Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 4. Старі кістки
- Все ясно, королева схибила, - впевнено сказала Белла, вислухавши мою історію, - Примха долі - хотіла вбити тебе, а натомість загинув її синок.
Візок повільно покачувався під рівномірний тупіт кінських копит. Фредерік не поспішав, волючи не привертати увагу. Птахи м’якувіні виявилися не тільки красивим, а ще й співучими. Вони весело щебетали поміж собою на різні голоси, витягуючи високі ноти, та стрибали по кліткам. Ця жива барвиста веселка чомусь подіяла на мене як заспокійливе.
- Не думаю, - похитала я головою, - Вів’єн могла спробувати безліч варіантів: отруєння, кинджал грабіжника в темному провулку, небезпечний інцидент на полюванні, та будь що! На крайній випадок могла скористатися послугами когось з Воронячого ока. Щоб вбити мене, їй не потрібна була допомога магії. Вона не знала, що я чаклунка.
- Ти навчилася ховатися на видноті? – здивувалася жінка витягнувши губи трубочкою, - Мадж, прийми мої щирі вітання!
- Белла, не прикидайся дурепою, - скривилася я, - Ти справді думала, що весь палац знав, що я могла перетворити їх на попіл, і нічого не робили? Чи я всіх одурманила і всі ходили переді мною навшпиньках, як кролики перед змією?
- Про змію просто зняла з вуст, - посміхнулася вона, - Легенду для тебе придумала матінка?
- А хто ж ще? – підняла я темну бров, - Від початку до кінця це був задум Леоніди. Святий престол давно хотів посадити когось зі своїх на королівський трон. З сіром Паульсом майже вийшло.
- Еге ж, він тоді дуже вміло обернувся жінкою, щоб звабити монарха, - весело розсміялася Белла і добавила пошепки, - Ходили чутки, що король все прекрасно знав про Паульса, і якщо б їх не застукали, то все би вийшло. Ти пам’ятаєш, який був тоді скандал?
- Ні, я не настільки стара, - похитала я головою, - Коли трапилася ця прикрість в королівському ложі, я ще навіть вчитися не почала. Жила собі спокійно в північній провінції і горя не знала.
- Поки не спалила пів села, - підтримала мене жінка, - Тільки не треба мені казати, що тобі не подобаються чари. Фіфа розповідала, що ти була однієї з тих, які замість ляльок клали собі до ліжка книги з обрядами на ніч.
- Було таке, не буду сперечатися, - всміхнулася я, згадавши свою наставницю, - Як там стара жаба? Ще квакає?
- Чорна чахотка, - похмуро відповіла Белла, - З кожним місяцем все гірше, навряд чи дотягне до кінця світлого півріччя.
- Сумно, - кивнула я головою, - У нас були складні відносини, особливо останні п’ять років, проте чаклункою вона була видатною. Навчила мене всього, що я знаю.
- Феліцитата поїхала лікуватися на захід, в якесь невелике містечко серед гір. Там сухе повітря та гарячі цілющі джерела. Те що треба в її стані.
- Все краще за брудну смердючу Міртубу, - погодилася я, - Сподіваюсь, вона протягне ще трохи, щоб я могла сама її придушити.
- Це вона рекомендувала тебе матінці?
Я кивнула. Ми з Адель були молодими зірками свого покоління. Майже ровесниці, майже подруги. Дві різні дівчинки з однаково сильним хистом до чаклунства. Стара Феліцитата помітила наші здібності і швидко знайшла їм гідне застосування. Тоді це здалося великою шаною наших талантів. У матінки багато дочок і ще більше сестер. Не всіх їх готовлять доєднатися до королівської родини.
Магія дивна річ. Їй байдуже на чиїсь умовності чи правила. Вона сама їх встановлює, і може пустити однаково глибоке коріння, як в дівчинці з маленького села, так і в заможній панянці, яка з народження носила діаманти. Кажуть, що столичні алхіміки шукають ключ до розкриття магічних здібностях людей, досліджуючи їх кров. Не знаю, що вони там хочуть знайти. В моїх батьках нічого надзвичайного не було, як і в інших кровних родичах. Після того, як мене привезли в монастир, я бачилась з ними. Два чи три рази поверталася додому, кожен раз розуміючи – це вже не мій дім. Таким чином я вирішила шукати свій. І знайшла його тут, в сонячному Пенефорісі.
- Дами, ваша зупинка, - крикнув Фредерік. Белла коротко кивнула йому і прошепотіла:
- Треба прогулятися пішки до моєї схованки, - скомандувала вона і, тримаючись за руки, ми зістрибнули з візка.
