Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 20. Храм тисячі голосів
На храм будь якого божества, в традиційному розумінні цього слова, місце, в яке я потрапила, схожим було мало. Приміщення більше нагадувала сувенірну або магічну лавку. Подібних в сонячному місті десятки, якщо не сотні. Більшість з них були розраховані на туристів. Стелажі таких закладів ломилися від захисних амулетів на будь–який смак та гаманець, кольорових трав’яних свічок з дуже дієвими закляттями та інших містичних речей. Звичайно, все дуже «дієве, справжнє, ніде в світі такого не знайдете».
Інші були розраховані на простодушних місцевих, забобонних рибалок та моряків. Та було все просто, дешево і без зайвих обіцянок. Або амулет спрацює, або ні. Бачили очі, що брали. Але цей заклад був інакшим. Раніше я би подумала, що це один з тих салонів, в які багатії потайки відправляють служниць за любовними амулетами чи зіллям від небажаної вагітності, та зараз своїм новим зором я бачила більше.
Спалахи магічних ниток, яких тут було нескінченна кількість, стрибали барвистими кониками поміж пляшок, склянок та мішечків з травами. Раніше мені треба було концентруватися, щоб побачити світ тіней, а зараз вони самі майоріли перед обличчям, спокушаючи торкнутися їх. В животі глухо занило. Ще б пак! Нічого не їсти з вчорашнього обіду. І як я тільки на ногах тримаюся?
Роздивившись вміст стелажів, я помітила відьомську пляшечку, один в один схожу на ту, що носила в сумці Арабелла. Тільки замість мідного пентакля горлечко перев’язали фіолетовою шовково стрічкою.
– Виходить, Белла поєднала ронську магію зі знаннями алхіміків. Розумна відьма, нічого не скажеш, – подумала я і повернула голову до виходу.
Жінка пильно на мене дивилася, не випускаючи з вуст люльку, і заходити не поспішала. Щось було дивним в її погляді. Незнайомка ніби чогось очікувала. Але чого? Я ще раз пильніше поглянула на двері і зрозуміла причину.
– Розенрот? – здивовано прошепотіла я, розглядаючи стародавній, схожий на переплетену шпичасту гілку шипшини, символ, – А це що поруч? Росахрінг? Мале магічне коло захисту? Не знала, що на півдні цінують північні захисні гальдрастави.
– А я не знала, що молодики взяли моду говорити про себе в жіночому роді, – пурхнула вона крізь дим.
– Обмовився від здивування. Не кожен день в Пенефорісі зустрічаєш стару школу, – швидко виправилася я, – Пані, якщо ви очікуєте, що мене проткнуть тисячі шипів, то дарма – я прийшов без злих намірів.
Вона кивнула, погоджуючись з моїми словами, витрухнула згорівший тютюн з люльки та велично переступила поріг.
– Вибачатися не буду, – холодно кинула вона, – Те, чого я не розумію, завжди викликає недовіру.
– Мені б лише подругу знайти і все. Белла тут? – забелькотіла я. Від жінки йшла така шалена енергія, що я ледь трималася на ногах.
– Шанталь! – голосно крикнула вона, – Можеш виходити. Він не заподіє нам шкоди.
З–за прилавка визирнуло кирпате смагляве дитя, міцно тримаючи великого білого кролика з червоним бантом на шиї. Обидва з недовірою дивилися на мене великими чорними очима. Мені було стільки ж років, коли я вперше відчула свій дар. Дівча ще раз глянула на жінку та слухняно вибігло, обійнявши жінку.
– Мео, граце, схале, – пискнула вона, – Я так злякалася, коли вони прошепотіли мені, що біля наших дверей стоїть незнайома відьма.
– Ми ще побачимо, що то за відьма, – сказала вона, поплескавши дівчину по спині, – Ну, все, Шанталь, не треба хнюпати. Згадай чиєї ти крові.
– Схале, це ж бабуся з ронської? – невпевнено запитала я, – Гарно ви збереглися, шановна жрице.
– Хто я, ми вже розібралися, – зухвало відповіла вона, – А ти хто такий?
– Ілсе, – не повівши оком збрехала я, – Паж з королівського палацу.
– Дідька лисого, – всміхнулася жінка, – Твоя поява на моєму ганку сполохнула всіх духів в кварталі. На пажів вони зазвичай так не реагуються, навіть королівських. Тож, я запитаю ще раз – хто ти?
– Відьма, – здалася я, і трохи подумавши, додала, – Під прикриттям.
– Це вже ближче до істини, – з полегшенням видихнула вона, – Навіщо шукаєш доньку роду Ле’Гардіа?
