вони як король та королева, тільки для мерців. Правлять одночасно, але в різних сферах.

- Я бачила її тільки раз, - задумливо прошепотіла жінка вдивляючись в туман.

- Як думаєш, вона може допомогти? – пошепки спитала я.

- Вона плакальниця. Її не цікавить нічого крім сліз, - знизала плечами відьма.

- Давай покличемо! Спробуємо! - вигукнула я.

- Я не знаю, як її прикликати. Вона са

ма до мене прийшла, коли я горювала за Арчі.

Порожнім поглядом відьма дивилась в далечінь, знову занурюючись у болючі спогади. Я не стала питати: то туман почав осідати дрібними краплями на її щоках, чи Белла показала слабкість.

- Ти ніби любила співати? – глибоко вдихнула відьма, сіпнувшись від прохолоди.

- А що? Час готувати своє глибоке сопрано? - посміхнулася я.

- Ніяке воно не сопрано і, тим паче не глибоке. В тебе доволі посереднє мецо-сопрано, - скептично промовила жінка, - Нам пощастило, сила і майстерність не має значення. Головне – емоційність.

- На цвинтарі виступати мені ще не доводилося, - мугикнула я собі під носа, - Я не знаю трагічних пісень, тільки веселі.

- Я знаю одну, - сумно поглянула вона на мене, - Тепер і ти її вивчиш.

Сонце майже зайшло, накривши нас тінями склепів, ніби м’якою периною. Гадаю, спільне горе нас зблизило. Так ми і сиділи з Беллою в місті мертвих, плекаючи в розбитих серцях строки трагічної пісні.