Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 7. Допитливий розум бажає знань
Вологі плями розходилися брудними колами по колись білій штукатурці. Скоріше за все, останній раз її оновлювали ще за правління Морана Могутнього, а це десь років п’ятдесят назад. Як раз в той час стало модним добавляти крихту блакитного барвника в біле вапно, щоб підкреслити білизну. Майстер, яке це робив, погано вимісив розчин і дрібні блакитні піщинки виднілися поміж плісняви. Їх вимили цівки води, які стікали по стіні, потрапляючи в підставлений вазон з засохлим кущем домашнього розмарину.
У філософському сенсі Смерть — це не руйнування, а трансформація. Це момент, коли старе відмирає, щоб народити нове. Як осінній лист чи ця квітка, що опадає не в забуття, а в землю — щоб стати ґрунтом для весни. Або переродитися від кореню в новому сезоні. Весна вже наступила, але розмарин поки не поспішав випускати зелені бруньки.
- Тебе точно ніхто не впізнає? – запитав хлопець, відволікаючи мене від роздумів про плинність життя.
- Ти гадаєш, що пажа з королівського палацу, в якого ще вуса як слід не почали рости, знає пів Тельфера? – іронічно спитала я, відводячи погляд від засохлого вазону на молодого чарівника.
- Цей район може запропонувати багато розваг та задовольнити різні смаки. Ти будеш здивована, коли дізнаєшся скільки поважних осіб тут іноді можна зустріти, - загадково посміхнувся Фредерік і прошепотів мені, - Хто знає, що ховається за молодим личком цього хлопця.
- Якщо ти про молодшого принца, що міг тут бувати свого часу, то не хвилюйся – Ілсе не такий, - махнула я рукою.
- А який він, цей Ілсе? – примружив очі син Белли, - Розкажи мені, що він любить чи ненавидить. Які в нього смаки та звички?
- Якби я знала, - подумала я, витягнувши з кишені маленьке потріскане дзеркало.
На мій великий жаль, я не достатньо багато знала про людину, що врятувала мене з в’язниці. Ми познайомились кілька років тому. У ясну голівоньку Леоніди прийшла ідея - кожна з її видатних дочок повинна була мати супровід. Ні, не для захисту. Для престижу та обміну досвідом. Він був сиротою, як і більшість. Делія кожні півроку змінювала приставлених в її свиту вихідців з наших особливих монастирів. Зазвичай, всі вони мали таланти, які були потенційно цікавими для Святого престолу. Ілсе біля мене чомусь затримався.
Точно знаю, що в нього був прихований дар. Я бачила це в його очах. Та він ніколи не розповідав який саме, а я не питала. Може тому ми з ним знайшли спільну мову? Самозакохана розпещена ідіотка! Забула, як сама була переляканим дівчиськом, яку забрали з дому і відвезли світ за очі? Ну, як з «дому»? З того, що від нього залишилося. Ніхто так і не зрозумів яким чином спалахнула та пожежа. Ніхто, крім Леоніди.
У відповідь з дзеркальної поверхні на мене поглянули серйозні не по рокам очі Ілсе. Я провела рукою по гладенькій шкірі, яка встигла налитися бронзою від променів південного сонця, і скуйовдила неслухняне волосся. Непоганий чоловік з нього виросте, якщо справжній Ілсе доживе. На мій смак, хлопець занадто тендітний, та все ж таки вродливий. Охочих поспілкуватися з ним ближче, в більш інтимній атмосфері, може виявитися вдосталь і зараз.
- Що ти пропонуєш? – рішуче спитала я, - Іншого обличчя в мене зараз немає і повертатися до свого - ще небезпечніше.
- Для початку, перевдягнися, - відповів Фредерік, жбурнувши в мене полотняну сумку, - Зміни панські лахи на щось простіше. Мереживною сорочкою нікого не здивуєш в портовому районі, та вона буде виділятися. Приміряй мої старі речі. Я був кістлявий в його віці. Повинно підійти все, крім черевиків. Бачу, що ніжка в нього панська, а в мене ласти з народження.
Сумно, як раз черевиків мені і не вистачало. Замшеві чоботи на тонкій підошві зовсім не підходили до життя в реальному світі. Солона вода та багнюка перетворила дороге взуття на непотріб.
Вміст сумки виявився доволі не поганим. Практичні коричневі штани, які носять всі: від простих робітників до слуг в багатих домах, потерта шкіряна жилетка і сіра сорочка з дерев’яними ґудзиками. На дні сумки знайшовся широкополий шкіряний капелюх з лихвацькою бронзовою бляшкою. Я без роздумів натягнула його на голову і витрусила інші речі на підлогу.
- Так і будеш стирчати, поки я переодягаюся? - здивовано я поглянула на Фредеріка.
