Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 43. Мерці не користуються сходами
Я казала чисту правду: коли кличеш темряву, вона обов’язково прийде. Не так, як у страшних історіях, що переказують підлітки один одному біля вогнища. Не так, як розповідають красномовні проповідники в храмах на ранкових службах. І зовсім не так, як я очікувала.
Щиро кажучи, я погано пам’ятала теорію роботи з духами, але, мабуть, ви й так це зрозуміли. Феліцитата зробила ставку на мої активні сили. Тоді я так не вважала, але зараз дійшла думки, що стара вчителька сильно схибила. День і ніч мене тренували контролювати чисту стихію, роздмухуючи моє внутрішнє полум’я та его, забувши про основи ремесла.
Ні, звичайно, я проводила ритуали, складала заклинання, розбиралася в магічних символах і вміла робити достобіса важливі речі, як і будь-яка чародійка. Але багато неоціненних знань і досвіду промайнули крізь мої пальці. Одна радість — Адель отримала таку саму освіту. Треба віддати належне Беллі: я нарешті зрозуміла, що магія буває різною.
Потрапивши у реальний світ, виявилося, що не потрібно володіти надпотужною силою, щоб змінити його… або вбити наслідного принца. Ще зранку я доводила, що чорнокнижники — це сміття та непотріб, що їхня сила дріб’язкова й не варта уваги.
Доля не позбавлена іронії, як і всі жінки. Цієї миті «дріб’язкова» сила Джованни вичавлювала з мене життя. Щупальця тіней спочатку схопили мене за ноги, не дозволивши втекти, а потім навалилися зверху, що було сили, воліючи перетворити мене на млинець. Подарована магія Фредеріка, що вирувала в моїх жилах, стала справжнім спасінням.
Без тренувань опанувати стихію неможливо, та тонкощі мистецтва зараз мене не цікавили. Інстинктивно виставивши перед собою руки, я відтворила єдине, що бачила: повітряну пробку. Впевнена, що маги повітря володіють десятками вишуканих способів захисту, але я їх не знала.
Мій експромт вийшов на диво ефективним. Повітря згустилося, мов кисіль, і змогло втримати тінь. Побачивши мій раптовий успіх, Ванні додала ще одну хвилю сили. Дихати щомиті ставало важче. Повітряний щит не пропустив магію чорнокнижниці, але тиснув із такою силою, що дерев’яні сходи піді мною скрипіли й тріскалися. Ще трохи — і так почнуть робити мої кістки. Дивно, що вже не почали. Тіло Ілсе виявилося напрочуд міцним.
Не вдаючись до довгих роздумів, я застосувала інші чари, які сьогодні випадково підгледіла у Фредеріка. Чи не так уже й випадково? Провидець міг передбачити розвиток подій і допомогти мені таким чином, щоб не сполохати чорнокнижників. Байдуже, цей хлопець точно заслуговує на поцілунок. Дружній, звичайно. Просто щоб віддячити. А може, й не на один… Подивимося, який буде настрій.
Першими кволими потугами я спробувала звільнити вікна від важких фіранок. Вітер підняти я змогла, а ось скерувати його лише на тканину — не вийшло. Тож я просто розбила скло. Лише світло в змозі розігнати тіні, але ранкового сонця виявилося замало. Раніше мені вистачало й маленького промінчика, щоб змусити сяяти весь дім. Тепер я не мала такої можливості, зате в мене було дещо інше.
Повітря — стихія, яка не має власної форми та об’єму, а отже може стати будь-чим. Ванні змогла перетворити тіні на щупальця. Чому я так само не можу зробити? Концентруватися, лежачи в незручній позі на сходах, ще й під тиском магії — та ще «радість». Пощастило, що я доволі довго входила в ближнє коло матінки, і будь-який тиск у порівнянні з Леонідою здавався несуттєвим. Щось таки в мене вийшло. Потоки повітря були більше схожі на стрічки чи ланцюги, аніж на щупальця, та це не мало особливої різниці. Вітер і тінь схрестилися у двобої.
Чорнокнижниця билася, мов востаннє. Крім першого мого удару, вона пропустила ще кілька, та здаватися не збиралася. Я входила в азарт битви, але чітко розуміла: в мене немає на це часу. Попереду чекав інший двобій — з невідомим чаклуном, якого я ніколи не бачила, або зустріч із псами Святого престолу, якщо я його не знайду.
