Раді Вас бачити!

Розділ 50. Наввипередки зі Смертю

Чи було у вас колись відчуття, ніби світ розділився на «до» та «після»? Гадаю, воно знайоме багатьом. Буквально у житті кожного відбулася якась подія, що розбила його сутність на друзки й змусила складати себе заново, ніби крихке порцелянове блюдце. Так ось, зараз у мене такого відчуття не було. Хоча мало б бути… 

Принаймні ззовні світ аніскільки не змінився. Місто-порт Пенефоріс дихав на повні груди та пишно відзначав свято Розмарину та лавру, радіючи приходу теплого південного вітру. Нот не змусив себе чекати цього року і завітав у південну провінцію нашого славетного королівства ще два тижні тому. Білим альбатросом він гордовито прилетів із півдня та почав хазяйнувати в порту, змушуючи рибалок змінювати приготовлені до свята вимпели та лагодити барки. 

Нот – теплий і вологий вітер, який, як правило, не є небезпечним. Хтось його вважав жахливим, оскільки він приносив темні дощові хмари та зливи, а іноді і пустельний пил, залишаючи в повітрі серпанок. Але в мене склалося враження, що по своїй природі він схожий на юного бешкетника, якому попри все хочеться погратися з новими іграшками.

У своїй більшості містяни не помітили його появи так само, як і смерті мого Алкі. Або, можливо, народ вирішив відкласти обтяжливі думки, щоб не псувати собі свято. Є така властивість у людей — закривати очі на все підряд, коли це необхідно для збереження власного маленького світу. 

Промайнувши торговельні квартали, де суттєво нічого не змінилося, бо торгівля не знає відпочинку, я занурилася з головою у святковий натовп. Люди співали гімни весні та ясноокій богині, запускали в повітря барвисті паперові літаючі змії з риб’ячими хвостами та вітали один одного. З чим саме? Насамперед із тим, що змогли пережити зиму. 

Біля теплого моря Нанджи ніколи не бувало суворого холоду чи снігу, який міг іти без упину місяцями, але тут існувала інша напасть. На початку темного півріччя приходив Борей — злий північний вітер, що рве вітрила на шмаття та підступно спрямовує шхуни моряків і рибалок до небезпечних скель. Він анітрохи не був схожий на свого м’якого південного брата. 

Я чула від Соломе та інших покоївок романтичні легенди про те, що Борей насправді шукає кохану, яку сховав морський бог, але ніколи в них не вірила. Дивно, правда? Відьма, яка не вірить у міфи про існування надприродних сил. Насправді я в них не вірила, бо точно знала: боги існують, але не в тій формі, яку їм приписують звичайні люди. Стародавні божества ніколи не знали, що таке кохання, тому й не могли нікого шукати заради цього. А ось одержимість об’єктом пристрасті — це вже інша справа. 

— Промовка про вовка, — подумала я й витягла маленьку скляну пляшечку. 

Белла не придумала нічого кращого, ніж нашвидкуруч створити для мене ще одну відомську пляшку. Тільки цього разу вона використала тремтячі руки свого сина, а не когось із алхіміків. Магія Фредеріка була ще слабкою, тому дива я не очікувала. 

Пляшечка зі звичайною водою всередині повинна була стати чимось на кшталт магічного компаса. Щоб дізнатися, куди йти, треба було розкрутити її, як у підлітковій грі на бажання, і гирло вказувало потрібний напрямок. Коли наближалися до об’єкта, пляшка нагрівалася, таким чином показуючи, що ви прибули на місце призначення. 

На перший погляд схема виглядала простою. Вочевидь, відьма не вперше користувалася подібним способом. Та на перевірку все виявилося складніше, ніж здавалося. У мереживі переходів, арок, вузьких провулків, широких площ та каналів мурашника-мегаполіса знати потрібний напрямок було замало. Я ж не чайка, яка може махнути білими широкими крилами й полетіти навпростець, ігноруючи мури, високі шпилі соборів та інші шедеври місцевого зодчества. 

Раз на два квартали я зупинялася і розкручувала саморобний компас заново, щоб не збитися зі шляху, щоразу пригнічуючи думки про те, що в цю хвилину невловимий Фокіон може пересуватися екіпажем чи, ще гірше — морем, і моя гонитва триватиме вічність. Поки ця здогадка не підтверджувалася. Гирло впевнено вказувало у бік золотого району. 

Не те щоб потрапити до Аурума для мене було великою проблемою, але повертатися туди не хотілося. Це як пірнати в брудну калюжу, з якої тільки-но вибралася. 

