Раді Вас бачити!

Розділ 10. Якби стіни мали право голоса

Палац, до якого я вже трохи звикла за пів року життя, ніяк не змінився. Прикрашені ліпниною стіни з жовтого каменю велично виблискували в останніх променях сонця, яке ось-ось повинно було зануритися в рожеві хвилі теплого моря Нанджи. Мужні атланти підтримували балкони та мансарди, витончені каріатиди тримали над своїми головами мармурові арки, а морські діви загадково посміхалися, плескаючись у фонтанах в саду.

Їх холодні, витесані з білосніжного каменю обличчя ніяк не відреагували на смерть Алкі, чи на мою відсутність. Навіть прапори з гербом королівства не спустили в жалобі за померлим принцом. Офіційно він вважався загубленим, тому це не двино. І чого королева чекає? Окрім мене є досить свідків, які на власні очі бачили наслідки трагедії.

- А чого ти ще очікувала, Мардж? – запитала я в себе, - Рух життя не змінюється, коли пара людей вибувають з гри. Шоу повинно продовжуватися.

Я помилялася – зміни були. Їх неможливо було побачити звичайним оком. Смуток невидимим туманом витав у повітрі. Не було чутно музики, поменшало квітів на клумбах і людей. Тільки собаки брехали десь в звіринці і садівники обрізали квітучі гілки тюльпанового дерева. Моя ідей принести ці квіти в дар жрицям сяючою богині прийшла комусь ще.

Белла переодягнулася в чорне вбрання покоївки, яке випросила у Зігфріда, і мовчки йшла з напівпорожньою плетеною корзиною. Сукня виявилася затісною і тому прийшлося розстібнути верхні ґудзики, щоб вмістити чимале декольте. Белла залишилася собою, навіть в простому не вибагливому вбранні.

Потрапити у золотий район Пенефоріса не склало труднощів. У Арабелли на все є рішення. Мабуть, через це вона і залишилася живою після стількох років сперечання з матінкою. Ось і зараз, знайшлися добрі люди, які залюбки підписали пропуск для чарівної Арабелли Ле’Гардіа.

- Ти ж пам’ятаєш, що нам не можна чаклувати? – обережно запитала я, прямуючи поруч з нею широкою мощеною вилицею, - І я вже не згадую, що це особливо небезпечно робити в королівському палаці. Вмить примчить загін Білої Айстри з’ясовувати, в кого на це вистачило розуму.

- Я вже казала - ти мислиш занадто прямо, – посміхнулася жінка, - Магія, це не лише вогняні кулі та закляття. Леоніда гарна майстриня своєї справи, але вона ніколи не відчувала суть: магія – це танок тіней та світла, які мають багато облич. Ще тиждень тому ти вважала, що не можливо вибратися з королівської в’язниці. Вуаля – ти тут, крокуєш серед палаців Аурума, ніби нічого не сталося.

- Я тут, бо за гратами залишився Ілсе, - нагадала я відьмі.

- Так, це паскудно, але суті не змінює, - покривила вона вустами, - Ми це виправимо. Вихід завжди є, треба лише пошукати шпарину.

Я хотіла спитати, що задумала чаклунка, але відчуття голоду було сильнішим. Швидкий перекус в домі алхіміків не зміг до кінця втамувати голод. Шлунок буквально хотів з’їсти сам себе.

- Як ти плануєш потрапити до маєтку? – вирішила я перевести тему.

- В якому сенсі? - жінка зупинилася і виразно на мене поглянула, округливши очі, - Ти мене проведеш.

- Я? Як ти собі це уявляєш?

- Ти складна особа, Мардж, - глибоко вдихнула Белла, - Удаєш з себе бозна кого, іноді твориш дива та іскриш влучними ідеями, але тобі постійно приходиться пояснювати прості речі.

- Те, що я недолуга, я вже зрозуміла за останні пару днів. Давай ближче до суті, - криво посміхнулася я. Вона ще мить подивилася на мене великими карими очима і здалася:

- Ти досі тут мешкаєш. Те, що справжню Маджері - наречену принца, відвезли в тюрму, ще не означає, що для Ілсе вхід в палац заборонений. Під його виглядом ти ж змогла вийти з в’язниці? Отже до нього питань в королеви немає.

