Розділ 42. Втрачені скарби
Ванна не була крижаною, але й гарячою її назвати було важко. Джованна дуже вчасно з’явилася в кабінеті, звільнивши мене від подальших розмов про поцілунок Фредеріка. Гарячі вуста ще майоріли на моїй шкірі п’янким полум’ям, залишивши в душі солодко-гіркий присмак.
Побачивши наш поцілунок, Арабелла незадоволено піджала губи, а Фо почав в’їдливо сипати іронією. Та всі стихли, коли Ванні сухо кашлянула, змусивши звернути на себе увагу. У її руках був дивовижно гарний камзол бузкового пурпуру й пара міцних черевиків із грубої шкіри. Саме те, що треба.
— Якщо я сьогодні помру, то бодай не виглядатиму, як купа сміття у свій останній день, — кисло подумала я і попросила провести мене до ванної кімнати.
— Пошуковий обряд я можу й без тебе виконати, — холодно кинув Фокіон через плече, коли я вже стояла в дверях.
Я тільки знизала плечима, почувши цю заяву. Чорнокнижник мав рацію, хоч і не усвідомлював цього повною мірою. У будь-якому разі я допомогти не зможу. Сила жреців, що текла в моїх жилах, навряд чи була розрахована на виконання магічних обрядів. Принаймні мені так здавалося. Тож трохи часу, щоб привести себе до ладу, в мене є.
Мовчки крокуючи сходами, Ванні провела мене на другий поверх будівлі. У куті невеликого похмурого приміщення притулилася крихітна ванна, радше схожа на великий мідний таз. Поруч стояла пара глечиків із теплою водою та висів великий відріз тканини, що мав слугувати рушником.
— Мило знайдеш на верхній поличці, — кинула вона й простягнула мені чисті речі. — Я повернуся, коли Фо закінчить ритуал.
— Навіщо ти йому служиш? — спитала я, приймаючи камзол із чоботами. — Ти ж бачиш, що Фокіон — паскудна людина. У тебе чорне серце, та воно хоча б є.
— А кому служити? Тобі? — з викликом запитала вона, подарувавши мені сумну посмішку. — У монахині мене точно не візьмуть.
— Навіщо взагалі комусь служити? — прошепотіла я, вдивляючись у її похмуре обличчя, — У мене не було вибору. Кайдани долі скували мої руки і серце. Але в тебе він є. Ти сильна, і ця сила пульсує в тобі, мов чорний вогонь. Я бачила її, коли боролася з твоїми тінями, що хотіли розірвати мене на шматки, мов голодні примари.
Здається, такі сміливі думки в голову чорнокнижниці раніше не приходили. Вона відвела погляд, коротко кивнула мені й зачинила двері, залишивши наодинці.
Шмат мила і справді знайшовся на верхній поличці старої дерев’яної шафки. Швидко скинувши брудні речі, я сіла у ванну й облила себе з глечика. По шкірі побігли цівки ледь теплої води, змиваючи разом із брудом втому та хвилювання.
Більшість вважає, що чародійки зі стихією вогню в крові не люблять воду. Мовляв, довге перебування в озерах чи зайвий час у ванні знижує їхній потенціал. А дехто каже, що ми взагалі ніколи не миємося! І всю цю маячню поширювали шановні колеги по ремеслу, а не базарні пліткарки. Магічний дар, на жаль, не гарантує наявності розуму у його власників.
Воду я обожнювала у всіх її проявах. У дитинстві ми з сестрами таскали сніг з вулиці та топили його в глечиках, щоб помитися в купелі з цільного шматка дерева. Гаряча вода нагрівала смолисту деревину й робила шкіру шовковистою та пахучою. Раз на тиждень батько обов’язково топив лазню, де можна було добре пропотіти й змити з себе бруд. Гадаю, саме там, біля нагрітих до білого каменів, я вперше відчула, що вогонь кличе мене. Відчула, але не зрозуміла
Пахуче мило було рідкістю, яку ніхто в нашому селі не міг собі дозволити. Вперше я побачила лавандове мило в столиці, коли почала вчитися у Фіфи. Ми самі виготовляли його з тваринного жиру та ріпакової олії, яку змішували з попелом спалених рослин. Грубе мило мало сірий колір і різкий запах. Під час варіння бабуся додавала в нього свіжу м’яту та чебрець, та, як на мене, кращим від цього воно не ставало.
Я вилила другий глечик собі на голову й мимоволі посміхнулася. Мило старої Джун… Як давно це було. Навіть не в минулому, а в позаминулому житті. Минулим можна було вважати яскраве, але недовге перебування моєї персони в королівському палаці, де майстерні руки Соломе натирали шкіру глиною, а потім змащували пахучими оліями.