Він розсміявся та безсоромно стягнув з себе брудну сорочку. Шкіру сина Арабелли прикрашали мережива татуювань: синьо-чорні руни морськими зміями переплелися з окультними символами на його міцному торсі, поступово зникаючи під темним волоссям на грудях. Не знаю, коли він був кістлявим. Зараз м’яса на його кістках було вдосталь.
- Ти вже не королівська наречена. Принаймні, такою не виглядаєш. Чого я там не бачив? - посміхнувся він одними очима.
- Може і так, але ж..
- Чого ви тут возитися? Скільки можна? – з гуркотом дверей в кімнату увірвалася роздратована Белла, - Я вже організувала зустріч зі знайомим алхіміком. Він з товаришем по гільдії погодилися нам допомогти.
- Який ще товариш? Ми так не домовлялися!
- Ми взагалі ні про що не домовлялися, Мадж! Як ти пам’ятаєш, то руку мені ніхто не потиснув. Так що рахуй, що я повірила тобі на слово, відьмо, - вередливо продовжила жінка, і склавши на грудях руки повернулася до свого сина, - Досить цих ігор! Не бачиш, що вона не звикла до цього вигляду?
- Все я бачу, - посміхнувся він, спеціально напруживши м’язи на руках, - Вона повинна зрозуміти, що вона вже не вона. Інакше спалимося на першому-ліпшому обшуку. Я проведу нас безпечною дорогою в доки, але кожен вартовий в місті її шукає. Якщо шановна пані буде сіпатися кожного разу, коли її речі будуть оглядати - діла не буде.
- Які обшуки? Які вартові? – округлила я очі.
- Агов! Принц загинув! Чи тобі пам’ять відбило від горя? Королева всіх псів спустила з ланцюгу, – крикнула Белла, - В палаці розповідають, що він загадково зник, але від людей правди не сховаєш. В місті підняли королівську гвардію і шукають винних.
- Не один вартовий не зможе в новій мені розпізнати вродливу наречену Алкі, - відмахнулася я.
- Не лести собі, люба, зараз якось не на часі. До вродливої тобі далеко. Ти і сама знаєш, що береш харизмою, - скривилася вона, - Звичайний вартовий не проблема, але якщо зустрінемо Білу айстру, то в них може бути з собою камінь істини. Від нього не сховаєшся за масками.
Белла грюкнула дверима, залишивши нас на самоті в маленькій квартирі на другому поверсі занедбаної будівлі. Навіть по міркам Тельфера ця схованка виглядала паскудно. Побита чорною цвіллю вапняна шпаклівка пішла тріщинками і ледь трималася на стінах. Краще ніж під землею поруч з кістяним монстром, ніде правди діти. Та враховуючи, що під нами знаходився шинок з купою непросихаючих моряків, то навіть не знаю, яке сусідство спокійніше. Кістяний дракон одразу вб’є, а ці спочатку будуть нещадно катувати ганебними піснями.
Я мовчки опустилася на підлогу, розмірковуючи над її словами. Белла була права. Головорізи Білої айстри, це не школярки з місцевої варти, яких можна обвести коло пальця будь-яким фокусом. За статутом орден підпорядковуються Святому престолу, але не може відмовити на заклик корони. У ряди білих псів часто-густо набирають слабких чаклунів, таких, як Фредерік, та знать, якій надали дозвіл частково зазирнути за обгортку цього світу.
Не хотілось би з ними зустрітися. Я рішуче підвелася, зняла з себе речі Ілсе, швидко накинула чисту сорочку і тільки після цього зняла кальсони. Фредерік посміхнувся:
- Так вже краще, - сказав він наближаючись до мене.
В ніс вдарив запах морської солі, флердоранжу та мускусу. Якщо він хоч частково схожий на свого батька пірата, то стало зрозумілим, від чого Белла втратила розум. Не надто гарний, але як би це мовити – виглядає, як справжній чоловік. Високий, доволі статний, з високими вилицями та міцним підборіддям. Таких бравих хлопців в Пенефорісі багато ходить вулицями. Класична зовнішність уродженця півдня, крім очей. Очі йому дісталися від матері. Такі ж темні й великі, ніби вкрадені в дикої косулі. На цей раз я не відвела від них погляд. Наші очі зустрілися, і я зрозуміла, що цей нахаба насміхається наді мною.
- Допомогти? – спитав він, повільно застібаючи на мені сорочку.
- Облиш, сама розберуся. Це ж не корсет шнурувати, - відбила я його руку, не відводячи погляду від чарівника.
- Деякі чоловіки справляються з корсетами краще за жінок, - не зупинявся він.
- Не плутай: знімати і одягати – зовсім різні речі. Спробуєш побути на моєму місці, зрозумієш про що я.
- Може колись і прийдеться, - посміхнувся він, - Якщо не виконаєш обіцянки, то багато чого може трапитися.
- Що ти такого особливого побачив в своїх видіннях? – зацікавилася я.
