Раді Вас бачити!

Розділ 46. Вітраж долі

— Ти нікуди не підеш! — вигукнула Белла, вхопивши сина за руку.

На мою думку, це було зайвим. Судячи з красномовного вигляду чарівника, хлопець міг піти хіба що на цвинтар чи до сірого дому. Рани затягнулися, Смерть відступила, поступившись місцем Життю, але сам факт, що він дихав, ще не робив його здоровим і тим паче здатним комусь допомагати. У кращому випадку Фредерік прийде до тями лише завтра ввечері — якщо добре харчуватиметься й виспиться. Та його бравурний порив мене неабияк потішив

Ми з Беллою перенесли чарівника з закривавленої підлоги на софу, та спокійно він лежав недовго. Щойно розплющив очі — одразу почав кудись бігти та когось ловити. Після кількох марних спроб вмовити його відпочити Фредерік нарешті заспокоївся. Здогадуюся, що без чар його матері не обійшлося. Є одне заклинання, яке допомагає, коли дитина плаче чи бешкетує без причини. Те, що воно спрацьовує й на дорослих чоловіках,великих за розміром, але не завжди за розумом, як Фредерік — стало для мене справжнім відкриттям. Мабуть, вся суть була саме в материнській силі, яка додавала особливу магію в слова.

Поборовши потуги свого напівпритомного сина до нових пригод, відьма махнула Луїзі рукою, і вони разом вирушили на пошуки провізії. Якщо хтось із мешканців публічного дому досі не мав честі зустріти сяючу доньку барона Ле’Гардіа, то тепер їх чекало велике здивування. Белла мала сталевий стрижень і вміла керувати людьми без зайвих зусиль. Їй не потрібні були регалії — відьма вже народилася з ними. У цьому, мабуть, і полягає особливість усіх вельмож: поки прості смертні шукають влади, вони переконані, що всі тузи вже у їхніх руках.

— Ти справді мене поцілувала, чи це лише примарилося? — тихо запитав він, коли ми залишилися наодинці.

— Принц поцілував сплячу красуню, повернувши її до життя, — іронічно всміхнулася я. — Це щоб ти не думав, ніби я не вмію цілуватися.

— Наче в дурній старій казці для малих дівчат, еге ж? — щиро всміхнувся він у відповідь. — Тільки я гадав, що принцом мав стати я в цій історії.

— Ага! — переможно вигукнула я. — Так і знала, що той дурний поцілунок був не просто так. Викладай, що побачив.

— Нічого конкретного, — зашарівся він. — Просто нахлинуло відчуття, що це може стати тобі у пригоді.

Я обурено пурхнула. Самовпевнений павич! Бач, його поцілунок мені ще й стане у пригоді! Яке нахабство! Хоча провидець мав рацію: без його магії я б не встояла в двобої з Джованною і точно не змогла б повернути його до життя. Хитрий відьмачина, нічого не скажеш. Ніби й допоміг, а водночас і себе врятував

— Годують тут погано, як я і думала, — пролунав голос відьми. — Та дещо знайшлося у власній коморі того виродка.

На невеликій дерев’яній таці в її руках височіла купа грубо порізаного в’яленого м’яса зі спеціями. Судячи з аромату, воно було не з дешевих. У мене аж слинка потекла від цієї смакоти, і я згадала, що макової роси не мала у роті ще від учора. Сама ж Белла завзято жувала один зі шматків, ковзаючи по кімнаті очима у пошуках чогось корисного.

Відьма почувалася в кабінеті Фо, наче вдома. Вона хазяйновито нишпорила в його столі — точніше, в тому, що лишилося після магічної битви, розглядала вміст шафок та нишпорила на поличках. Звідки вона дістала дивом уцілілу пляшку вина, для мене залишилося загадкою. Ще й не абияку, а справжнього “Кривавого лицаря”!

— Смак має бути неперевершеним, — задоволено мугикнула Белла, — Недарма ж за нього правлять десять золотих Бартоломієв

Зрізаючи корок і шукаючи бодай якийсь цілий посуд, відьма не забувала клясти на чому світ стоїть підступного чорнокнижника відбірною лайкою. Я хотіла було промовити своє “Я ж казала!”, але момент видався не надто доречним. До того ж, хоча не всі слова відьми можна було розібрати, радше здогадатися, і так було зрозуміло, що вона думає про Фокіона, окрім того, що він рідкісна паскуда

— Швидко ж він став виродком. А такі солодкі слова казав, так красиво золоті руки цілував, — вирішила я бодай якось виразити обґрунтований праведний гнів, нагадавши Беллі її ж власні слова: «Ніхто в цьому домі не хоче тобі зашкодити, Мардж».

