Раді Вас бачити!

Розділ 24. Відданий пес Святого престолу

– Тихіше, тихіше, не роби різких рухів, – шепотів мені на вухо жіночий голос, – Хто б таке з тобою не зробив – він тобі не друг.
– Гірше, ми майже родичі, – ледь змогла вимовити я, задихаючись від диму.
В якомусь сенсі, це було правда. Всі відьми та чарівники – сестри та брати, незважаючи на вік, регалії та положення в суспільстві. Ні, не всіх нас пов’язує між собою родословна. Іскра магії означає набагато більше, ніж родинні зв’язки.
Коли кров перетвориться на попіл, кістки зітліють, а імена на надгробках зітруть вітри часу – наша магія і далі буде жити у всесвіті, шукаючи нові втілення. Чи кинусь я на захист незнайомої мені відьми, ризикуючи життям? Анатоля я колись врятувала від свого ж племені і оком не повела. Чи повторила я би цей вчинок? Не знаю, все залежить від обставин. Як то кажуть: ми родина велика, але не дуже благополучна.
Не дивно, що голову Святого престолу шанобливо називають матінкою або батьком. Справжні титули звучать інакше, але їх згадують лише в офіційний листах. Хоча… Батька в нас давненько не було.
Вже не пам’ятаю хто останній з чоловіків займав цей пост. І тут річ не в традиціях, кількості чарівників, їх силі чи встановлених правилах – просто жінки краще плетуть інтриги. Також, можливо, чоловікам цікавіші інші напрями діяльності. В гільдії моряків взагалі жінок ніколи не було, і це не вважалося дивним, а у кочівників – навпаки: або жриця вказує шлях, або Вече старійшин. Б’юсь об заклад, Актавшан також керувала якимось табором, поки не осіла в Пенефорісі.
Глибокий вдих дався мені не просто. В горлянці страшенно пересохло, а з чола стікав цівками липкий піт. Тепер я розуміла, чому вона запалювала пахощі під час обрядів. Ритуальну кімнату ронської жриці заполонили смердючі сірі султани, які впливали на моє тіло гірше за срібло. Що це за трави такі? Від запаху очманіти можна. Відкриті вікна не дуже допомагали, але залишали крихту надії, що ми тут не помремо.
– Відьми з їхніми фокусами, – незадоволено пурхнула жриця, допомагаючи мені підвестися, – Вперше бачу такого могутнього духа. Куди вона тебе перенесла?
– Не знаю, – збрехала я, – Довго я так лежу?
– Хвилин десять, не більше. Як ти себе почуваєш? – схвильовано спитала Актавшан.
– Жити буду, – відмахнулася я, кліпаючи, немов сова, яку розбудили вдень від міцного сну.
Очі страшенно пересохли та відчувалися запаленими. Якщо це була мала частина болю, яку відчувала Фіфа кожну хвилину свого існування, то можу зазначити – міцнішої людини я в житті не бачила. Мені здалося, що ми з нею потеревенили не менше години, а вона не на мить на дала побачити свої страждання. Так, вона схудла, виглядала змарнілою та втомленою, але не показала слабкість. Не тій відьмі дісталася магія сталі. Делія верещала би, як різана, а ця – ані пари з вуст.
Я би хотіла більше провести з нею часу. Сидіти в тій кімнаті з видом на Черлені гори, міряти прикраси, слухати історії старої чародійки, обговорювати плани та плести інтриги. Може це і дурня, але наша розмова якимось невідомим чином повернуло мене до життя. Ніби з похмурого неба пролився теплий дощ та зігрів захололу землю.
Не судилося. Мить духовної близькості, який був мало вірогідним в реальному світі, навіки закарбувався в моїй пам’яті. Той світ був хоч і уявний світ, але більш правдивим, ніж справжній. Вперше за всю історію нашого знайомства вона ні разу не збрехала, не була суворою чи холодною. І вперше нічого в мене не вимагала, а лише м’яко просила.
Крізь сірий дим, пролунав гучний стукіт, остаточно повертаючи мене в реальність.
– Кого це чорти принесли до мого порога? – невдоволено прошепотіла жриця.
– Ім’ям Святого престолу, відчиніть двері! – почула я знайомий голос.
– Стара відьма не збрехала, – покривила я вустами, – Анатоль доєднався до ордену Білої айстри.
– Друг чи ворог? – занепокоєно спитала Актавшан.
– Не те і не інше, – похитала я головою, – Ну, що ж. Нам давно варто було поговорити.
Невпевненими кроками, тримаючись рукою за жрицю, я визирнула з–за декоративної перегородки у торгівельний зал. За розмальованим склом промайнуло знайоме обличчя. Вони і справді були схожими, як дві краплі води. Чи краще сказати, як два шматка однієї крижаної брилі. Хоча, можливо, так можна описати будь–кого з альбіносів.