- Майбутнє не пряма дорога, кінець якої видно на горизонті, - прошепотів він, - Воно складається з багатьох перехресть і на кожному з них стоять великі терези. Яка з чаш терезів переважає, туди дорога і піде. Є яскраві шляхи, які виглядають вірогідними, та ведуть в нікуди. А є малопомітні стежини, що можуть привести до світлого майбутнього.
В його оксамитових очах то спалахували, то пропадали золоті зірки. Так буває, коли емоції беруть гору. Сама я ніколи в дзеркало не дивилася поки чаклувала, але Делія запевняла, що в цей час в них важко дивитися - настільки вони палають.
- То ось, що ти робиш? Зважуєш ймовірності та шукаєш вірний шлях? – не повірила я.
- Не зовсім, але близько, - кивнув він, - Мабуть, правду кажуть: сутність вогню, це все спрощувати.
- А як же всі ті чутки про видіння в судомах, закочування очей і конвульсії? – посміхнулася я, - Чи це все брехні про провидців?
- Ні, не чутки і не брехні, - похитав він головою. Його очі звузилися і він гучно видихнув, - Справжні видіння – рідкість. Їх картини показують неминуче. Але, як я вже казав: в більшості випадків існує обхідний шлях.
- Ти бачив смерть Алкі? Вона була неминуча? – прошепотіла я.
- Ні, - він сумно похитав головою, - Я бачив, що королем стане його молодший брат. З яких причин це станеться - мені було невідомо. Він міг відректися від корони після шлюбу, чи піти в монахи, або моряки.
- І ви до цього готувалися з матір’ю? - не витримала я, - Чому вона мене не попередила?
Хлопець тільки розгублено знизав плечима і продовжив дивитися на мене своїми великими очима.
- А моє майбутнє ти бачив? – не втрималася я.
В його очах знову спалахнули зірки. Він посміхнувся і захитав головою. Якщо він щось бачив про мене, то без дозволу Белли про це не скаже. Мамині сини, це просто кара, на яку занапастила мене богиня. В наступний раз треба
- Який би крок ти зробив на моєму місці? - вирішила я зайти з іншої сторони до питання.
- На твоєму місці, я би спробував все, що може подарувати нове тіло, - прошепотів він, присунувшись ближче.
- Іди до біса! Знайшов час для вологих фантазій, збоченець. Іди краще коней запрягай. Дай втомленій жінці побути трохи на самоті, – вигукнула я, кинувши в нього свої брудні речі. Він міцно схопив мене за руку і притягнув до себе впритул:
- Пам’ятай - ти вже не жінка. Якщо будуть перевіряти речі чи щось питати - відповідай спокійно і сміливо. Вони відчують твій страх, побачать його в погляді. Не відвертайся, не ховай очі і не дай богине тобі заверещати, - хлопець витяг з-за спини стилет в шкіряних піхвах і вклав мені в руку, - Вмієш цим користуватися?
- Щось придумаю, - кивнула я, підчепивши ніж собі на пояс.
Вірно каже. Тельфер не можна назвати безпечним районом. Тут навіть діти таскають з собою ніж в черевику. Що вже казати про чоловіків? Фредерік притиснувся ближче, і провів рукою по мої талії.
- Гей! Ти що робиш? – вигукнула я, схопивши його долонь.
- Я саме це мав на увазі, - видихнув він в моє обличчя, - Ти не повинна кричати, ніби досі панянка. Я лише ніж поправлю, бо одразу видно, що ти ніколи не носила зброї.
- Нахіба мені це вміти? – розлютилася я, - Моя сила небезпечніша за будь-яке лезо.
- Була небезпечніше, - спохмурнів він, - Звикай, що тобі нею не можна користуватися. Як тільки ти її застосуєш - вони це відчують і зможуть потягнути за нитку.
- Я була чаклункою все своє осмислене життя, а жінкою ще довше. Ти гадаєш, я можу за пів дня про це забути? Може вже відчепишся? – спитала я, не відводячи очей.
- Вітаю в клубі втікачів, Маджер, – криво посміхнувся він, нарешті відпустивши мою руку.
- От стерво, - подумала я і додала, - Називай просто Мадж, як це робить твоя мати. Кликати мене дерев'яним м'ялом для товчення проса у ступі, не обов’язково.
Може він і пішов кров’ю в батька, але нутро точно отримав від Арабелли. Це кляте поріддя любить випробовувати мене на міцність. За стіною почулись кроки і двері знову відчинилися. Я поспіхом застібнула сорочку, ще раз поправила ніж на поясі і вирішила зробити заклопотаний вигляд, поки Белла не почала кричати. Коли ця жінка репетує, в мене аж нутрощі перевертаються. Як така маленька тендітна особа могла бути такою занозою в дупі, для мене залишилося загадкою.
- Готові чи досі ляси точите? – суворо поглянула вона на нас, - Всі на вихід, ми запізнюємося.