— А ти змінилася, Маджері, — майнула в голові думка. — Раніше ти всім серцем бажала туди потрапити, а зараз носом вернеш, ніби тобі треба знову спускатися в темні катакомби до мерців. 

Вродливого юнака в багато розшитому вбранні пустять куди завгодно. Вартові могли передати прикмети Ілсе і пильнувати, якщо зустрінуть когось схожого. Добре, що він не блондин із блакитними очима чи, ще гірше — рудий. На півдні більшість має темно-каштанове або чорне волосся, тому зараз сплутати мене можна було з половиною міста. 

Взяти грошей на хабар у публічному домі розуму мені, на жаль, не вистачило. Ось що робить із людиною життя в палаці. Вельможі ніколи не носять із собою грошей. Гаманець із золотом знаходиться у слуги — тільки руку простягни. Якщо слуги з якихось причин не опиняється під рукою, то посильний обов’язково згодом все принесе. Не платити по рахунках — це для них найвища ганьба. Останню золоту ложку з сервізу, що у спадок залишила улюблена тітонька, віддадуть, але борги сплачують. 

Порившись у сумці, я з важким серцем віддала вартовому свою сережку з рубіном і пройшла за мур. Питань ніхто не ставив — та це й не дивно. Коханки та коханці вельмож, які потайки пробираються в район недоторканих, не рідкість. Пощастило, що я виглядала переконливою. Інакше довелося б дати більший хабар, хоча, на мою власну думку, вартість сережки дорівнювала річній платні вартового. Гріх жалітися. 

Крокуючи широкими вулицями, я зловила себе на думці, що все проходить занадто легко. Кількість патрулів суттєво знизилася, я майже не ховалася. Монахи Білої айстри не нишпорили вулицями, шукаючи винного у вбивстві наслідного принца, і це наводило на погані думки. Якщо суд визнав мою вину — я запізнилася. Єдиним моїм рятівником зараз став тоненький голос у свідомості, який повторював, що всіх патрульних стягнули до храму Святої Йови та на пристань, звідки мала початися святкова хода. 

Інакше… Я не хотіла про це думати. У голові одразу виникали жахливі картини вогнища і молодої рудоволосої жінки, яку монахи прив’язували до стовпа на ешафоті. Хоча, якби Ілсе помер, то я б повернула собі обличчя. Неможливо носити маску людини, якої немає серед живих. 

Останній раз розкрутивши пляшку, я поглянула вперед і голосно вилаялася. Почувши слова, яким, до речі, я навчилася від Делії, поважна дама, що прогулювалася поруч, невдоволено пурхнула, гордо відвернувшись. 

— Дідько! Ви з мене знущаєтесь, — суттєво збавивши звук промовила я, дивлячись на маєток із жовтого каменю. 

Літній королівський палац, перлина Пенефоріса, символ розкоші та багатства, у який, як я думала, вже ніколи не повернуся, підпирав небо помпезними шпилями. Не довіряючи своїм очам, я ще раз розкрутила компас і отримала ту саму відповідь. 

— Казала мені мама не зарікатися, — подумала я й одразу почала згадувати, де можна непомітно перелізти мур. 

Обійшовши паркан по периметру, я зупинилася навпроти бічного входу для слуг і з недовірою поглянула на ворота. Кована хвіртка була причинена, але вартових видно не було. Це дивно. Ніколи не бачила, щоб ворота залишали без охорони. І у свята, і під час карнавалу, навіть у День Милості богині, коли всі мали право на відпочинок, хтось чатував біля воріт. 

Заплющивши очі, я спробувала відчути людей у будівлі. Нічого. Жодної нитки, яка б показала, що в ньому знаходиться хтось живий. Палац ніби вимер, або його спустошила невідома мені сила. Хоча… чому ж невідома? Та цього не може бути. Магія пошуку не помиляється. Якщо компас Белли вказав на це місце, значить там знаходиться Фокіон — і його серце б’ється. 

— Що тут в біса коїться? На цвинтарі й то веселіше, — прошепотіла я, роздивляючись маєток. 

Залитий післяобіднім сонцем квітучий сад мирно шепотів зеленим листям. Десь далеко хвилювалося море, з маєтків далі по вулиці лунали музика та сміх, а зі сусідських стайнь — іржання коней. Лише за парканом було тихо. Жоден птах не співав весняної пісні. Не було навіть бджіл чи усюдисущих мух! 

— Всі тварини воліють обходити стороною чари, — згадала я слова Белли й вирішила перевірити гіпотезу. 