А зараз: є вода, мило й кілька хвилин вільного часу. Я навіть не думала, що була настільки брудною, поки вода у ванні не стала насичено-коричневою. Поспіхом витерши тіло, я накинула білу сорочку й глибоко видихнула. Запах чистої шкіри, свіжої білизни підбадьорив мій настрій. Ще й черевики, сиділи на моїх ногах мов рідні. Чи це не щастя щастя? Ніби лицарську броню одягнула, а не оксамитовий атлас. Ось що може зробити гарний одяг.
— Непогано ж йдуть справи у Фо, якщо він може дозволити собі такий вишуканий гардероб. Будь-який із купців Аєрама позаздрив би цьому камзолу. Та й в Аргентумі знайдуться клерки, які кинуть на нього оком, — подумала я, розглядаючи своє відображення в невеликому настінному дзеркалі.
Двері раптово відчинилися, і в кімнату завалилася сонна, майже гола дівчина. Тонка сорочка була зім’ята, пудра з обличчя обсипалася білим снігом на підлогу, а висока зачіска більше скидалася на гніздо лелеки. Лише інкрустована рубінами тіара з білого золота сяяла всіми барвами, міцно тримаючи хитросплетені локони докупи.
— Ой, вибачте, — зніяковіла красуня, прикривши високі повні груди. — Я не знала, що Лоренцо вже пускає відвідувачів.
— Не вибачайся, люба, я не клієнт, — посміхнулася я, вдивляючись у її прикрасу.
— Я знайомий із Фо, — вирішила пояснити я. — Він запропонував скористатися ванною, і важко було відмовитися.
— Це міняє справу, — кивнула вона, сонно позіхнувши. — Нам заборонено показуватися в неохайному вигляді перед клієнтами, та друзі Фо зазвичай нами не цікавляться, тому, гадаю, нічого поганого не буде. Якщо ви вже закінчили, можна мені змити з себе фарбу?
— Там ще залишилося трохи води в глечику, — махнула я руками, запрошуючи її зайти всередину. — Ти ж знаєш, що ці дешеві білила погано впливають на шкіру? Ти й так, ніби богиня на постаменті в головному храмі. Навіщо фарбуєшся?
Дівчина й справді була не просто вродлива, а й, як то кажуть, яскрава. Біле, мов льон, волосся, хоч і виглядало зараз не надто охайно, але безперечно було гарним. Томний погляд ніжно-блакитних очей мимоволі змушував згадати морських німф, а її дівочими принадами мріяли не лише чоловіки, а й жінки. Та це було не найяскравіше в її образі. Самоцвіти, гру світла яких неможливо було підробити.
Хороші груди я й у себе бачила, а ось подібні коштовності нечасто виходять на прогулянку за мури Аурума. Біле золото й щонайменше з десяток кривавих рубінів. А отже, ціна цієї дрібнички набагато більша, ніж коштує весь будинок. Власне, як десять таких будинків. І це дуже приблизна оцінка. Як і обренч, що прикрасив талію чорнокнижника, такі вироби рідкісні й надто дорогі, щоб їх міг хтось носити в цьому закладі. Вкрай дешева косметика та бідне оздоблення публічного дому різко контрастували з дорогими іграшками Фокіона.
— Дякую за добрі слова, пане, — всміхнулася дівчинка, відірвавши мене від роздумів про прикраси. — Тут усі фарбуються, такі правила. Ми повинні виглядати ідеально. Чоловікам це подобається, і так вони більше платять. У золотому районі всі жінки користуються білилами.
— Маячня, — відмахнулася я, зав’язуючи краватку. — Майже ніхто з місцевих панянок так густо не фарбується. Лише трішки — щоб підкреслити очі, губи та скули. Давай покажу.
Дівчина зніяковіла й поглянула на мене великими блакитними очима. Я усадила її на край бронзової ванни, обережно вимила водою обличчя й насухо витерла краєм рушника. Косметика була паскудна: дешева й низькоякісна. Від цих виробів алхімічних майстрів шкіра за кілька років виглядатиме, як підошва старих чобіт, а цю дівчину, крім вулиці, нікуди працювати не візьмуть.
— Загадковий цей Фо, — думала я, обережно наносячи тіні на повіки незнайомки. — Носить дорогі парфуми, оксамит, парчу та перли з рожевими діамантами, а на дівчатах жорстко економить. Якщо продати тіару з голови цієї дівчини, то можна забезпечити всіх у цьому домі найкращими тканинами та якісною косметикою на все життя.