Я закотила очі і попленталася до дверей. З моря віяв приємний легкий вітерець, пробираючись крізь тріщини в стінах. За брудним віконцем вузьких сходів світило сонце, лунали моряцькі пісні та били дзвони соборів. Так гучно вони б’ють тільки опівдні, а це означає, що Ілсе вже пів дня займає моє місце у в’язниці. Що ще бачив Фредерік в своїх ведіння? Треба дізнатися більше перед тим, як я буду змушена потиснути руку його матері.
У провулку було брудно, смерділо сечею і риб’ячими нутрощами. Я примружила ніс: звичайне видовище для Тельфера. По дерев’яних коробках бігали щури розміром з собаку і щось ворушилося в смітті та голосно чавкало. Белла махнула рукою, прямуючи в бік великої вулиці.
- Нам треба дістатися східних доків, там живе мій знайомий алхімік, - впевнено сказала жінка.
Вона змінила своє квітчасте вбрання на сіру сукню і стала сильно нагадувати монахиню. Можливо, так і було заплановане. Сірі миші нікому не цікаві. Варта пройде і не зверне уваги на ще одну служку богині.
- Що він за вчений, якщо не знайшов грошей на пристойне житло?
- Вони не такі, як ми, Мадж, - похитала головою жінка, - Для них престиж та розкіш, це порожній звук. Головне – наука, велика будівля, щоб вмістила все обладнання та книги, і крапля затишку та тиші для роздумів.
- Тут буває тихо та затишно? – недовірливо запитала я, дивлячись, як з шинка поруч під аплодисменти натовпу викидають якогось п’яницю. Огрядний чоловік в рваному тільнику плюхнувся в калюжу, ніби велика жаба.
- В портовому районі будь-що можна знайти, - пролунав позаду голос Фредеріка, - Верхній Тельфер брудний та небезпечний. Бандити тут, як у себе вдома. На заході – гетто осілих кочівників. Рони живуть великими сім’ями, промінявши яскраві намети на теплий камін. Там дружня громада, будь-кому відсіч дадуть. На сході доки, мануфактури та форт, а в центральній частині доволі багато цікавих закладів. Є на що подивитися.
- Ти маєш на увазі дома втіхи? – не зрозуміла я.
- Не тільки, але і не без них, - кивнув він, - Можемо прогулятися ввечері.
- Фредерік! Я просила тебе не чіплятися? – гаркнула на нього Арабелла.
- Я просто запропонував. Нічого такого, - розвів він руками.
- Так, нічого, Белла. Я не дитина, - вирішила я підіграти, - Молоде-дурне. Ти ж пам’ятаєш, які ми були в його віці?
- Ніколи не ходила по домам втіхи, і тобі не раджу, - скривилася вона.
- Я не про те, я в цілому, - закусила я губу, - Я також ніколи не бувала в таких закладах.
- Мадж, якщо зібралася зайнятися експериментами, то давай іншим разом, - знервовано вигукнула вона, потім задумалась на хвильку і додала, - І не в Тельфері. Тут заразу підхопити можна на раз-два.
Зараз я хотіла займатися лише одною справою – знайти ту наволоч, яка позбавила мене корони, вбила Алкі та нахабно мене підставила. Це програма максимум. Щонайменше треба не дати загинути Ілсе і якось врятувати свою дупу. Якщо в цьому якось можуть допомогти алхіміки – хай так.
Провидиць не збрехав. Вулиці патрулювали озброєні вартові разом з королівською гвардією. Жовте сонце Пенефоріса на їх плащах сусідило з королівським гербом. Побачивши першу п’ятірку озброєних солдатів, ми звернули з людної вулиці і далі пересувалися лише провулками. Спочатку я подумала, що це приверне увагу, проте швидко зрозуміла - ми такі не одні. Охочих оминати варту виявилося багато. Крадії, бандити, повії, покупці краденого та торговці контрабандою кивали нам, ніби ми були старими приятелями.
Через якийсь час, один з таких провулків вивив нас до моря. Я почала глибоко дихати, воліючи перебити свіжим повітрям зловонні запахи, які в’їлися в мій ніс.
- Все, провулки закінчилися, - впевнено сказав хлопець, - Йдемо прямо і не звертаємо ні на кого уваги. Вартових тут немає, але щось не дає мені спокою. В кого амулет?
- В мене, - сказала Белла, - Ти думаєш, що поруч хтось з чарівників?
- Не певен, - покривив він вустами, - Зазвичай чарівники яскраві, ніби метелики. Їх легко помітити. А це хтось тьмяний, ніби вицвів і втратив всі барви, але сильний.
- Швидко за мною, - промовила я.
Дзвіночок на дверях забриньчав, як натягнута струна, коли я потягла на себе перші-ліпші двері якогось закладу. Белла з Фредеріком здивовано переглянулися і рушили за мною. Як тільки двері за ними зачинилися, чаклунка зашепотіла мені у вухо:
- Що сталося? Ти щось відчула?