За час моєї неочікуваної сповіді, ми встигли проїхали велику відстань. Портове місто Пенефоріс складалося з чотирьох районів. Всі вони були настільки різними, що де б ти не опинився - зорієнтуватися на місцевості було не важко. Величні палаци та гострі шпилі адміністративного району Аргентума змінилися більш простими, але доволі охайними будиночками з черленими глиняними дахами. На їх перших поверхах розмістилися шинки, крамнички та лавки, в яких виднілися товари з усіх куточків світу. Я поглянула по сторонам, вдихаючи повітря. Запаху моря майже не було. Натомість воно пахло випічкою, прянощами, хімічною фарбою для шкіри і трохи віддавало рибою. Не потрібно було довго гадати над тим, де ми знаходимося.
- Ховаєшся в Аєрамі? – спитала я, впізнавши торговельний район міста, - Я знайшла твою нитку, навіть не спітнівши. Чи ти думаєш, що матінка не зможе зробити те саме, якщо захоче?
- Ти мне знайшла, бо я тобі дозволила. Не дарма мене дражнили павучихою. Матінка всім дасть фору в тонких мистецтвах, але якщо вона тебе не бачить, то і зробити нічого не зможе.
Я вважала інакше, та не хотіла сваритися з нею через матінку. Що вміє чи не вміє голова Святого престолу, відомо лише їй самій. Зуб даю, Леоніда на це і розраховувала, що ми з Беллою швидко перегриземося і розбіжимося. Тому, мабуть, і псів з Ордену Білої Айстри досі не було видно поруч. Я придивлялася до строкатого натовпу заморських купців, які снували зграйкою вулицею, і не знайшла нічого незвичайного. Місто не відчуло смерть Алкі. Люди не плакали, не перев’язували чоло чорними стрічками та не покривали обличчя траурними вуалями. Від двох дівчат, які проходили поруч, краєм уха я почула, що вони обговорюють його смерть як доволі буденне явище.
Ну що ж – в цьому є сенс. Хто він для них був? Ще один принц який не дотягнув до корони? Скільки таких було і скільки ще буде? Він їм не родич чи коханий, щоб вбиватися з цього приводу. Це не їх горе. Воно мало бути моїм. Але не стало.
- Ти мене чекала через те, що Фреді щось побачив? – спитала я, міцніше схопившись за долонь Белли.
- Фредерік не любить скорочене ім’я. Цим ві схожий на батька, - виправила вона мене, - Так, я тут через нього. Тільки не задирай свого кирпатого носа. В будь-якому випадку, я потрібна тобі більше, ніж ти мені. Не забувай про це.
Мені було байдуже, що вона собі думає, аби допомогла вибратися з халепи. Я знизала плечима, прямуючи крізь барвистий натовп. Вдале місце для схованки знайшла Белла, нічого казати. Аєрам, найвіддаленіший від моря район, був людським мурашником. Купці зі всього світу з’їжджалися, щоб торгувати на його площах своїми товарами. Тож, ніхто з сусідів не здивується, якщо побачить у вікні навпроти незнайоме нове обличчя чи дивно одягнену людину. Белла звернула у вузький провулок, заставлений дерев’яними ящика, і почала протискатися вглиб.
- Може вже досить блукати? За нами немає хвоста, я б помітила, - пробуркотіла я, боляче вдарившись боком об один з ящиків.
- Вже майже не місці, не скигли, - кинула через плече Белла та зупинилася біля високої, порослої бурим мохом глухої стіни.
- Відразу кажу – лазити по такім стінам я не вмію, а всі розповіді про наші польоти, це лише забобони. Ти і так це сама знаєш.
- Знову хтось поставив тут цей непотріб, - незадоволено кинула вона мені, пнувши ногою дерев’яну бочку, - Допоможи її посунути, однією рукою я не впораюсь.
Поклавши зціплені в замок руки на бочку, ми підняли її та перенесли під іншу стіну. Хлопець був міцнішим, ніж я очікувала. Велика дубова бочка виявилася не важкою ношею для статури Ілсе. Виходить зміна зовнішності, це не морок чи ілюзія, а справжня трансформація. Цікаво, що ще я зможу робити в цьому тілі.
Під бочкою знайшовся вхід до підземелля закритий металевою решіткою. Белла витягнула один з камінців та без проблем відкрила її, звільнивши прохід.
- Як низько ти пала, - цокнула я язиком, - Я туди не полізу, навіть не проси.
- Після королівського палацу все, що нижче рівня моря, негідно тебе? Нагадай порекомендувати королеві розвести багаття на постаменті, щоб це відповідало твоєму рівню, – в’їдливо посміхнулася жінка і зробила крок в темряву.