- Коли був замах на дочку Морана Могутнього - весь персонал палацу сидів півроку за гратами, а її фрейліну врешті-решт повісили за змову, - нагадала я.

- Не порівнюй Морана з Вів’єн, це зовсім різного покрою сукні. Моран був як ти – прямолінійний, наполегливий, рішучий та простий. Ніби меч, який може виконувати тільки одну відведену йому функцію. Королева Вів’єн, більше схожа на загадковий еліксир. Хто знає скільки крапель потрібно, щоб зцілити і скільки, щоб отруїти?

Я знала. Знала і змовчала, бо зрозуміла до чого веде чаклунка. За часів замаху на принцесу Джудіт, яку в народі кликали потворна Джу-Джу, обставини були зовсім іншими. Джудіт, або як її назвала справжня мати - Юдіф, була привезена Мораном, як рідна донька з одного з його славетних походів на південь. Принцеса-бастард. Ще й південної крові. Нечувано, подумаєте ви. Але не для Морана. Він надав їй всі права та регалії, як і іншим своїм дітям, народженим в святому шлюбі.

Це не сподобалося ані правлячій королеві, ані двору, ані Святому престолу. Кому потрібна принцеса іншої віри? Звичайно - нікому. Ось бідну дівчину і принижували, як могли, поки не дійшло до замаху на її життя. Морану нічого не залишалося, як влаштувати криваву бійню. Цей чолов’яга вмів робити розправи з розмахом і завзяттям, як ніхто інший з правлячої династії. Можу віддати йому належне, стиль в нього був.

В кожного з правлячих монархів був свій індивідуальний підхід до правління, Моран був войовничий та жорсткий. Його нащадок Мораг елегантний стратег, який вміло продовжив лінію батька, та проливав кров дарма. Ельспет, навпапаки отримав прізвисько “Добрий”, за свою лояльну політику та розвиток торгівлі. Бартоломія взагалі увіковічили на золотій монеті. Навіть Пій, який був удостоєний дріб’язкової мідної монетки, насправді провів дуже потрібну королівству грошову реформу і сприяв розвитку банківської системи. А який стиль міг бути у Алкі? На Жаль, ми цього вже не дізнаємося.

Ковані грати бічного входу на територію палацу тихо скрипнули, повертаючи мене до реальності. Белла кивнула молодому вартовому і спокійна зайшла та територію палаца. Вартовий поглянув на моє обличчя, махнувши рукою. Ілсе встиг запам’ятатися місцевим, за час перебування в палаці.

Довга доріжка крізь старий парк радувала кольорами. Весна заполонила сонячне місто, і здається з кожною хвилиною набирала обертів. Тільки великі бутони троянд сором’язливо вагалися: розквітнути їм зараз, чи почекати до свята Розмарина та лавра.

- Іди попереду. Ти тут краще орієнтуєшся, - прошепотіла Белла, пропускаючи мене поперед себе.

Я не стала казати відьмі, що гадки не маю де вхід для прислуги і ніколи не була в цій частині парку, та пішла вперед. Ми обійшли скляну оранжерею з заморськими рослинами і вийшли до жовтої стіни палацу. В цьому місці доріжка розділялася на дві: одна прямувала крізь паркову зону з гарно підстриженими декоративними деревами, а інша губилася десь за рогом.

- Куди далі? – знервовано прошепотіла чаклунка, - Скоро стемніє, а в сутінках їх складніше зловити.

- Кого їх? – не зрозуміла я.

- Сама побачиш, - відмахнулася Белла, - Ти краще думай яку дорогу обрати.

Паркова зона велика і займає кілька акрів. Тут все зроблено, щоб вельможі могли пограти в м’яча, запросити друзів на прийом під пологом яскравого намету, щоб послухати виступ струнного оркестру, поки вони насолоджуються вечірнім чаєм чи ігристим вином.

Королівська династія рідко використовує цей маєток. Відвідуючи свою південну провінцію, правлячі монархи, традиційно, обирали так званий літній замок, подалі від зайвих очей. Саме туди ми і прямували, коли потрапили в халепу. А в цей палац засіляють послів, голов гільдій, гостей правлячої сім’ї та інших важливих для корони людей.