- Поки не впевнена. Краще пару хвилин почекати тут, - похитала я головою, оглянувши заклад, - Що тут у нас? Які гарні малюнки! Цікаво хто їх робить?
Фредерік покрутив головою, роздивляючись розмальовані чорним вугіллям стіни. Такі заклади були розкидані по всьому району. Майстри з островів дешевою хімічною фарбою робили в них татуювання морякам. Зазвичай, після такої роботи в бідних хлопців починалися висипи та запалення. З комори вийшов майстер і посміхнувся нам беззубою посмішкою.
- Щось хотіли?
- Поки дивимося, - кинула я йому через плече, вглядаючись у вікно.
На вулиці не було нічого дивного. Хіба що пробіг плямистий кіт з рибиною особливо великого розміру в зубах. Але щось мені підказувало - треба чекати.
- Всі ходять, дивляться і нічого не замовляють, - пирхнув він, смачно плюнувши на підлогу, - Тільки-но ледь спровадив трьох шановних панів в чорному оксамиті. І що вони тут хотіли знайти? Золоту рибку?
- А що питали? – спитала я, піднявши бров.
- А біс їх зрозуміє, - розвів руками чолов’яга і почесав бороду, - Якогось Теареуса, та я ніколи не чув про такого. Відправив їх на пагорби щастя шукати.
Обличчя Белли зблідло, а ліве око почало сіпатися. Фредерік напружився і кинув мідну монетку чоловіку. Беззубий митець зловив мідяк в польоті і сховав у кишеню, ніби боявся, що в нього його відберуть.
- Почула знайоме ім’я? - обережно спитала я, поки Фредерік обговорював з хазяїном салону якийсь малюнок русалки.
- Дорога попереду чиста? – проігнорувавши моє запитання звернулася вона до сина.
Він відволікся від розмови, розвів руками і подивився кудись в простір. Погляд провидця розфокусовався. Очі забігали, ніби шукали щось невидиме в повітрі. Він простояв так мить чи трохи більше, і нарешті обережно кивнув.
- Тоді плани не змінюємо, - кивнула вона, виходячи надвір.
Судячи з того, що я бачила, в суперечки з матір’ю він не вступав. Добре для нього, бо виграти в Белли не проста задача, і погано для його майбутньої обраниці. З тієї ж причини.
- Хто такий Теареус? Брехати безглуздо. Я бачила, як тебе перекосило, коли ти почула це ім’я.
- Друг мого друга, який мав нам допомогти, - коротко кинула вона, поспішаючи зникнути подалі з цієї вулиці.
- Хто може знати про нього крім тебе?
Моє питання залишили без відповіді. Без пригод ми промайнули пару кварталів, поки не наштовхнулися на потемнілий від часу будинок. Белла переступила через велику калюжу, яку покрила кольорова плівка хімічних відходів, та нетерпляче постукала в двері. Ніхто не відповідав і жінці це не сподобалося.
- Може підемо звідси? – схвильовано спитала я, оглядаючи неприглядний фасад.
- Чому ти вирішила зайти в той заклад? – задумливо спитав Фредерік.
- Ти сказав, що на шляху зникли всі фарби і він ніби вицвів від сонця, - відповіла я, - Є у нас такий знайомий, що підходить під цей опис.
- Анатоль в Пенефорісі? – спитала Белла, продовжуючи стукати в двері.
- Не знаю, я відправила йому запрошення на весілля, проте відповіді не отримала, - знизала я плечима.
- Це ім’я вашого знайомого, через якого я міг народитися блондином? – перепитав хлопець.
Я глибоко вдихнула, зважуючи всі “за” та “проти”. Довга історія, мало часу і ще менше бажання щось пояснювати. Та й Арабелла може бути проти, якщо досі не розповіла про нього сину. Особливо приховувати тут нічого - вони один одного коштували. Він був молодий та ініціативний, вона вже доволі доросла з багажем досвіду та травм. І в них не склалося. Буває. Таке життя. Чи треба знати сину про помилки своєї матері? Не впевнена.
- Це прізвисько, - вирішила я пояснити хоча б щось про цю особу, - Він родом з південної країни за морем Нанджи. Справжнє його ім’я довге. В ньому більше приголосних ніж голосних, язик зламати можна. Анатольом ми прозвали його, бо провінція де він народився мала таку назву. Він був моїм другом і знайомим твоєї матері.
- І чому ти за нього згадала коли почула про зниклі фарби? – не зупинявся хлопець.
- Бо він клятий альбінос, зрозумів? – не втрималася Белла, - Навіщо ти його притягнула до нас? Якби цю сволоту з’їли його родичі, світ став би кращим.