- Дуже іронічно, я вражена, - буркнула я собі під ніс, прямуючи за нею.
Спільними зусиллями ми з Беллою запалили масляний ліхтар. Ще вчора я могла би це зробити одним пальцем, прикликавши полум’я. Зараз прийшлось робити звичайним людським способом. Матінка може відчути мою магію, якщо я її застосую в незахищеному від всевидячого ока богині просторі.
Тіні відповзали, звільняючи нам шлях. Під ногами хлюпало. Шкіряні черевики Ілсе швидко набрали воду і розм’якли. Треба буде дістати інші, а то в цих далеко не втечеш. Дивно, Аєрам ніби далеко від моря. Звідки взялося стільки вода? Вона вела мене заплутаними коридорами, вдивляючись в мітки на стінах. Навіть тут, серед вологої темряви каміння зберегло свій яскравий жовтий колір.
- Що це за місце? – спитала я, вглядаючись в темряву.
- Старі катакомби. Ти ж пам’ятаєш казки про монстрів підземелля? Так ось, це не казки, – в’їдливо посміхнулася Арабелла.
- І що нам очікувати? Не хотілось би світитися, – напружилася я.
- Сподіваюсь, що в цьому не буде потреби, - без звичайної посмішки сказала дівчина, - Тут живе якась істота. Точно хижак, судячи по іклам. Бачила його пару разів, нічого особливого.
- Не треба мене залякувати, я не дурна школярка. Якщо б це було так, то Орден Білої Айстри вже б про це знав, – не повірила я.
- Ти бачиш, щоб я сміюся? - суворо спитала жінка.
- Так ти не жартуєш? Міфічна істота? Прямо під Аєрамом?
- Псам Леоніди байдуже на нього. Воно не шкодить людям, тож навіщо витрачати час? Вкраде коли-не-коли свинячу тушу з чийогось підвалу, чи собаку загризе, і на цьому все. До того ж, головному псу прийдеться замазати свої замшеві черевички об цей бруд, якщо йому прийде в голову сюди залізти.
- О, так ти не в курсі, - прошепотіла я їй в спину, - Головний пес спочив. Матінка зараз шукає нову кандидатуру.
- Багацько крові він в мене випив. Сумувати не буду, - прошепотіла Белла, - Ця жінка завжди без труда знаходила амбітних молодиків, які готові віддати життя за її інтереси.
Після її слів в мене пішли мурахи по шкірі, а з рота повалив пар.
- Ти мене заморозити хочеш? – сіпнулась я від пронизливого холоду.
- Я тут ні до чого. Вода та повітря ніколи мене не слухалася, чи ти забула? - відмахнулася дівчина, - Бачу, що ти не в курсі сумної історії міста.
- Якої ще історії? – зацікавилася я.
- Ще за часів Морана Міцного, коли він готувався почати війну за острови, в Пенефорісі побудували мережу тунелів, щоб непомітно пересуватися під землею. Спочатку це навіть працювало, поки не виникла одна прикра проблема.
- Проблем була в тому, що без мапи тут не розібратися?
- Звичайно ні, тут не так складно орієнтуватися, як здається, - махнула вона чорною гривою, - В розмові з чаклунками завжди забуваю, що їх справжній вік оманливий. Ти занадто молода і не можеш пам’ятати той жах, який відбувався в Пенефорісі. Моран, звичайно, був рішучим дядьком, грізним, але не дуже розумним. Побудувавши вузькі підземні катакомби він геть забув про одну проблему – куди дівати тіла померлих. Його генерали не придумали нічого іншого, як вмуровувати загиблих в стіни. Це від них віє холодом. Звичайні люди майже не відчувають його, а нас пробирає до кісток.
- Так ось чому в мене серце скоро перетвориться на бурульку, - з жахом прошепотіла я, оглядаючись навкруги, - І скільки їх тут? Я чула, що бій за місто був короткий і вороги швидко відступили.
- Це офіційна версія корони, а вона завжди бреше. Їх тут сотні, якщо не тисячі. Досі бачу їх обличчя коли засинаю. Я була тут, в ті часи. Готовила зілля, настоянки, допомагала разом з сестрами лікувати та перев’язувати поранених.
- Так ось, як ти зустріла свого пірата, - захопливо вигукнула я, - Він був того вартий?
Вона зупинилася і поглянула на мене. Чорне вугілля її очей блищало сльозами в мінливому світлі маслянки, а з носа йшла пара від холоду.
- Він вартий кожної секунди мого життя і навіть більше – він вартий всіх кого я знала і ще зустріну на шляху. Окрім Фредеріка. Ти зрозумієш це, коли покохаєш.