Серед зеленої трави з’явився високо піднятий сірий хвіст. Він промайнув хащі трояндових кущів і визирнув з-за кам’яної фігурки ропухи з роззявленим ротом. Смугаста кішка стрибнула на доріжку та гордо попрямувала до рогу палацу.

- Як там писали в святій книзі: коти провідники волі богині? – посміхнулася Белла, проводжаючи поглядом годовану тваринку.

- Не знаю щодо богині, але коти завжди там, де їжа, - буркнула я собі під носа і пішла по котячим слідам.

Шлунок, який приспали солодкі аромати квітів, почав новий бунт, відчувши запах м’яса. Кішка його теж почула, тому швидко перебирала лапками, прямуючи до джерела їжі. Правду казали в одній дуже епічний книзі, яку я так і не змогла осилити – «Якщо не знаєш куди йти - слідуй за своїм носом». Або за котами. В них нюх краще, ніж в людей.

З гучним нявчанням, смугаста пройдисвітка зникла за рогом і вивела нас до великих відкритих дверей. Помічники кухаря рубали великими шматками дичину та рибу з великою срібною лускою розміром з Севіль. Судячи з неї, готували вони для себе. Кішка просочилася в них поміж ніг, та почала гарцювати, випрошуючи данину.

- От, негідниця, - посміхнувся один з юнаків, - Йди краще пацюків лови, оно скільки їх розвелося в палаці. Скоро на фіранках будуть кататися, як на гойдалці.

- Та кинь їй трохи, Марті, не будь душнілой. І так дихати нічим, а тут ще ти, - крикнула йому жінка з кухні, та виглянула на двір, - Ілсе! Привіт, любий, - крикнула вона мені широко посміхаючись, - Не думала тебе тут побачити. Пані щось забула?

Я дивилася на не молоду жінку з хвилястим чорнявим волоссям і не мала жодного розуміння кто це така. На кухарку нібе не схожою, занадто тендітна. Для покоївки - вдягнута не по формі, тут з цим суворо. Розпорядника палаца я знала: це був молодий непривітний чолов’яга, бастрад якогось місцевого чиновника, що пристроїв нащадка працювати в теплому місці. Ця жінка мала силу в голосі і вочевидь деяку владу над робітниками кухні, бо Марті її послухався та жбурнув кішці шматок сирого м’яса.

- Доброго вечора, - з удаваною радістю привіталася я, - В якому сенсі «забула»? Я тут наче ще живу.

- Так, звичайно, - зі здивуванням примружила очі жінка, - Пані Маджері поїхала на відпочинок з королівською сім’єю. Ось, я і подумала, що вона щось забула і послала тебе за речами. Чи щось сталося?

- Відпочинок з королівською сім’єю, кажете? - ледь не вигукнула я.

Ось, як королева Вів’єн уявляє курорт. Великі ж таргани в голові цієї божевільної, якщо вона назвала відпочинком моє перебування за гратами.

- Ви праві, - кивнула Белла за моєю спиною зробивши короткий уклін, - Пані Маджері, попросила дещо забрати з її кімнати. Коштовності, пару суконь, капелюшків та туалетні принади. Навесні погода буває мінлива, а вона хоче ідеально виглядати за будь-яких обставин.

Здається, їй не повірили. Чорнява жінка довгим поглядом оглянула Арабеллу і похитала голово. Не треба було згадувати коштовності. Звісно, ніхто не подумає, що паж буде красти у своєї хазяйки. Панянки на півдні постійно дарують одяг та коштовності своїм слугам, вбиваючи двох зайців одним пострілом. З однієї сторони, вони повинні виглядати на рівні, щоб самій не зганьбитися перед вельможами. З іншою – у шухлядці завжди знайдеться кілька прикрас, які подарували не приємні зазіхальники або залишила у спадок сварлива тітонька. Прикраси тут носили всі, від вартових до фрейлін. Першим, що я зробила, це позбулася перлової сережки з вуха Ілсе.