Не знаю, на що я розраховувала, коли вирушила на пошуки чаклуна, не ковтнувши чиєїсь магії. Дурна була ідея. Залишків сил Фредеріка вистачило лише на один погляд крізь тіні, але те, що відкрилося моїм очам, дало зрозуміти, наскільки сильно я влипла. Ні, те, що я по вуха в лайні від самого початку подорожі до королівського замку, було відомим фактом, та зараз воно вийшло на якийсь новий, досі небачений рівень. 

Маєток оплутував товстий кокон павутиння, ніби великий павук зробив собі в ньому лігво. Тепер стало зрозуміло, чому я нікого не змогла відчути. Бляклі нитки кухарів, конярів, слуг та вартових потрапляли в магічну павутину незнайомого мені мага, гублячись у його сплетеному мереживі.

– Це ж скільки магії знадобилося, щоб накрити закляттям велетенський маєток? – майнула думка в голові, – Як у старій дурнуватій казці про сплячу красуню, де принцеса вколола пальчик, а весь замок занурився у сон на кілька років. 

Розуміючи, що самотужки не зможу розплутати цей диявольський клубок, я закусила губу і наважилася на те, що потрібно було зробити від самого початку. Настільки важко мені ще не давався жоден крок у тінь, навіть перший. Навколишній світ завібрував, розриваючись на шматки, та утратив усі фарби. Майже всі, якщо не враховувати яскраві зірки — іскри сили відьом та чародіїв. Саме вони мені й були потрібні. А точніше — одна конкретна, непримітна, майже біла. 

— Аксерткан, почуй мене, — з останніх сил вимовила я, благаючи Богиню, щоб мої слова долетіли до нього. 

Я ледь чула його голос. Гублячись у мерехтінні сяючих зірок, білесa іскра чародія здавалася білою вороною серед яскравих птахів м’якувіні. Таким вже був він — Анатоль, син пустельної відьми та рідний брат золотих барханів. 

— Мардж? — недовірливо сколихнулися тіні. — Радий, що ти жива. Ми вже почали ставити ставки, коли твою тушку виловлять рибалки у великій бухті. 

— Слава Богині! — несамовито вигукнула я. — Ти навіть не уявляєш, як я рада тебе чути! 

— Ближче до справи. Що тобі треба? — сухо запитав він. 

Слова чародія проривалися крізь голоси десятків людей. Вони сміялися, вітали один одного і, здається, пили ігристе. Вочевидь, цієї миті Анатоль був на якомусь прийомі. Це й не дивно: усе місто святкує, крім мене та того клятого чаклуна, що засів у літньому палаці. 

— Допоможи мені, — прошепотіла я. Крики радості забрали занадто багато сил, і треба було вчитися економити. — У літньому палаці коїться щось недобре. Я шукала чаклуна, який убив Алкі, і, здається, знайшла. 

— Ти просиш про допомогу? Яке нахабство! — розреготався чоловік. — Після того, як ти вклала мене на лопатки перед друзями? 

— Єдиним твоїм другом завжди була я і, можливо, Делія, — прошипіла я. — Якщо ти й став головою ордену, то це не зробило всіх монахів твоїми друзями, що б ти собі не надумав. 

— І ти вирішила, що я кину все і побіжу тебе рятувати? Ти мене знечестила, Мардж! Як мені керувати кимось, коли мене не поважають? — обурився він.

— Ти втратив честь у той момент, коли прийняв пропозицію Леоніди й став її псом! — не втрималася я. 

Це дорого мені коштувало. По тілу пройшла хвиля втоми, в очах заблимало, а ноги підступно почали тремтіти. 

— О, так ти не в курсі? — розсміялося тіньове обличчя чародія. — Не Леоніда зробила мене головою ордену Білої айстри. За таку щедру пропозицію можеш подякувати нашій подружці Адель. 

— Що? А звідки в Делії на це право? — хотіла вигукнути я, але втрималася й спокійним голосом відповіла йому: — Тоді не треба її розчаровувати. Делія ж досі шукає мене? Будь чемним песиком: спробуй прийти та забрати мене, сраний ти альбінос. 

— Ти граєш з вогнем, Маджері, — відповів крижаним голосом Аксерткан. 

— Ти, мабуть, забув, любий друже: я і є вогонь! — кинула я в простір та відчинила хвіртку воріт. 

Тіні обурливо заклекотіли, здійнялися морськими хвилями й розчинилися у променях сонця. Яка б магія не тримала літній палац у своїх путах, вона розірвала наш із Аксертканом зв’язок. Та мені байдуже: я сказала все, що хотіла. Тепер хід за ним. А мені лишилося знайти хоча б краплю магії і зіграти наввипередки зі самою Смертю.