Раді Вас бачити!

Розділ 30. Попіл до попелу, прах до праху

В книгах про таке точно не писали. Самого кістяного дракона я майже не бачила у темряві, проте нове вміння дарувало зір іншої якості. Десятки, якщо не сотні ниток тягнулися крізь простір до нього, гублячись серед кісток. Він був схожий на потворну маріонетку, яку зробив лялькар для якоїсь божевільної вистави.
– Як це одоробло змогло тихо до нас підкрастися? І чому я його не відчула? – не зрозуміла я.
Акатавшан схлипнула від холоду та жаху, і позадкувала на кілька кроків, відступаючи від чудовиська. Я майже фізично відчула, наскільки сильно жінка злякалася. Тільки зараз я збагнула, що до цього моменту яскравих емоції жриця не виявляла. Ні, якісь вібрації від неї йшли, та розібратися в них не було можливості. Самоконтроль ронки вражав, але і мармур дає рано чи пізно тріщини.
Тим часом, скрегіт кісток ставав гучнішим. Потвора точно знала де ми і наближалася ближче.
– Зроби щось, – прошепотіла віщунка за моїм плечем. Краєм вуха я почула шурхіт сумки.
– Мабуть, ножиці свої шукає. Ну що за людина? Все одно вони не допоможуть, – подумала я і вигукнула, звернувшись до мертв’яка, – Ми прийшли з миром!
– Що ти верзеш? З яким, бляха, миром? – панічно вигукнула жінка.
– А як мені його кликати? Пане Дракон? Чи князь темряви? – обурилася я, – Краще б щось розумне підказала.
– Я тобі вже підказувала сотню разів! – не стримуючись кричала Актавшан, – Особливо в останнє, коли просила залишитися в тій кімнаті, де було світло!
– І ти гадаєш, він би нас там не знайшов, коли настане ніч? – не витримала я, – Який сенс там було залишатися?
– Сенс в тому, що ми змогли б довше прожити, – відрізала вона.
Сваритися з жрицею не хотілося. Якось це не на часі робити, коли на тебе насувається купа стлілих кісток розмірами з дебелого гірського яка. Інтуїція мені підказувала, що вогонь до мене зараз не прийде. У відьми або чарівника може бути лише одна іскра дару. Різних здібностей може бути багато, так, але іскра тільки одна. Фіфа була права. Я відкрила в собі дар Ілсе, отже мого рідного дару вогню в мене бути не могло. Якось же жриці старої віри могли з нами воювати довгі сторіччя? Отже їх дар не був такий безпечний, як мені здалося?
Подумки дотянувшись до кількох ниток, які прямували до кістяного дракона, я зв’язала їх у вузол та жбурнула у страховисько. Звичних іскор, спалахів та інших проявів магії, яке могло б побачити людське око, не було. Не спрацювало. Страхопудело гучно застрекотіло кістками і пришвидшило свій рух в нашому напряму.
– Дідько! Що ж робити? – несамовито вигунула я.
– Він мрець, якого тримає в цьому світі пам’ять та магія смерті, – жваво затараторила мені на вухо Актавшан, – Якщо не в силах побороти Смерть, звільни його від пам’яті.
– Логічно, – прошепотіла я, – Але він складений з суцільної темряви! Як її побороти?
– А свою темряву ти як поборола? Знайди потрібні слова!
Кинувши швидкий погляд у напряму кістяного дракона, я спробувала взяти себе в руки та не піддаватися паніці. Не дарма мені здалося, що він схожий на поламану маріонетку, тільки з однією розбіжністю – його тримала не одна рука ляльковода, а безліч.
– Мої слова тут зайві. Хай сам почне говорити, – впевнено прошепотіла я, і неочікувано для себе сильно потягнула за одну ефемерних ниток, – Ти хочеш знати, чому я мовчу? Бо слова — це нитки, а я не шию. Я розрізаю. Давай свої ножиці, Актавшан!
Моя тремтяча від напруги долонь відчула холодний метал. Ворожка без зайвих питань швидко вклала їх у мою руку. Різким рухом я клацнула тупим металом, розрізаючи незриму цьому світу нитку. Вона затремтіла, як струна скрипки, і луснула, перетворившись на сірий попіл. Потвора схлипнула. На долю секунди в його надрах промайнув проблиск світла, який неможливо було не помітити.
– Ти хочеш знати, що я шукаю? – продовжила я, хапаючись за іншу нитку і розрізаючи її, – Не скарб. Не кохання. Не істину. Я шукаю тріщину. Ту, крізь яку в тобі ще може пробитися світло.
Я була впевнена, що кістяний багатоголовий мрець не зможе зрозуміти мою імпровізовану промову, але вона була не для нього. Вона призначалася для мене.
– Ти виглядаєш, як тінь, але ти не тінь. Ти — пам’ять, що залишилась після вогню, але не згоріла. Коли я торкаюся твого болю — ти не кричиш, а варто. Бо я тебе слухаю.
Скрегіт кісток став нестерпним. Ворожка з жахом затулила вуха і присіла на коліна позаду мене.
– Що він каже? – холодно спитала я, – Я не можу зрозуміти. Надто змішані відчуття.