- Добре, я проведу вас, - нарешті кивнула жінка.

Я відчула, як Белла напружилася позаду мене, та зробила реверанс. Жінка вже не всміхалася, очі стали суворими та холодними. Привітливість в них розтанула, ніби ранкова димка над морем. Її кудряве волосся підстрибнуло, коли вона різко розвернулася та зникла в дверному отворі.

Як і думала, як тільки ми опинилися в приміщенні подалі від зайвих вух, почався допит, завзяттю якого позаздрив би королівський кат. Такої посади в нашому королівстві не існувало, бо офіційно це було заборонено. Але якби він існував, то від погляду на цю тендітну сувору жінку, з’їв би всі свої робочі інструменти від заздрощів.

- Негайно викладай, що сталося, - прошипіла вона не гірше за розлючену кобру, - На ринковій площі пліткують, що принц загинув, а твою хозяйку кинули за грати. Що з цього правда?

Відвівши очі, я роздумувала що можна казати цій жінці. Вона знає Ілсе, та це не привід їй довіряти. Та й взагалі - не зрозуміло хто вона. Але загадкова жінка вже і сама все пояснила:

- Я кухмейстер королівського палацу! Якщо принц справді загинув, і мені на завтра треба готувати поминальний обід на двісті персон, то замість тетерів на вертелах я їм подам тебе з пряним чорносливом у роті! – загрозливо сказала вона, взявши до руку велику дерев’яну скалку для тіста.

- Офіційно, принц вважається загубленим. Отже, ані обідів, ані літургій поки не планується, - холодно відповіла Белла, - Ми тут задля того, щоб з’ясувати причини.

- Отже, чутки не брехали, - задумливо прошепотіла жінка, - Я так і зрозуміла, що ти ніяка не покоївка, а жінка зовсім іншого сорту.

- Декольте було зайвим, - прошепотів я, звернувшись до чаклунки, - З такими ходять або панянки, або повії.

- Ні, дорогенький, діло не в сукні, - трохи заспокоївшись, кухмейстер похитала скалкою і ткнула нею в напрям Белли, - Пишні форми тут ні до чого, все по очам видно. Ворожка чи провидиця? Я правильно зрозуміла?

- Можна і так сказати, - кивнула Белла, - Але вам на картах розкладати сьогодні не буду.

- Мені і не треба, - всміхнулася жінка, - Моя доля вже вирішена, а дріб’язок не цікавить. Ти з храму чи з західного Тельферу?

- Не те, не інше, - похитала головою чаклунка, - Я працює на себе. Мій салон розташований в Аргентумі, на вулиці Ле’Гардіа.

- Нічогеньке місце, - присвиснула кухмейстер, - Як звуть?

- Мірабелла, - майже не збрехала Белла.

- Тея. Можу чимось допомогти? - запитала жінка. Арабелла коротко кивнула їй і поставила корзинку на стіл.

- Нам треба оглянути покої пані Маджері та кімнату в якій зупинявся принц, - кивнула їй у відповідь чаклунка, - І ще: трохи пшона, свіжих яблук чи інших фруктів, які є, пару шматків сирого м’яса.

- І що, ніяких курячих нутрощів, кісток чорних котів та кришталевих куль? – підняла чорну бров Тея.

- Можна щось перехопити, якщо вже зайшла мова про їжу? – жалібно поглянула я на бутерброди з ікрою тріски. Жінка замахала руками, сама відклала з великої дерев’яної таці з десяток ароматних канапок та простягнула мені.

- Якщо хочеш щось більш суттєвого, то треба почекати. Хлопці скоро поставлять варити м’ясне рагу, а я планую приготувати гаруфу по традиційному рецепту моєї сім’ї, - посміхнулася кухмейстер, - Хоча, може і не дуже традиційному. Гріваді не водиться в цих водах, та я вдало замінила її карпами, що вирощують монахині в озерах на пагорбах за містом. Я колись обіцяла тобі, ось з’явився привід залишитися та спробувати.

- Він вдячний за гостинність, та в нас немає на це часу, - суворо відрізала Белла, - Отже, пшоно, фрукти та м’ясо. Де їх можна добути?