Відьма скривила потворну гримасу і відмахнулася, бо й сама розуміла, наскільки сильно схибила. Я можу роками нагадувати їй про випадок, коли велика Арахна оступилася й дозволила комусь встромити ножа в спину, та це нічого не змінить. Ілсе в тюрмі, Алкі мертвий, а караючий меч корони досі висить над моїм чолом і ось-ось впаде. Інше для мене зараз було не важливим. До того ж, якби вона не віддала дзеркало саме Фокіону, я б не знайшла скарби небіжчиків і не дізналася нічого про демона. І саме тоді мені спала на думку одна ідея

— Белла, чому з усіх чаклунів у цьому клятому місті ти обрала саме Фо, щоб показати дзеркало? — замислилася я. — Він найрозумніший чи наймайстерніший? Чи просто більше тобі лестив?

— Та наче ні, — замислилася жінка, похитуючи надбиту фарфорову цукорницю з «Кривавим лицарем». Іншого цілого посуду в кабінеті не знайшлося, тож у хід пішло останнє, що могло вмістити вино. — Звичайний чорнокнижник, не кращий і не гірший за інших. Я ще кількох знаю, але…

— Так і знала, що є якесь «але»! — задоволено кивнула я, беручи шмат м’яса з таці.

Можливо, хтось здивується, що я витрачаю коштовний час на балачки та їжу, але вибачте — помирати на голодний шлунок, то погана прикмета. Можна ще й перетворитися на ненажерного упиря чи тінь Смерті — банші, привида, що вічно блукає у пошуках поживи. А після з’явиться Біла Айстра й ще раз уб’є тебе. Не хотілося б після смерті побачити задоволене обличчя Анатоля, який встромляє тобі в груди осиновий кілок. Нащо так змушувати радіти бідного хлопця? Ще посивіє від щастя, що помстився мені як слід.

— Вони з Фредеріком товаришували якийсь час, і я подумала, що це буде найкращий варіант, — обережно сказала вона, кинувши погляд на сина.

— Товаришували, значить, — подумки посміхнулася я. — Ось як зараз це називають. Запам’ятаю на майбутнє, щоб не плутатися в семантиці.

— А чого ти спитала? — недовірливо примружила очі Белла. — Знову збираєшся мене звинувачувати, що це я та страшна відьма, яка обвалила скелю на твого коханого?

— Ні, я бачила, як ти чаклуєш, — похитала я головою. — Твоя темна зелень ані краплі не схожа на перцевий вогонь того чаклуна, як і на тіні Ванні чи силу Фо. До речі, що це таке блакитне в нього було?

— Крижаний вогонь, — ледь зміг вимовити Фредерік, набитим їжею ротом. — Суміш світла, води та льоду. Складна магія, але ефект ти бачила на власні очі.

Провізії на таці ставало дедалі менше з кожною миттю. Хлопець швидко поглинав м’ясо — і його можна зрозуміти. Чародій втратив забагато сил. Я поглянула на залишки та крадькома і собі взяла кілька шматків, похитавши головою:

— Чого тільки не існує в цьому світі, але не такої кількості випадковостей. Події так закрутилися, що й обдумати їх як слід не було часу. Та зараз усе очевидно: надто рівно складається картина, ніби нас хтось веде на повідку.

— Рівно? — здивувалася Белла. — Ти часом головою не вдарилася, коли падала зі сходів?

— Вдарилася, звичайно, ще й як! Гулю, може, й не видно, але вона розміром із волоський горіх, — скривившись від болю посміхнулася я, провівши рукою по густому волоссю. — Та річ не в цьому. Пам’ятаєш нашу першу зустріч на прийомі графа Де Базіля в маєтку Ре Альє? Я ще тоді дивувалася: як так сталося, що Леоніда не знала про те, що ти працюєш на герцога та відправила нас туди без підготовки?

— Знала чи не знала, яка різниця? — закотила очі відьма. — Вона не часто думає про своїх доньок і ще рідше переймається їхнім майбутнім.

— Не скажи, про тебе вона завжди багато думала, ніби ти якась особлива, — задумливо протягнула я. — Ти в курсі, що я хотіла одразу піти, коли відчула твою присутність?

— Чому ж не пішла? — підняла чорну брову відьма.

— Делія наполягла залишитися, — пригадала я. — Боялася що Леоніда розлютиться та скасує завдання.

— Матусина донечка знову за своє, — вуста відьми розтягнулися в злостивій посмішці. — Це так принизливо — боротися за увагу людини, якій на тебе плювати.

— Еге ж… Хтось мріє зловити хоча б короткий погляд величної голови Святого престолу, а «дехто» не може позбутися її пильного нагляду багато років. Не поділишся секретом успіху, подруго? — іронічно запитала я.

Белла мовчала. Тиша затягувалася, але я не бажала звертати зі слизького шляху правди. Забагато збігів, які занадто добре складалися в картину — немов чиясь майстерна рука творила кольоровий вітраж з уламків чужих доль.