- Белла! Думай, що кажеш! - шикнула я на жінку, - Він не такий поганий, але чомусь завжди хоче здаватися гіршим, ніж є. Ти справді бажаєш йому смерті в гарячому окропі?
- Ти права, - кивнула жінка, - Таку отруту я би не радила з’їсти навіть ворогу.
- То ви не жартуєте? Його хтось хотів зварити та з’їсти? – округлив очі хлопець.
- Не всі частини світу освідченні, Фредерік, - видихнула я, - Він народився з фізичною вадою. Майже не мав кольорів, і цим відрізнявся від інших. Місцеві оголосили його чаклуном, і хотіли поглинути його силу. Отакі справи.
- Але з’явилася Мадж на крилах ночі, відбила його і привезла цю пошесть до нас. Гіршою була тільки чорна чахотка в минулому сторіччі.
- Богиня милуй! Бозна скільки років пройшло. Скільки можна? – проскиглила я, дивлячись на розлючену чаклунку.
Що ж таке зробив їй Толь, якщо вона досі його ім’я не може вимовити без лайки? Ми останнім часом постійно сварилися, і я забула спитати.
- Стільки, скільки треба, - відрізала жінка і замість того, щоб вдарити кулаком в двері, зарядила ним у чоловіка, який стояв у дверному отворі.
Не знаю, як довго він стовбичив і дивився на нашу сварку, бо йому не пощастило. Субтильна Белла поцілила в те місце, яке всі чоловіки воліють захищати більше, ніж серце або голову. Високий чолов’яга зігнувся навпіл, низько склонивши вниз свою сиву макітру.
- Богиня бачить, я не хотіла. Вибач мені, Зігі, - сплеснула руками жінка та допомогла чоловіку зайти в дім, - Я так довго стукала, що навіть не дивилася, чи хтось відкрив.
- Вмієте ви, шановна, екстравагантно з’явитися на порозі, - прокрехтів алхімік, все ще тримаючись за забите місце.
Ніколи раніше не бувала в оселях алхіміків. На мій подив, на очі не попалися скляні колби чи сушені нутрощі, на стіна ніхто не намалював потойбічні символи, а на стелажах стояли не запилені фоліанти, а крихкі керамічні статуетки русалок та дельфінів.
Якби в цей дім випадково потрапили грабіжники, то на суді вони б з легкістю могли заявити, що сплутали житло науковця з домівкою старої бабці. Тільки кота не вистачало та картатого пледу біля каміну.
Ніби почувши мої роздуми, з сусідньої кімнати вистрибнув здоровенний чорний котяра і з нявчанням побіг до свого володаря, швидко перебираючи лапками.
- Промовка про вовка. Ось, і коти приспіли, - прошепотіла я, роздивляючись годованого красеня. Завжди любила котів, а вони мене чомусь не дуже.
- Це твої друзі? Вже можна виходити? – перелякано спитав гладкий чолов’яга висунувши свого червоного носа з сусідньої кімнати на шум.
- Ті, хто вас шукає – вже пішов, - кинула я через плече, - Виходьте, пане Тіареосе. Ми друзі.
- Друзі чи ні, то час покаже, - буркнув гладкий дідуган, але виповз повністю зі своєї схованки, - Звідки ти знаєш, як мене звати, хлопче?
- Вони чарівники, Ресе. І доволі посередні, якщо не дізналися твого справжнього імені, - прокрехтів алхімік, випрямляюсь.
- Не було сенсу вгадувати. Про нього вже вся вулиця знає, - занепокоєно прошепотіла Белла, - Чому його шукали, Зігі?
- Це ти мені скажи! - накинувся на неї чоловік, - З’являєшся нізвідки, просиш про допомогу, а після цього приходить орден Білої айстри і стукає в мої двері. Що коїться?
Белла потупила очи, проковтнувши язика. Чоловіки насупилися, навіть кіт почав на нас шипіти, піддавшись загальному настрою. Мабуть, я вперше побачила, що язиката відьма не змогла знайти потрібних слів.
- Я вже казала, що не можу назвати причин, - потупила очи жінка, - Скажу тільки, що це заради науки. Тебе це прославить!
- Святий Трисмегист, не такої слави я шукав, - криво посміхнувся чоловік, - Приходьте в мій кабінет, нічого стовбичити.
- Зігі, - зупинив нас Теареос, - Платон писав: «Хто намагається шкодити іншому чарами, повинен бути покараний»
- Згадай краще записи Апулея: «Магія є не злочином, а знанням про богів і природу». Ніхто не буде нікому шкодити, це все заради науки, - відповів йому алхімік, - Чи не так?
- Магією точно не буде, - підтвердила Белла, і пошепки додала, - За інші способи не ручаюся.
- Майстер окультизму Тритемій зазначив: «Магія є прояв найвищої мудрості та знання надприродних сил. Чаклунство називають магією, але магія є мудрість, а в чаклунстві жодної мудрості нема», - забелькотів його червононосий товариш, - Ми не володіємо магією, Зігфрід! Отже, це вважається чаклунством!