– Він просить не зупинятися, – проскиглила жриця, схопившись за голову, – Йому боляче, але це краще ніж не відчувати нічого крім голоду. Він застряг в цих катакомбах і хоче рухатися далі. Звільни його, щоб він покинув цей світ.
– Ні, – відповіла я, рішуче сплітаючи ще не розрізані нитки в мотузку, – Хто тоді нас виведе звідси? Передай йому: якщо покаже шлях нагору, я подарую йому спокій.
Допомога Актавшан в перекладі з людської мови на мову мертвих не знадобилася. Кістяне опудало незграбно розвернулося, зачепивши опуклим горбом кам’яну стелю, і почалапало кудись в темряву. Згори на нас щедро посипалося дрібне жовте каміння.
– Ходімо, поки нас тут не привалило, – прошепотіла я, з острахом затуляючи голову від уламків.
Якби я колись наважилася розповісти Делії про цю дивовижну пригоду, вона б ніколи мені не повірила. Я і собак на ланцюгу ніколи не тримала, завжди більше полюбляла котів. А тут – таке. Кістяний дракон, могутня потойбічна потвора вів мене на ланцюжку, ніби вірний пес в пошуках здобичі.
Своїми мертвими очима він бачив набагато більше, ніж ми, обираючи малопомітні проходи в заплутаному мереживі катакомб. Направо, наліво, прямо, потім знову наліво, і ще раз, і так безліч разів. Я пробувала запам’ятати шлях, але швидко збилася і покинула цю дурну ідею після двадцятого повороту.
Всі коридори були схожі між собою. Подекуди ми проходили повз великі зали, заставлені мотлохом чи вщент заповнені озерами води. Багато проходів обвалилися від часу і крізь товщу землі пробивалися промені світла. Попадалися і повністю освітлені кімнати, але мрець їх ігнорував. Двічі мені здалося, що ми вже дійшли до виходу, коли яскраве світло майоріло в темряві, та потвора вперто вела нас за собою в темряву.
– Срака–мотика! Без нього ми би ніколи не знайшли би вихід з цього клятого підземелля, – прошепотіла я, вкотре побачивши омріяне світло в кінці тунелю.
На цей раз ми нікуди не звернули. Воно було не яскравим, але помітно виділялося на фоні суцільної темряви. Крізь порослі бурого моху на стінах почав пробиватися жовтий камінь. Підлога стала значно чистішою та сухою. Вперше за перебування тут я відчула подих свіжого повітря.
– Нарешті, – прошепотіла позаду Актавшан, – Майже вибралися.
Почувши її кістяна потвора різко зупинилася, перегородивши нам шлях. З десяток черепів на її голові повернулися до мене і втупилися порожніми отворами очей. Десь в їх глибині блякло спалахувала блакитна іскра.
– Час настав, звільни його, – владно промовила ворожка.
– А він точно нас не завів бозна куди, щоб залишити тут навічно? – скривилася я.
– Мертві не брешуть, це участь живих, – спокійно відповіла вона, – Якщо ви домовилися, то він обов’язково виконає обіцянку.
Ніби підтверджуючи слова жриці, потвора гучно проскреготала кістками. Я знизала плечима і перерізала останню мотузку. Потвора схлипнула, ніби воліючи зробити останній ковток повітря і з гуркотом розсипалася грудою кісток. Блякле блакитне сяйво всередині нього розтануло, але і розтанула темрява.
– Попіл до попелу, прах до праху, – прошепотіла я, – Тепер ти вільний.
Атавшан склала пальці та осяяла кістки святим знаком Ув. Я здивовано глянула не неї, та посміхом зробила те само. Рони - дивний народ. То стверджують, що не визнають нашу богиню, а потім використовує її святий символ. Хоча, можу зазначити, що багато хто осяює себе знаков Ув через стару звичку.
– Пішли, – тихо сказала вона, м’яко поплескавши мене по плечу, – Ти молодець і зробила все правильно. Мертві повинні спочивати, а не бродити під землею.
Вузький коридор, з якого виднілося світло, закінчився крутими кам’яними сходами. Першою нагору я пропустила жрицю.
– Стій! Ти забула свої ножиці, – крикнула я, але мене не почули.
Голосно чортихаючись та плутаючись в брудній спідниці, жінка вперто піднімалася нагору, не звертаючи не мене уваги. Я не спішила її наздоганяти, і вирішила востаннє поглянула на старі кістки. Вони більше не ворушилися. Нитки, що тримали кістяного дракона в цьому світі, були обрізані. З жалем дивлячись на цю жахливу картину, я зловила себе на думці, що одночасно відчуваю і скорботу, і полегшення.
Ким були всі ці люди? Як вони померли? Чому залишилися тут і чому повстали з мертвих? Це була воля не знайомого мені чародія, чорна магія чи зла усмішка долі? Цього я вже не зможу дізнатися. Коли дух знайшов спокій, ніяка сила не змусить його знову перетнути ріку Стікс.
Десь пролунав металевий скрегіт та голос Актавшан. Жінка знайшла вихід, отже і мені настав час покинути це сумне місто.
– Прощавай. Спочивай з миром, – кинула я наостанок купі старих кісток, і зробила перший крок на шляху до поверхні.