На білій порцеляновій шкірі, наче на порожньому полотні, не було ані краплі кольору. Ніяких родинок, пігментних плям чи ластовиння. Жодної вади, яка б могла відрізнити від керамічної ляльки. В них і волосся було схожим. Єдиною відмінністю було те, що жриця заплела свої білосніжні локони в сотні косичок, а він стягнув їх шкіряним ланцюжком в тугий кінський хвіст.
З–під рідких, майже невидимих бров, на мене дивилися очі кольору морського льоду. Мені завжди здавався погляд Анатоля трохи здивованим. Спочатку, я гадала, що це реакція хлопця на новий світ, який впав до його ніг. Сама такий мала перші роки навчання, опинившись у столиці.
Наші історії були дещо схожими. Обидва були не звідки та з прізвищами, які нічого не для кого на означали. Його привезли з–за моря, із провінційного містечка у великий квітучий мегаполіс, а мене з гірського селища, яке і на мапі знайти було складно без підказок. Та з роками я зрозуміла – погляд таким здавався через відсутність вій.
– Відчиніть двері, або ми їх виб’ємо, – пролунало ззовні.
– Ти ба, яким впевненим став. Вже і нових друзів встиг знайти, – криво всміхнулася я, поглянувши на Актавшан, – Захисні закляття на дверях чи на порозі?
– На порозі, – кивнула вона, перелякано поглянувши на мене, – Вони ж не рознесуть тут все?
– Рознесуть, звісно, – знизала я плечима, – Це ж орден Білої айстри. Чого ще очіквати від псів її святості?
– Тут є інший вихід, – прошепотіла вона, озираючись, – Веде в катакомби де легко загубитися та сплутати сліди.
– Йдіть, а я привітаюся зі старим другом і відразу піду за вами, – кивнула я.
Жінка схвильовано поглянула на мене, витягнула невелику сумку з–за прилавка, і швидко зникла в ритуальній кімнаті. Краєм вуха я почула, як вона чортихається, плутаючись у довгій спідниці, коли перелазила крізь вікно.
– Вхід в підземелля знаходиться десь у внутрішньому дворі, – подумки відзначила я, підійшла до дверей і сміливо відчинила їх.
– Я наказую.. – прогримів його голос і змовк.
Я поглянула в його холодні очі і побачила в них здивування. Не це обличчя він очікував тут побачити, отже матінка не розповіла всієї історії. На інше я і не розраховувала. Хай вживається в роль ловця чорних котів в темній кімнаті. Це була не перемога, та я відчула, як впевненість та самовладання стрімко повертаються до мене.
– Аксерткан! Рада тебе бачити, друже, – майже проспівала я, глибоким баритоном Ілсе.
Його скули напружилися, а вилиці сіпнулися від огиди. Реакція була очікуваною – йому не прийшлося до вподоби таке привітання. Те, як його вивертає від власного імені, завжди було особливою насолодою для мене. Ви подумаєте, що знущання з друзів характеризує мене як останню погань? Не в цьому випадку. Він заслужив.
– Ми знайомі? – невпевнено спитав він.
– Ти змінився, друже. Швидко знаходиш однодумців, – посміхнулася я, дивлячись на купу озброєних монахів за його спиною, – Не те, що в минулі часи, коли були тільки я, ти і Делія.
– Маджері, – прошипів він, – Нове личко виглядає краще минулого. Де вкрала?
– А матінка тебе не попередила? – вдавано здивувалася я, – Мабуть, вона вирішила, що зарано довіряти тобі свої маленькі секрети. Для
– Стули писок, – прогарчав він, примруживши очі, – Ти йдеш з нами. Матінка кличе додому.
– Боюся, що я не можу зараз прийняти її запрошення. Може іншим разом? – в’їдливо всміхнулася я, нахиливши голову вбік, – Попроси Леоніду почекати кілька днів. Я сама прийду, коли настане час.
– Ти не розумієш ситуації та не вірно оцінюєш своє становище, – занадто діловим тоном проказав він, – Коли мати кличе, ми повинні підкоритися.
– Те, що ти біжиш лизати її стопи за першої нагоди, не означає, що ми всі такі, – серйозно відповіла я, – В мене є незакінчена справа. Матінці треба лише почекати.
– В нас немає часу на твої дурниці,– прогарчав він у відповідь, – Не всі можуть дозволити собі йти обраним шляхом.
– А ти колись думав про це? – примружила я очі, – Спробуй якось, у вільний від повзання на колінах час. Може сподобається.