- Це не проблема, м’ясо візьміть на вулиці. Хлопці вже порубали його, так що обирайте шматки на свій розсуд. Пшоно в мішку у підсобці, беріть скільки треба. С фруктами є проблема - зараз не сезон, - задумливо проказала жінка, - Нам привезли з-за моря фініки для десертів. Вони трохи підв’ялися в дорозі, але можна вважати, що свіжі.

- Підходить, - кивнула чаклунка і зникла за дверима підсобки. Тея дочекалася, поки жінка зникла з кухні та жваво прошепотіла:

- Що насправді стало? Твоя хозяйка щось заподіяла принцу?

- Чи заподіяла я щось Алкі? – подумала я, дивлячись в чорні, як ніч, очі Теї, і захитала головою, - Хіба що помінялася каретами. Та це не було гарантією, що це могло стати причиною його виживання. Скоріше за все - помер би трохи пізніше, ніж інші. Вижити мені допомогла магія, захистивши від падаючого каміння. В інших такої прерогативи не було, як і шансів.

- Кажуть, що королева відправила твою хозяйку за грати. Це правда? – не зупинялася кухмейстерка.

- Маджері у тюремному замку. Та вона ні в чому не винна! Повір мені! - прошепотіла я, схопивши жінку за руки, - На нас впала скеля по дорозі до літнього палацу. Там мало хто вижив, я сам ледь врятувався.

- Чому ви їхали до літнього палацу? – не зрозуміла жінка, - Вас чекав прийом в резиденції монархів в Аргентумі. Я тиждень його готувала!

- Не знаю, - знизав я плечима, - В останній момент нас сповістили, що королева передумала і ми помчали за місто.

- Нісенітниці! Коли ви не з’явилися вчасно, то сюди прислали гонців, - вигукнула Тея, - Якби королева Вів’єн чекала на вас в літньому палаці, то вони б зустріли кортеж по дорозі. Хто вас направив в літній палац?

- Молодший принц, але це не точно, - задумливо промовила я.

- Зараз дізнаємося! – жінка виглянула на двір і гучно крикнула, - Март! Де зараз це лайно собаче Бреголь?

- Пан розпорядник поїхав у місто, - відгукнувся хлопчина встромивши невеличку сокиру в дерев’яну колоду, - В нього вихідний.

- Дідько! Неробі ще й вихідні дають, а я пашу, як проклята за всіх! – обурилася жінка, - Якщо хочете щось знайти, то почніть з його кімнати. Вона на третьому поверсі, я проведу.

- Спочатку, кімната пані Маджері. Потім все інше, - владно сказала жінка, виходячи з наповненою корзиною.

- Як скажете, пан - кивнула кухмейстер, - Йдіть за мною.

Всю дорогу до своєї минулої кімнати я не могла позбутися липкого відчуття дежавю. Цей палац не встиг стати мені справжнім домом, але і чужим не був. В романтичній історії написали би, що кожен куточок мені нагадував про Алкі: про його міцні руки, глибокі очі, м’які губи та палкі ночі разом. Це було не так.

Про нього тут нічого не нагадувало. Він тут і не жив майже. Займав одну з кімнат, щоб провести зі мною час, прогулятися парком чи просто поцілувати мене перед сніданком. Часто-густо Алкі залишався то в міській резиденції монархів, то в літньому палаці де оселилася його мати, то в домі графа Ре Альє, з яким вів справи.

Алкі жартував, що змалечку мав стільки палаців, що ніколи не розумів де його справжній дім. А йому відповідала: «Твій дім там, де твоє серце». Зазвичай, він цілував мене і казав, що своє серце віддав мені, а отже - мені вирішувати де буде його дім. Дуже романтично.

Дім для мене обрала його мати. Це була тюрма. Гірка іронія долі: боялася, що після шлюбу опинюся в золотій клітці, а опинилася у звичайній. У богині є почуття гумору.

Дежавю від палацу було про Ісле, який покірно ходив за мною коридорами, про Соломе, прокльони якої ще стояло у мене в вухах, і про море, звуки якого було чутно навіть за міцними стінами палацу. Ніколи би не подумала, що мені так буде не вистачати шуму припливу, ранкового бризу та криків чайок.