Мене цього мистецтва навчила Делія. Звідки дівчині з маленького села серед північних гір було знати, як правильно фарбуватися? Сяюча Адель змалечку купалася в розкоші й розумілася на цьому, як ніхто інший. Графська донька успадкувала гроші батька, розум матері та чаклунський дар своєї прабабки. В успішній родині, яка вже давно здобула приставку “Де” до свого відомого прізвища, народилася могутня чародійка. Мабуть, когось із її пращурів поцілувала богиня удачі — не інакше.
— Одна прикраса — це випадковість, а дві вже система, — прошепотіла я, розглядаючи зблизька коштовну тіару. — Комусь усе, а комусь дешеві білила, якими б я навіть стіни не фарбувала.
— Ти про що? — не розуміла дівчина.
— Згадала стару знайому, — криво всміхнулася я. — Не заважай. Краще поглянь у дзеркало. Як на мене, так набагато краще, ніж виглядати лялькою з бродячого театру.
Я відійшла на крок, надавши їй можливість поглянути на себе. Дівчина глянула в люстерко й здивовано відкрила рот, обережно торкаючись свого обличчя.
— Це так ніжно й вишукано, — видихнула вона. — А чоловікам таке справді сподобається? Ванні постійно каже, що все повинно бути ідеально…
— Сподобається, повір мені, — підморгнула я. — Я ж чоловік, і мені подобається. Отже, й клієнтам буде до вподоби.
Нашу невинну розмову перервали. Двері широко відчинилися й боляче вдарили дівчину в бік. Вона зойкнула, мов миша, якій наступили на хвіст, а в проході з’явилася кремезна постать Ванні.
— Що тут відбувається? — підозріло спитала вона, ковзаючи по нас вологими очима.
— Спілкуюся з місцевими, — знизала я плечима й суворо запитала, — Чи мені треба було спитати в тебе дозволу?
— Та ні, — зам’ялася жінка й перевела тему, — Фо кличе.
— Передай йому, що я буду за мить, — відмахнулася вона. — Хоча постривай… Чому дівчата тут виглядають, як пародія на ляльковий театр?
— Бо за це платять, — сухо відрізала жінка. — Щось не подобається?
— Так, не подобається. Мені багато що тут не подобається, а особливо ваші знущання над цією дівчиною. Вона й так страждає щодня, а ще й цю гидоту мусить наносити на себе, — з викликом вигукнула я, вказавши на баночку з фарбою для обличчя.»
— Страждає? — округлила очі жінка. — Ха! Ти хоч знаєш, з якої дупи я її витягла? Якби не я, то ця красуня пішла б на корм рибам!
Здається, мої слова торкнулися болючої старої рани. Забувши про страх і програну дуель, Джованна грізно насунулась на мене, мов великий ведмідь на здобич. Тіні в її очах загрозливо заворушилися. Відступати було нікуди: у маленькому будуарі й так ледь вистачало місця для нас трьох. Тому я пішла в наступ.
– Не треба виправдовувати обставинами свою жорстокість, – гнівно прошепотіла я. – Фо одягається, як принц: парча, оксамит, амулет з золотим руном, обренч із рожевими діамантами, тіара з рубінами…
І тут мене ніби блискавка вдарила. Я ніколи раніше не бачила цих прикрас. Я про них лише чула! І не аби де, а на цвинтарі, від могутнього мерця, який попри все прагне їх повернути. Ось чому вони здалися мені такими знайомими!
Обережним рухом, знявши з голови дівчини тіару, я задумливо поглянула на неї. Коштовне каміння блищало в мінливому ранковому світлі, ніби пелюстки троянди, вкритої дрібними краплями туману. Щодо золотого амулету, я була впевнена, але інше…
– Ні, такого співпадіння бути не може. Магія просто не знає слова “випадковість”, – прошепотіла я. – Де ти взяла цю річ?
– Мабуть, подарував хтось із клієнтів, – пробелькотіла Ванні, втративши весь запал.
– Не бреши мені, жінко. Ми обидві знаємо, чим це може закінчитися, – напирала я. – Ніхто й ніколи не подарує в цьому клоповнику коштовність, цінністю в пів району. Чи у вас прописалися всі багатії Ауруму?
– Тіару приніс пан Фо, – перелякано пискнула дівчина, про яку я вже встигла забути. – Наказав одягати тільки для багатих клієнтів. Я забула вчора зняти й так у ній і прокинулася зранку.
– Чудово, – на моєму обличчі розквітла зловісна посмішка. – Гадаю, що дехто зараз дуже хоче знайти цю коштовну річ. Чи не так, Джованно?