- Сократ у діалозі «Апологія» згадує звинувачення у чаклунстві й відкидає його, - відмахнувся Зігі і процитував, - «Мене звинувачують у тому, що я займаюся чарами й вигадую нових богів. Але я лише шукаю істину».
- «Магія є поєднанням медицини, релігії та шахрайства», - парирував Теареус і патетично додав, - Пліній Старший «Природна історія».
- Якщо берешся цитувати, Ресе, то хоча б роби це правильно. Пліній Старший у «Природній історії» писав, що магія виникла як поєднання медицини, релігії та астрономії. Для нього магія була спробою зрозуміти приховані закони світу, але часто перетворювалася на обман, - насуплено сказав Зігфрід, - Дослівно: «Магія — це найдавніше мистецтво, що виникло з прагнення лікувати, молитися і споглядати небеса».
- Платон у діалозі «Алківіад» згадує магію як мистецтво слова й заклинань, що може впливати на душу. Він вважав, що справжня сила магії полягає у знанні природи людини та її пристрастей. І в цьому він не помилявся, - вирішила я зупинити їх суперечку, - Може досить базікати? Розвели софістику на порожньому місці, ніби на трибуні перед вченою радою стоїте.
- Ти диви, юнак обізнаний в нашій темі. Добре, що молоде покоління цікавляться наукою, - блиснув очима Теареус і захекав, очищають легені від мокроти, - Вибачте, лікую стару хворобу.
Я не стала з ним сперечатися. Він нічого не знає про те, що каже, як і більшість тих, кого він цитував. Майже ніхто з великих мислителів не був чарівником, тому їх роздуми з приводу нашого таланту були часто-густо порожніми, як діряве відро без кришки.
- Робити щось будемо, чи ми пішли? - не витримала я.
- Будемо, будемо. Це я так, згадав старі звички, - зупиняючи кашель відповів Теареус і поплентався вглиб будівлі.
- Вибачте його. Він трохи вередливий через хворобу, але фахівець просто блискучий, - прошепотів чоловік, якого вочевидь звали Зігфрідом, та повів нас за собою.
- Я не фахівець, не неси дурниць, - почувши нас, прохекав з-за спини Теареус, - Просто допитливий розум, який бажає знань.
- Звідки ти знаєш, що писав Платон, хто б він не був? - здивовано прошепотіла мені Белла.
- Твій ненависний колишній любив привласнювати цитати інших, коли не знаходив власних слів, - посміхнулася я, - Він гадав, що найрозумніший, поки я не взялася за його виховання.
- Краще б била Анатоля сталевим ціпком. Може б вийшло з нього щось віддалено схожим не людину, - прошипіла жінка.
- Дідько! Це вже геть не смішно, - подумала я і закотила очі.
Сховавши свою вроджену цікавість у велику скриню, я відвернулася від Белли. Як там кажуть? Цікавість згубила кішку? Арабелла Ле’Гардіа зараз більший звір ніж я, і не треба дарма сувати носа в її старі рани. Принаймні, поки ми на одній стороні.
На мій подив, повели нас не в затишний кабінет, а в заставлений коробками підвал. Це вже більше відповідає моїм уявленням про вчених. Кольорові пляшечки та різного розміру скляні колби висіли на штативах над ще не запаленими спиртовими горілками. Металеві, бронзові на мідні чани стояли один на одному, під стать колонам підпираючи сталю. Все було чисто, ніякого павутиння, пилу чи плям. Навіть повітря було свіжим. В якомусь сенсі, приміщення можна було порівняти з кухнею. Тільки замість ароматної випічки та супу тут варили інші страви.
- Як ви познайомилися з цим алхіміком? – пошепки спитала я, поки чоловіки тихо сперечалися в куті.
- Я була в скруті, він також, ми допомогли один одному, - спокійно відповіла.
- Ти з ним..? – почала я, вказавши на доволі приємного чоловіка з сивинами в курчачому волоссі.
- Авжеж ні! У нас суто платонічні відносини, - відрізала вона, - І як тобі в голову таке могло прийти?
Я тільки покривила вустами. Вродлива Белла не нехтувала своїм впливом на чоловіків, зустрічаючись то з одним вельможею, то з іншим. Жінка крутила ними, як хотіла і потім викидувала у сміття. Від когось їй потрібна була допомога, захист чи послуги, а іноді просто для розваги. Арабелла могла вийти заміж і зайняти поважне місце в суспільстві безліч разів, чим би точно втішила матінку. Якби вона це зробила - Леоніда швидко би її простила. Дружина поважної особи має багато влади. А будь-яка влада була не зайвою для Святого престолу. Проте, серце чаклунки було віддано лише одному чоловіку. І померло разом з ним. Подумавши про це, я зупинилася, задавши собі питанні:
- Чи померло моє серце разом з Алкі, як це сталося з Беллою? - приклавши руку до грудей, я відчула звичний сердечний ритм, - Ніби б’ється. Може це тому, що я достовірно не знаю чи справді він загинув?