Він сіпнувся вперед, переступивши через поріг, і зробив він це дарма. Стародавня магія символів працювала безвідмовно. З порога та стін вирвалися тисячі шипів і вжалили його тіло. Це було схоже на медузу, що атакувала отруйними щупальцями здобич, яка легковажно запливла в її володіння. На блідій зовнішності альбіноса з’явилися фарби. Пурпуровий кармін, розлився великим плямами по світлому алтасному камзолу.
Я присіла і торкнулася крапель його крові на одному з кам’яних шипів, які повільно втягувалися в цеглу. На моїй пам’яті, гальдрастав “Розенрот” та мале захисне коло так ніколи не працювало. Вони захищали, а не нападали на кожного першого стрічного. Вірогідно, жриця якимось чином змішала південну ронську магію з північними символами і отримала вдалий сублімат. Розумне рішення. Треба буде його запам’ятати. Такому вишуканому стилю гріх пропадати в брудних кварталах Тельфера.
– Вибач, любий, – посміхнулася я, – Забула попередити: ти тут не найсильніший, як і завжди.
– Ми це ще побачимо, – гаркнув він, підводячись на ноги. Одним рухом він перевернув глечик з квітучим барвінком та розтер чорну землю ногою.
– Хочеш спробувати пройти? Ну, що ж – удачі тобі, – зухвало всміхнулася я.
Чарівника не зупинив біль. Помахом руки він намалював стародавній символ на розсипаній землі та зашепотів закляття на своїй рідній мові. Всім тілом я відчула, як навколо нього спалахують барвисті нитки магії, активуючи знак. Виріс, гад повзучий, зміцнів, навчився нашого ремесла, та не забув старих фокусів.
Не довго думаючи, я злизала з пальця його кров, затамувавши подих. Магія, що текла в його жилах, потягнулася крізь простір до мене і всмокталася в моє тіло, як губка. Здібність старих жреців, щоб їх підняло з могил та гепнуло, про яку також забула попередити дбайлива матінка. Буде знати, як сліпо слухатися Леоніду.
Чаклун затремтів, нахилися, та впав на одне коліно, змазавши символ, який тільки–но сам намалював. Я хоч і погано знала Святе письмо, але розділи про війну зі старою вірою пам’ятала. Якщо нас, чародійок та чарівників, можна було порівняти з зірками на оксамитовому нічному небі, то ці виродки були більше схожі на чорні діри, які затягували в себе все, що туди потрапляло.
– Передавай Леоніді від мене найширші вітання, – зробила я жартівливий уклін, – Мені треба трохи часу, щоб у всьому розібратися.
– Стій! Тобі не треба ні в чому розбиратися! Все вже вирішили, – прокрехтів він, воліючи підвестися, – Просто повернися і все скінчиться.
Ноги чарівника відмовлялися його тримати, але він вперто повз до дверей. Колись дорогий, розшитий білими чаплями на східний манер, камзол став чорним від землі та червоним від крові. Я здивовано глянула на нього, піднявши брови.
– Я не здивована, що матінка вже давно все за всіх вирішила, але не очікувала такого від тебе, – цокнула я язиком, примруживши очі, – Ти справді хочеш, щоб я повернулася в тюремний замок і згнила там? Чи ще краще – отримала квиток в один кінець на аутодафе? Ти змінився, друже, і не в кращу сторону.
Останні сили покинули чоловіка. Він завалився на бік та почав важко дихати, хапаючи ротом повітря, ніби риба, яку море залишило на березі після відливу. Не один з монахів не підійшов ближче і не протягнув йому руку допомогу. Вони лише мовчки потупили похмурі погляди, і я можу заприсягтися, що побачила в їх очах тінь огиди.
– Аксерткан, ти завів цікавих нових друзів. Ми хоча б ніколи не залишали тебе валятися в багнюці, як би низько ти не падав, – холодно сказала я, – Присягаюся, я повернуся до матінки. А поки – не треба мене переслідувати заради ж твоєї безпеки
Той, кого я колись називала другом, протягнув руку в мою сторону та щось простогнав. Похитавши головою, я відвернулася та впевнено прокувала на пошуки проходу в катакомби. Ніби в гарячці, він торочив щось нерозбірливе про смерть та Леоніду, та мені було плювати на його слова. Щоб не гарчав відданий пес Святого престолу, він завжди буде носити нашийник і слухатися команд своєї володарки.
Допомогти йому нічим я не могла, він сам підписав з нею контракт, а повертатися під примусом не хотіла. Не мала права забути про смерть Алкі і жертву Ілсе. Не мала бажання сліпо повертати свою долю у руки Леоніди.
Мости спалені. Залишився один шлях – вперед, на пошуки кінця веселки.