– Я зрозуміла, на що ти натякаєш. Ніхто з живих по неї не прийде, – з переляком прошепотіла чорнокнижниця, широко розкривши очі.
– Звичайно! Та я й не про живих, – похитала я головою, зловісно посміхнувшись. – Відбирати у мертвих їхній останній скарб — погане рішення. Як гадаєш, що на це скаже хазяїн кладовища?
– Хазяїн… чого? – голос дівчини зламався, а очі розширилися від жаху.
– Зникни, Лізі, – суворо промовила Ванні.
Двічі дівчину прохати не було потреби. Вона просковзнула між нами, мов переляканий горностай, і зникла за дверима.
– Ти що собі дозволяєш? – прошипіла чорнокнижниця. – Погрожувати мені, у моєму ж домі?
– Це ти не розумієш свого становища, – звузила я очі, високо піднявши тіару. – В мене укладений договір із головним духом цвинтаря Аурума. Якщо знайду скарби, викрадені зі склепів, він здасть мені вбивцю коханого. Я бажаю цього більше, ніж будь-що інше в цьому світі. Моли богиню, щоб я не віддала тебе в руки мерцю, від якого ніде не знайти прихистку.
– Це не я, – перелякано вигукнула жінка. – Це все Фо! Це він приніс прикраси. Де він їх брав – мені не доповідав. Я гадала, що це подарунки від його елітних клієнтів.
– Ні, люба, ти все чудово знала, – солодко прошепотіла я, насолоджуючись її страхом. – Ці коштовності підло відібрали у тих, хто не може за себе постояти. Але це не так. Вони не беззахисні тіні минулого й можуть помститися. Хочеш випробувати на собі їх гнів?
Жінка була вища за мене й мала міцнішу статуру, та ми вже з’ясували, хто сильніший. Її зіниці розширилися, а з чола покотився піт.
– В мене є питання: хто допоміг зламати замки? – я хижо звузила очі. – Так просто до мертвих вельмож не потрапити, цей урок я вже засвоїла. Кожен склеп має свою унікальну систему захисту. Це випадково був не той самий демон, який краде коштовності у вельмож та гроші у королів? Чи не його зараз так наполегливо шукає Фо?
Звідки з’явилися тіні, я так і не встигла зрозуміти. Жінка знавісніло закричала й ударила мене під дих своєю магією. На моє щастя, кімната була маленька, і летіти до стіни було недалеко. Цього разу сил у мене було більше, ніж на початку нашої попередньої бійки.
– Любий Фредеріку, я тебе обов’язково розцілую за легковажний, але щедрий подарунок, – подумала я й перехопила одну з тіней. – Дай-но тільки переможу цю підступну гадюку.
Скрутивши тіні батогом, я поцілила чорнокнижниці поміж очей. Удар вийшов сильнішим, ніж я очікувала. Ванні пробила спиною дерев’яний перестінок і з грохотом вилетіла в коридор. У сусідніх кімнатах пролунали перелякані крики. Вочевидь, місцеві робітники мали тонку душевну організацію і не звикли прокидатися від звуків бійки.
Промайнувши двері, я стрімко кинулася вниз по сходах. Щось міцно охопило мене за ліву ногу та з силою потягло назад. Втративши рівновагу, я впала всім тілом на сходинки й боляче вдарилася, аж іскри посипалися з очей. У роті з’явився сталевий присмак крові. Джованна виявилася бійцем, який не боявся болю та не планував здаватися.
Ножиці жриці залишилися внизу, і нічого іншого, що могло б розрізати нитки сили Ванні, під рукою в мене не було. Поглянувши на тіару, яка дивом залишилася стиснутою в кулаці, в голові промайнула найочевидніша і найдурніша думка:
— Хто не ризикує, той і не святкує перемогу, — вирішила я й покликала: — Я знайшла! Прийди й забери це в мене!
На мій превеликий жаль, нічого не відбулося. Зловісні мерці не полізли крізь дощату підлогу, потойбічний вітер не розбив вікна на друзки, несучи на своїх крилах смертну кару, а тіні Джованни лише наростали. Десь унизу лунав звук битих меблів та порцеляни. Вочевидь, Фо вже зрозумів, що його таємницю викрили й закінчив театральну виставу.
Кликати на допомогу не було ніякого сенсу. Ослаблений Фредерік та Белла, яка не могла чаклувати на повну силу, були зайняті бійкою з чорнокнижником.
Ми залишилися з Джованною сам на сам, отже я могла розраховувати тільки на власні сили… чи, може, не лише на них?