- Я допомогла йому отримати золоту печатку, - прошепотіла жінка, повертаючи мене до розмови.
- Ти ж ні куєш не мелеш в їх науці, як і я. Нас вчили іншому, - примружила я очі, - Чи я все таки права і ти, так би мовити - надихала його своєю присутністю?
- Так, маєш рацію - в алхімії я нічого не тямлю, - погодилася жінка, - Також ти права, що нас вчили іншому мистецтву. Саме цих знань йому бракувало.
- Навіщо алхімікам знання з магії? – здивувалася я, - І я маю на увазі справжню магію, а не ті фокуси, що вони показують.
- В нас: ти або вчишся до кінця, і входиш в ближнє коло матінки, або тобі відмовляють в цьому привілеї. В будь-якому випадку, тебе ставлять на відповідне місце на ігровій дошці, і ти виконуєш свої функції. Спочатку ти вільний птах, а потім стаєш сумлінною слугою престолу. Я нічого не переплутала?
В цілому вона була права і я мовчки кивнула, щоб почути другу частину роздумів.
- В них все по іншому. В алхіміків є своя чітка ієрархія, вони мають відзнаки, які дозволяють їм з часом ставати більш вільними, ніж були до цього. Спочатку ти слуга і виконуєш брудну роботу, але згодом можеш отримати повну свободу дій.
- І в нас, і в них, ти або маєш щось в голові, або ні. І якщо ні - то ти будеш до скону виконувати важку роботу. На мій погляд - різниця не велика, - почала я інтуїтивно захищати наш внутрішній устрій.
- Хіба? – підняла вона чорну бров, - Ти так вважаєш, бо швидко і безболісно пройшла на верхівку харчового ланцюжка. Тобі пощастило, ти була обдарованою від народження. Не всі такі, як ти. На цьому ми з Зігфрідом і зійшлися: кожен з нас бажав свободи.
- І що ти зробила? – не зрозуміла я.
- В їх гільдії є один секрет, - таємничо прошепотіла Белла, - Щоб отримати ступінь майстра, це одне з їх вищих досягнень, потрібно виконати магічний обряд.
- Що за нісенітниця? – вигукнула я, забувши про конспірацію.
Чоловіки здивовано поглянули на нас, зупинивши свою розмову. Жінка зашикала на мене і продовжила:
- Нічого особливого, в нас такі роблять на перших місяцях навчання. Вони вважають, що магія - це одна зі ступіней істини, яку потрібно пізнати. Алхіміки не відхрещуються від неї, як всім кажуть, а називають природньою частиною цього світу.
- І що? У когось з них це виходить? – не повірила я.
- Ти багато бачила вчених з золотою печаткою на пальці? Це воно і є, – прискіпливо запитала вона, - Більшість їх мешкає в столиці чи в Акритусі, але і в інших містах вдосталь.
Я ніколи особливо не придивлялася, але мені здалося, що справді багато з алхіміків носять золоті каблучки на руках.
- Отже, це не винятки, а розповсюджена практика, - кивнула я, - Ти хочеш, щоб Делія започаткувала щось подібне у нас? Чітку ієрархію зі свободою дій?
- Нова матінка може вводити нові правила. Тим паче, ти пам’ятаєш чия кров тече в її жилах? Хтось має провести реформу церкви. Чому б це не зробити нащадку сяючої Севіль?
Так, що-що, а реформи Адель вміла проводити. Аби тільки не захлинутися від них у власній крові.
- Може почнемо? – спокійно спитав Фредерік, який весь цей час спокійно чекав спершись на стіну. Вчені мужі переглянулися з нами і кивнули.
- Вибачте, ми не могли дійти згоди з приводу деяких деталей. Наприклад, який вид полину використати: чорнобильник, гіркий чи понтійський, - пробелькотів Теареус. Я закотила очі і відповіла навмання:
- Беріть чорнобильник.
- Ви точно не вчилися алхімії, юначе? Види артемізії, це інша назва полину, дуже відрізняються один від одного. Гадаю, що чорнобильник справді буде кращим вибором, - примружив очі Зігфрід, - У вас просто нюх на нюанси. Якби ще в мого онука такий був.
Я похитала головою. Мені не було діла до його онука чи видів полину. В наших обрядах все простіше: бери, що є і в перед.
- Добре, ходіть ближче до столу. Ми таке робимо вперше, тому цікаво, що в нас вийде.
Глибоко видихнувши, я почала себе заспокоювати. Купка аматорів вирішують мою долю, поки я і нічого сама не можу зробити. Бери, що пропонує доля, Маджері. Поки пропонує.