Я знизала плечима і відвела від неї погляд. Я вже це зрозуміла і відчувала те саме кожної хвилини. Але арахні це знати не треба. Хай думає, що Алкі був звичайним завданням матінки. Не більше і не менше за інших.
Я чула її сумну історію. Арабелла заплатила велику платню за своє кохання: її жорстоко покарали за зв’язок з ворогом, відреклися та хотіли зв’язати сили. Вона змогла втекти, страждала, боролася за свого чоловіка.. і у підсумку програла. Серце смаглявого моряка зустріло стрілу, яку зачаклувала одна з її сестер. Вона так і не змогла дізнатися хто саме це наклав те закляття. Ніхто не виграє в матінки, коли вона сідає за стіл та роздає карти.
Після цього Белла зненавиділа нас всім серцем, не розбираючи правих та винуватих. Але будучи при надії, вирішила повернутися. Леоніда проявила не аби яке милосердя, прийнявши загублену дочку додому. Не можна кидати напризволяще ще не народженого чаклуна чи відьму, в нас так не роблять. Дитина не несе відповідальність за дії своїх батьків. До того ж, Белла носила прізвище Ле’Гардіа, а це був не порожній звук в вищих колах суспільства. Старий рід, багато зав’язків. На честь якогось з її пращурів назвали вулицю в Аргентумі.
Жінка рішуче розвернулася і повела мене далі в суцільній тиші. В бічних проходах капала вода і шурхотіли довгими сірими хвостами жителі підземелля. Я вслухалася в цей ритмічний шум, весь час повертаючи голову назад. Чим далі ми йшли, ти більше мені здавалося, що за нами наглядають з темряви. Чи мені це тільки здається після розповідей Белли про мерців, які знайшли тут останній притулок?
Багато з арок, які підтримували стелі катакомб, завалилися від часу, перекривши проходи. Пару разів нам приходилося повертатися та шукати інший шлях. Благо, що їх тут було багато. І як тільки Белла орієнтується в цій павутині схожих один на одного коридорів? Точно павучиха.
Зненацька, вона зупинилися, зняла з голови хустинку і швидко накинула на ліхтар, зануривши нас в темряву. Шурхіт став гучнішим, перетворюючись в скрегіт, схожий на металевий.
- Що воно таке? – спитала я, і відразу відчула, як жінка затулила мені рота рукою.
Десь попереду було щось велике. Я відчувала його запах схожий на мокре хутро просочене мускусом, яке виваляли в багнюці. Потім гостро запахло гнилою плоттю та водоростями. Я затулила носа, в спробі вберегтися від цього смороду, і інтуїтивно звернулася до вогню поруч.
Белла вдарила мене в бік, але було запізно. Хустинка, що лежала на ліхтарі, яскраво спалахнула, розігнавши темряву. Мабуть мій крик чули навіть в центрі міста. Попереду нас стояла потвора, яку ще не бачив світ. Скрегіт та шурхіт, які весь час не давали мені спокою, виявилися не металом, а людськими кістками, з яких складалися його тіло. Шкіри майже не було. Вона висіла лахміттям на його плечах, наче плащ. Очі були білими, як сніг, а весь рот, чи що воно таке було, зяяв безліччю гострих кривих зубів.
Я вже була готова атакувати, добре, що вогню було зараз вдосталь, але чудовисько заверещало, як кажан, побачивши яскраве світло, і зникло в темряві.
- І це нічого особливого? – перелякано вигукнула я, - Белла, ти що з глузду з’їхала? Це ж кістяний дракон! Справжній, а не крилате бозна-шо, яке малюють в своїх бестіаріях алхіміки!
- Ну і що? – знизала вона плечими, - Ці створіння доволі погано вивчене явище. Він не несе нам загрози. Принаймні, замічений в подібному ще не був. Фредерік навіть знайшов з ним спільну мову.
Я задихалися від гніву. Як? От, як можна знайти спільну мову з купою гнилих кісток? В якомусь плані я була згодна з судженням Арабелли. Кістяні дракони, чи точніше сказати – кістяні химери, були містичним породженням хаосу та смерті. Простіше кажучи, це частини кількох людей, які вирішили об’єднатися та ожити з невідомої причини. В них може по п’ять рук, шість ніг чи десять голів. Скільки кінцівок було в цьому конкретному випадку, я не роздивилася. Точно більше ніж треба.