— Знаєш, за що я тебе ціную? — нарешті порушила повчання відьма, зробивши чималий ковток вина. — Ти настільки егоцентрична, що тобі немає діла до інших. Це і дар, і прокляття для всіх оточуючих, але такий розклад мені подобався до цієї миті. Я не лізу в твої справи, а ти — в мої. Давай усе так і залишимо, подруго.

Останнє слово вона настільки сильно підкреслила, що в повітрі повисла невидима загроза. Ні, битися мені з Беллою не хотілося. Відьма дивилася на мене тим особливим поглядом, від якого тріскається цегла в стінах. Фредерік перестав жувати й занепокоєно глянув на матір.

— Добре, давай тоді просто перелічимо факти, — здалася я, відвівши погляд від її страшних очей, — Ми зустрічаємося на прийомі, деякий час підтримуємо зв’язок, потім вбивають мого коханого, а мене кидають за ґрати.

— Поки все правильно, — кинула вона.

— Я прошу допомоги, і ти відгукуєшся, щоб розізлити Делію, але насправді твоя ціль — насолити Леоніді. Вся ситуація — лише зайвий привід встромити їй шпильку під нігті. Ми знаходимо кляте дзеркало, яке, вочевидь, допоміг встановити Фокіон… — я запнулася на мить, згадуючи потрібне слово. — “Товариш” твого сина, який використав силу того ж демона, що й заморочив голову Алкі. А значить, Фо знав того, хто напав на мій весільний кортеж.

— Що ти цим усім хочеш довести? — пробелькотів Фредерік.

— Просту істину: я не головна в цій історії, а лише дівчина, на яку принц звернув увагу. І це також була не випадковість! Мене буквально йому підсунула Леоніда. Саме для цього ми з Адель прибули на той прийом.

— Ти виснажена, Мардж, і несеш якусь маячню, — втомлено промовила Белла, закотивши очі.

— Все сходиться на тобі та Леоніді! А якщо вона все знала від початку? — я задумливо поглянула на відьму. — Якщо прорахувала всі кроки аж до цієї розмови? Якщо це все і є її план?

— Леоніда має дар передбачення, але ти зависокої про неї думки, — похитала головою Белла. — Ніхто не в змозі врахувати стільки перехресть долі та впливів зовнішніх факторів.

Я примружила очі й ніби вперше поглянула на відьму. Зараз у моїй голові блукало лише одне питання: «Ми точно про одну й ту саму людину розмовляємо?». На мій погляд, та й на погляд усього королівства, Леоніда була найкращим гросмейстером інтриг серед усіх існуючих і лише трохи не дотягувала до самої Сяючої Сивіль, засновниці нової віри. Якщо Белла цього не розуміє, то вона або дурепа, або хоче виставити такою мене. Проте навіщо це павучихі? Багато питань і мало відповідей. І ще менше часу.

— Ти тільки вдумайся: кому одержимість Алкі могла завдати більшої шкоди, ніж Леоніді? — вигукнула я. — Прямо під носом у голови Святого престолу, яка повинна боротися з темними силами, хтось одурманює наслідного принца? Це ж який удар по репутації!

— Короні, наприклад, — покривила вустами Белла. — Гадаю, королева не була у захваті, коли дізналася, що принц Алкінестр одержим демоном.

— Так, згодна, але зі слів Вів’єн у неї був запасний син — Гравілон, — згадала я колись почуті слова.

— Прагматично, нічого не скажеш, — поперхнувся від моїх слів Фредерік.

— Нічого дивного, Леоніда з Вів одна одної варті. Ці жінки давно забули, що таке бути матірями, — зневажливо пурхнула відьма. Лише Адель цього так і не зрозуміла.

— Чому ви влаштували бійку на прийомі? — раптово запитала я. — Делія так нічого нормально й не пояснила.

-— Я наче тобі це вже казала, — знизала плечима відьма. — Вона була проти того, щоб ти прийняла подарунок від принца.

— І це вартувало розтрощеної кімнати в палаці? — здивувалася я. — Що такого було в тому подарунку? Звичайна прикраса, хоч і рідкісна.

— Рідкісна? Звичайний шмат обсидіану. Дрібничка, як на мене, — знизала плечима відьма. — Чого лялечка Адель стільки галасу підняла — мені не зрозуміло.

— В якому сенсі обсидіану? — округлила я очі. — Я гадала, що це був чорний діамант! І всі мені саме так і казали. Ти нічого не переплутала?

— Ти пам’ятаєш, якою стихією я володію? — спокійно запитала відьма. — Будь-який чародій із силою Землі з першого погляду розпізнає мінерал, як би майстерно він не був оброблений ювеліром. Це було звичайне вулканічне скло, хоч і блищало не гірше за діаманти, що б тобі не розповідали.

Якби моя щелепа могла відпасти, то вона б закотилася зараз у підвал, пробивши підлогу. Або ні — одразу потрапила б у підземне царство.

— Це не може бути збігом! — вигукнула я. — Де кляте дзеркало зі склепу