- Прошу, панове, - сказала Тея, відкривши двері моїх минулих покоїв.

Кімнату точно обшукували, але зробили це помітно. Моє пильне око помітило, що звичайні речі лежать не своїх місцях, але інші люди цього б не помітили.

- Соломе не встигла прибратися, - цокнула я язиком, - Нічого не вміла стара шкапа нормально зробити.

- Чому ти про неї говориш в минулому часі? – не зрозуміла Тея, - Вона теж була в кортежі?

- Вона померла тут, в цій кімнаті, - відрізала Белла.

- Соломе померла? – не витримала куйместерка і схопилася за серце, - Але коли? Як? Звідки вам це відомо?

- Отруєна. Її дух нам розповів і направив в цю кімнату, - продовжила Белла, - Багато питань, люба, а ми прийшли за відповідями. Почекай нас деінде, будь ласка, поки я буду працювати.

- Як скажете, пані, - закивала Тея, витираючи сльози.

- Стій, - зупинила її куймейстерку, - Хто готовив чай для пані того вечора?

- Наскільки я пам’ятаю, для пані Маджері готували каре ягнятини з соусом. Про чай я нічого не знаю, - пробелькотіла вона, - Спитаю на кухні, може хтось згадає.

Жінка тихо плакала, втираючи широке обличчя хустинкою. Вона кивнула нам наостанок, та причинила за собою двері.

- Думаєш дізнається? – зацікавлена спитала Белла.

- Думаю, що вона і мертвого змусить розмовляти, не гірше за нас, - кивнула я, - Роби, що ти треб і гайда звідси. Це місце наганяє не мене сум.

Це була правда. Дивитися на блискучі уламки свого старого життя було нестерпним. Белла не змусила себе чекати: запалила свічку, насипала на підлогу трохи зерна, поклала пару в’ялених фініків та шматочок сирого м’яса. Потім відьма розрівняла гірку зерна по паркету і намалювала на ньому пальцем якийсь малюнок.

- Закрий портьєри, вони не люблять світло, - наказала вона. Не вдаючись в подробиці хто такі загадкові «вони», я виконала її прохання.

- Тепер чекаємо, - прошепотіла вона сівши на ліжко.

- Довго чекати? – зацікавилася я, сівши поруч, - А це нічого, що ти намалювала магічний символ в королівському палаці?

- Це не зовсім магія, - посміхнулася відьма, - Невже не впізнала? Погано тебе муштрувала Фіфа, якщо ти не впізнала ліве око богині.

Я примружила очі, нахилила голову і ще раз поглянула на малюнок з зерна. Точно, як і сказала Белла, це було ліве око богині, яке повинне було захищати від нечистої сил та чорної магії. Але чомусь перевернуте.

Поки я роздумувала, на нашу поклажу знайшлись охочі. Спочатку з тіні кутка кімнати з’явився рожевий ніс, чорні гудзики очей і маленькі вушка, а потім і сіре хутряне тільце. Нюхаючи повітря, миша обережно наближалася до їжі.

Я примружила ніс. Миші в палаці були справжньою проблемою. Слуги заводили котів, розкладати отруту, яку виготовляли в лабораторіях алхіміки, ставили хитрі пастки, але сіре поріддя не бажало скорочуватися.

Тваринка підбігла до зерна і доволі гучно почала його гризти. Белла дивилася на це неподобство з повним спокоєм. Пройшла хвилина чи дві. Миша перейшла до м’яса та фінків, пробігши по зерну своїми маленькими лапкам. В цю мить відьма гучно плеснула в долоні:

- Все, пора задавати питання.

- Кому? Миші? – не зрозуміла я, вказавши на сіру негідницю.

Тваринка почула нас і вирішила ретируватися, та це їй не вдалося. Взявши розгін, вона вдарилася у невидиму границю, що окреслювало розсипане зерно, і впала втративши свідомість.

- Твої очі вводять тебе в оману, це не звичайна миша, - похитала головою Белла, - Домові духи, до яких погано ставляться і не приносять дари, часто перевтілюються в гризунів чи інших шкідників. Треба ж якось себе годувати. Якби в цьому домі ставилися до них з шаною, то це б було щось більш приємне.