Сидячи у ванні, я вже вирішила: якщо не встигну до суду знайти винного, то повернуся на своє місце, звільнивши Ілсе від смертної кари. Але я не дам себе просто так стратити за чужі гріхи. Та спочатку треба було покінчити цей бій. Усвідомлюючи, що за наступні слова отримаю сильний наганяй від Арабелли, я сплюнула кров із рота на золоту тіару й ще раз гучно вигукнула.
— Тягни свої стлілі кістки сюди, небіжчику! Невдахо, який не зміг захистити скарби своїх підопічних, відьомським словом я заклинаю тебе!
Під «відьомським словом» я мала на увазі лайку. Багато лайки, щоб точно привернути увагу поважного та могутнього духа. Чи було рішення розумним? Може, й ні, але головне — що спрацювало.
Він прийшов тихо. Без зловісного туману, шепоту чи інших атрибутів, які люди собі уявляють. Так тихо, що здалося, ніби його принесла на своїх крилах сама Смерть. А може, воно так і було? Тіні коло чорнокнижниці розступилися, ніби хтось невидимий відкрив театральну завісу, і хазяїн цвинтаря зробив перший крок у наш світ. Жодна половиця не скрипнула під його чоботом, навіть звичайного холоду не було, та Джованна відчула його появу. Вона повернула голову, поглянула на духа й несамовито закричала. Її реакцію можна було зрозуміти.
Коли я вперше побачила його серед туману кладовища, він здався звичайним померлим вельможею: трішки пихатим, трішки суворим, але загалом схожим на людину. Тепер від його людяності не залишилося й сліду. Очі головного духа кладовища Аєрама палали вогнем помсти, обличчя застигло в масці лютого гніву, а від зловісної кривої посмішки в мене волосся стало дибки.
— Ні, це не посмішка, а оскал, — холодна думка промайнула в глибині свідомості.
Він мовчки височів над нами, наче нічний кошмар, який вирішив нагадати про свою присутність серед білого дня. Я все ще лежала на сходах, не в змозі піднятися через тиск власного щита, ніби розчавлена кобилою жаба, та радість від появи мерця додала мені настрою.
— Ця жінка — чорнокнижниця. Вона зі спільником обікрала тих, кого ти мав захищати, — вигукнула я, ледь стримуючи переможну усмішку.
— Де докази, відьмо? — прогудів він.
Це виглядало жалюгідно смішно, але я змогла підняти руку з тіарою якомога вище та продемонструвати йому знахідку. Палаючий погляд духа ковзнув по мені й зупинився на кривавих рубінах. Біле золото нагрілося, ніби прикрасу занурили в плавильну піч. Я зойкнула, обпікши пальці, й випустила коштовність. З веселим дзвоном вона застрибала вниз, рахуючи сходинки. Ванні закричала й відчайдушно кинула всі тіні в інший напрям, атакувавши хазяїна цвинтаря.
Мертвого двічі вбити неможливо — навіть я зі своїми обмеженими знаннями це розуміла. Щоб відігнати такого могутнього духа, потрібно застосовувати особливі ритуали, а не чистий потік магії. Мрець м’яко провів рукою, і невидима сила відкинула чорнокнижницю в кінець коридора так легко, ніби вона була порцеляновою лялькою, а не кремезною жінкою.
Дихати одразу стало легше, і я нарешті змогла підвестися. Тіні розчинилися разом із мерцем. Я покрутила головою, намагаючись відшукати його, та нагорі вже було порожньо.
— І це все? — пролунав пронизливий шепіт в мене за спиною.
— Мерці, вочевидь, не користуються сходами, — зазначила я, зустрівши його палаючий погляд. — Ще є обренч із рожевими діамантами та кулон Золотого руна.
Дух підняв із підлоги тіару, що сяяла коштовним камінням у ранкових променях сонця, й одягнув собі на голову. Коли біле золото торкнулося його примарного волосся, блиск самоцвітів зблід, втративши барви.
— Веди, — прогарчав він.
— Але ж вона може втекти, — вигукнула я.
— Тільки не тоді, коли я знаю її в обличчя, — криво посміхнувся він, знову подарувавши мені найхимернішу з існуючих в світі посмішку.
Далі буде...