Коли в одному місці з’являлося багато трупів, їх не ховали, не проводили обряди та не промовляли поминальні молитви, а поруч було якесь джерело природної сили, то міг з’явитися такий монстр. Тіла просочувалася магією та могли постати з мертвих. Яким чином і при яких умовах породжувалися ці створіння, ніхто до кінця не знав. Просто іноді вони виникав, а іноді ні. Чаклуни та алхіміки сторіччями билися над дослідами, щоб з’ясувати природу містичного явища, та поки терпіли фіаско.
У народа нашого королівстві є одна доволі погана звичка - не ховати мертвих ворогів та не проводити поминальні обряди над їх тілами. Люди вірять, що таким чином вони не могли доєднатися до своїх рідних в потойбіччі і це ослабляло їх рід, а значить і країну загарбника в цілому. Згодна, гідна кара залишити їх без можливості знайти спокій. Але від цього є деякі побічні ефекти.
Багато проблем це принесло Святому престолу. Всі мої брати та сестри по ремеслу повинні слідкувати, щоб всі тіла в окрузі, де вони живуть, були освячені силою богині. Після масового постання жертв чорної хвороби, це записали в обов’язки кожного члена Святого престолу.
Матінка Леоніда власною персоною обійшла всі округи чималої столиці Міртуби і промовила таємні слова над кожним полеглим, ким би він не був. Дізнавшись про це, простий народ ледь не почав бунтувати і популярність нової віри у яснооку богиню суттєво знизилася. Проте, народна пам’ять коротка.
Матінка щось нашептала в одному кутку, щось в іншому, виділила чималі гроші на сирітські будинки, відкрила пару початкових шкіл, і з часом про це забули. Але своєї справи Леоніда не припинила. Всі поля битв та братські могили були методично перевірені та освячені. Як таке створіння з’явилося та жило багато років тут, під землею процвітаючого великого міста?
- Здуріти можна! – тільки і змогла вимовити я.
- Пішли, - сказала жінка обережно відкидаючи тліючу хустку в калюжу, - Ти застосувала силу. Отже матінка могла це відчути. Молися богині, щоб загальний некромантичний фон підземелля тебе приховав від її ясного ока. Треба робити ноги, поки вони в нас ще є.
- Еге ж, поки їх не відгриз знайомий твого синочка, - спохмурніла я, прямуючи за жінкою в темряву.
- Коли ти стала такою наляканою почварою? – тихо спитала вона, - Та Маджері, яку я зустріла пару років тому на прийомі графа Де Бозолє, була зовсім іншою: рішучою, мужньою, безстрашною чаклункою, яка живого черв’яка з’їсть, якщо це буде потрібно для отримання бажаного. А зараз, що? В підземелля не полізу – фу, там брудно та темно. А ще страшний монстр бігає.
- Черв’яків я ніколи не їла, - сухо зазначила я.
- Їх може і ні, та сирого вугра на прийомі запхала собі по обидві щоки, щоб привернути увагу принца. Потім ходила весь вечір, як фарширований хом’як, поки всі сторонилися рибного смороду від тебе, - посміхнулася Белла.
- Але ж спрацювало, - знизала я плечима, - Я дізналася від його покоївки, що Алкі любить дари моря і не розуміє чого їх ніхто не подає на світських прийомах. Для нього це здалося дивним. В столиці мало риби, а тут нею нехтують. Ось я і вирішила його здивувати.
- Про це і кажу, - кивнула вона, - Ти робила несподівані ходи, підіймала ставки і вигравала. А зараз що з тобою сталося?
Я вже хотіла відповісти їй, що це все кохання, звинуватити Алкі в своїй м’якотілості, але схаменулася:
- Чого це я нерішуча? Замість того, щоб підкоритися волі матінки і сховатися під її спідницею, я з тобою блукаю темними підвалами серед мертвяків та монстрів! Це не досить рішуче на твій погляд?
- Нарешті! Довго ж я чекала, поки ти збагнеш це самотужки, - суворо сказала жінка, - Від твоїх сліз і розпачу не буде ніякої користі.
- Приїхали. Один раз дала слабину і одразу стала ні на що не годною плаксою. Сама мене розвела на емоції і сама ж в цьому звинуватила! Підступна клята відьма випробовує мене на міцність, - подумала я, прямуючи за нею, - Треба себе тримати в руках і не вестися на її провокації. Ворогів я заводжу швидко і зараз розраховувати можу тільки на неї.
Так ми і йшли темними катакомбами, розмірковуючи кожна про своє. Шурхіт зник і тепер було чутно лише монотонний звук крапель води, який лунав звідусюди. Може, кістяний монстр не такий вже і небезпечний? Як показує практика, не все химерне ззовні таке саме і в середні. Сподіваюсь, я про це ніколи не дізнаюся.