- Що за дурня? – не повірила я, - Воно виглядає як миша, смердить як миша і веде себе відповідно.

- Будеш співпрацювати чи мені продовжити? – проігнорувавши мене спитала Белла. Миша заворушилася і перестала робити вигляд, що вона знепритомніла.

- Чаклувати в палаці заборонено! Тебе чекає вогнище, відьмо! – гнівно пропищала істота, піднявши свою крихітну голівку. В мене відвалилася щелепа. Миша не тільки розмовляла, а ще й погрожувала аутодафе! І кому? Нам, чаклункам!

- Тобі повилазило, гобліне? - посміхнулася жінка, - Око богині, це ніяка не магія. Все в межах дозволеного.

- Але ж воно перевернуте! – запищало створіння, перевернувшись на животик, - Як можна втриматися, тим паче перед такими ласощами.

- Подай на мене скаргу, якщо стане розуму, - холодно відрізала Белла, - Викликати твоїх родичів, чи почнеш відповідати на питання?

Мишеня, чи що воно було таке насправді, чхнуло та витерло маленькими лапками мордочку.

- Що тобі треба, відьмо? – обурено прошипіло створіння.

- Тут померла жінка. Що ти про це знаєш?

- В цьому палаці померло багато народу, - захихотіло сіре бісеня, - Всіх і не порахувати.

- Згодна, не коректне питання, - кивнула жінка, - В цій кімнаті два дні тому померла жінка. Що ти про це знаєш?

- Знаю, що це була дуже дивна отрута, - чхнуло створіння, - Я сама ледь не отруїлася. Пощастило, що та добра людина мене відігнала, а то б я вже віддала богині душу.

- В тебе немає душі. Ти і так - дух, гобліне, - нагадала Белла, - Твоє поріддя не просто вбити людськими методами. Чому ти боялася цієї отрути?

- Не називай мене гобліном, відьмо, я кобольд – дух-охоронець, - гордо вигукнула миша, стала на задні лапки і вигнула груди колесом.

Можна було б подумати, що це кумедно – мишка такі трюки виконує, якби вона при цьому не говорила та не погрожувала двом дорослим жінкам.

- Кобольд? – скривилася жінка, - Щось я не бачу твого захисту в цьому домі.

- Не твоє собаче діло, хекса, від кого і як я захищаю дім, - обурилося створіння, - В отруті була магія. Її принесла сюди бліда жінка напередодні, що жила колись в цій кімнаті.

- Справді? – хижо посміхнулася чаклунка, - Хто вона? Як звуть? Як давно тут жила?

- Я не пам’ятаю ваших імен. Вони довгі і не відповідають сутності, - чхнуло створіння, - Жила вона тут до цієї рудої. Якесь велике цабе, бо ніколи не їла в кімнаті. Завжди вимагала, щоб їй накривали у великій залі. Я ледь з голоду не померла, поки вона займала кімнату. Добре, що її звідси витурили. Якби в мене було право голосу, то я б на поріг не пускала таких дурних жінок.

- Вона бачить мою справжню сутність? – злякалася я.

- Звичайно бачу, - закрехтіла миша, - Ваші відьомські фокуси на простих людей розраховані, а я і не людина зовсім. Мені по цимбалам ваші обличчя, я дивлюся лише на нутро.

- Що за сутність була у тієї жінки? – перебила мишеня Белла.

- Пахне кладовищем і сама бліда, як мрець, - трохи подумавши видало створіння, - Стерво. Що ще сказати? Отруту таку ж собою принесла.

- Тобто отрута пахла смертю? – уточнила я.

- Ти тупа? – в’їдливо спитала миша, викотивши очі, - Будь-яка отрута пахне смертю, бо вона її заподіює, а ця пахла кладовищем. Це різні речі. І чому вас вчать у ваших мудрених книгах?

Приїхали. Тепер не тільки відьми, алхіміки та мертві мене називають тупою, а вже і миші почали. Чи гобліни? Чи що воно таке насправді?

- Яке воно було на смак? – уточнила Белла, не звертаючи увагу на моє обурений вираз обличчя.

- Як старий золотий стилет, що лежить біля стлілих старих кісток, - відповіла їй миша, - Виглядає дорого, але смертельно, якщо торкнешся.

- Зрозуміла, - кивнула відьма, - Дякую тобі за чесні відповіді, дух.

- Хіба в мене був вибір? – злобно чхнула миша, - Розімкни коло, стрига. В мене вже хвіст занімів.

- Наскільки я пам’ятаю, то духи навіть в такій подобі не здатні відчути біль, - задумливо проказала я, - Біль - це прокляття живих.

- Яка ж ти розумна, просто слів немає. Візьми пожуй цукерочку, може пройде, - скривилася миша, - Від мене щось треба? Чи я пішла?

- Стій, ще одне питання, - зупинила я Беллу, яка вже зібралася відпустити балакучого духа, - На принца Алкінестра були замахи?

- Звісно, - кивнула сіра прониза, - Мій рід багато сторіч захищає монархів від вбивць, навіть якщо це вони самі. Принци не виключення.

- Тепер зрозуміло, чому нас виманили звідси, - прошепотіла я. З вікон почулося тупотіння коней, ніби до палацу під’їжджало з десяток вершників.

- Якщо це все, то краще виконати обіцянку та відпустити духа, - схвильовано прошепотіла Белла, - Він і справді може донести на нас.

- Кому? Мишачій гільдії? – посміхнулася я.

- Дурна відьма, - зачхала миша. При певній уяві, це чхання можна було сприйняти за регіт, - Хто ти думаєш мене сюди поселив? Феї на своїх райдужних крилах чи русалки з піни морської?

- Дідько! – зрозуміла я і крикнула на Беллу, - Чого ти зразу не сказала?

- Хвилин десять ще є, - спокійно відповіла жінка, - Біла Айстра тільки під’їхала. Їм спочатку треба зрозуміти в якому крилі палацу зловили духа, а потім ще кімнату знайти. Нас вже не буде тут, якщо все зробити правильно.

Я стрибнула з ліжка, і кинулася до шухлядок зі своїми прикрасами. Одним помахом знявши потаємну накладку на шухляді, я простягнула руку в потайну нішу, витягла свою книжку з записами, та разом з коштовностями сховала в сумку.

- Гайда! Я виведу нас звідси! – крикнула я.

- Гей! Ви нічого не забули, відьми? – запищала миша.

Белла підійшла до розсипаного зерна, змахнула його одним махом руки, а іншою рукою погасила свічку. Замість того, щоб чкурнути від нас подалі, миша вгризлася в сире м’ясо крихітними, але гострими зубами.

- Цієї розмови не було, - прошепотіла чаклунка.

- Авжеж, - жадібно чавкаючи пробелькотів дух. Жінка кивнула йому, сховала свічку в кошик і ми поспіхом покинули кімнату.

- Ти щось зрозуміла? – спитала я в неї, повернувши в бічні сходи.

- Так, нам трем зазирнути на кладовище Аурума, - кивнула вона, - Тільки його можна описати так, як це зробив дух. Інших варіантів немає.

- А він нас точно не здасть? – глибоко дихаючи від бігу по сходах, спитала я.

- Звичайно здасть, - здивувалася жінка, - Тільки забуде про деякі деталі, поки їсть. Я достатньо принесла дарів, гріх жалітися.

- І що нам шукати на кладовище?

- А що ще може бути поховане в могилах багатіїв, крім старих таємниць? – загадково посміхнулася жінка.

Сходи вивели нас до бічного виходу. Цим шляхом не раз користувався Ілсе і я знала, що по одній стежці крізь сад можна швидко дістатися до таємного виходу. Було місце в огорожі, яке давало можливість непомітно вислизнути з території маєтку. Десь далеко, з іншого краю будівлі, лунало іржання коней та голоси людей. Я востаннє кинула погляд на обрізані дерева ліріодендронів, на жовтий блискучий фасад та мармурових атлантів, назавжди стераючи їх зі своєї пам’яті. Цей палац нічого не залишив мені, крім болю, смерті та розчарування. Немає сенсу його пам’ятати.