– Ми знайшли вчора одну річ в старому склепі – чорне дзеркало, для зв’язку з потойбіччям, – невпевнено почала я, – Вона хотіла показати його своїй подрузі, ронській жриці. Вочевидь, вам.
– Вочевидь, мені, – задумливо пробурмотіла вона, – Белла, як завжди: ніколи не попереджає про візити, хоча платить завжди добре. Та, на жаль, на цей раз я не змогла нічим допомогти. Дзеркало не зберегло пам’яті про свого колишнього володаря.
Дихання збилося. В самісіньке серце гіркий розпач встромив з десяток палаючих голок, і воно відгукнулося різким болем. Знову глухий кут. Відчай чорною кислотою почав роз’їдати мене зсередини, позбавляючи останніх крихт надії. Пошуки виявилися марними. Якщо в дзеркалі не збереглося магії, то звідки взяти нитку, що могла би привести до цілі? Що ж це таке? Куди не йди – всюди чекає безвихідь.
– Вибачте за згаяний час, – розчаровано видихнула я, – Як я розумію, Белла вже пішла?
– Не поспішай, – похитала вона головою, – Мене кличуть Актавшан. Просто так люди, а тим паче відьми під покровом морока, не знаходять шлях до мого храму. Якщо ти тут, то так вирішила велика дорога, що привела тебе сюди. А отже, твоя поява – це примха долі.
– Мене привіз алхімік. Ніяка велика дорога тут ні до чого, – відмахнулася я. Ронська жриця усміхнено примружила очі та загадково поглянула на мене.
– Шанталь, іди погуляй з Еньє, люба. Схале треба попрацювати, – промовила вона, провівши рукою по чорним косам мовчазної дівчинки, – Відчуваю, що клієнт виявиться цікавішим, ніж зазвичай.
Дівчинка ще раз з недовірою глянула на мене спідлоба та хутко зникла за дверима, залишивши нас на самоті.
– Провідників, які приведуть на правильну стежку, можуть бути багато. Чому б йому не прийняти образ алхіміка? – задумливо сказала вона і без зайвих пояснень спитал, – Гроші є?
– Ні, – похитала я головою. Актавшан піджала губи і перевела очі нижче, ковзнувши поглядом по шкіряній сумці.
– Щось є цінне? – не здавалася вона.
– Навіщо питаєте? Хочете обікрасти? – зацікавилася я.
– Хіба я схожа на грабіжницю? – здивовано підняла бров жінка, – Без щедрого підношення духам, вони не стануть відповідати на питання.
– Знову кляті духи, – крізь зуби прошепотіла я, – Перші три мені не сильно допомогли. Чим ваші відрізняються від попередніх?
– Вперше бачу відьму, яка вірить в магію менше за повій з сусідського борделя, – в’їдливо посміхнулася вона, – Якщо ти справді відьма, звичайно.
– Доводити я вам нічого не збираюсь, – похитала я головою, – Якщо більше нічого сказати, то я пішла.
– Дай–но сюди руку, – владно наказала вона.
– Якщо збираєтесь читати по долоні, то в хіромантію я точно не вірю, – відповіла я, проте руку все ж таке потягнула.
– Я теж в неї не вірю, – промовила жриця, вказавши на руку, що прикрашала срібна печатка, – Іншу руку, дурепо,
– Прикрасу віддати духам я не можу. Це сімейна реліквія, – одразу зазначила я.
– Я би її і не прийняла. Не дивлячись на малюнок білої лілії, в цій прикрасі чорноти більше, ніж в обсидіані, який принесла твоя подруга, – задумливо сказала вона, роздивляючись старовинну каблучку на моєму пальці, – Читати долю по лініям життя я не збираюся, бо немає що читати.
Я виразно подивилася спочатку на неї, а потім на свою руку. На мій погляд, рука Ілсе була звичайною. Може трохи витягнутою, але нічого не особливого. Та ворожці, мабуть, видніше.
– На твої долоні доля не залишила свій відбиток, – вирішила пояснити жінка вказавши на мою долонь, – На ній нічого не написано. Чистий лист, повне зеро. Ніби порожнеча роззявила свою пашу і злизала її язиком. Маєш якісь думки з цього приводу?
– Уяви не маю, про що ви – збрехала я.
– Я спочатку подумала, що ти якийсь демон чи дух, який вкрав мертве тіло, – продовжила вона, вглядаючись в моє обличчя, – Розенрот не бреше – ти для мене не становиш загрози, ким би ти не був. Навіщо ви з Беллою шукали чорне дзеркало? Зустріти його зараз велика рідкість.
– Ми не шукали його, воно само знайшлося, – похитала я головою, – Це довга історія.
– Скороти її, – владно промовила вона, схиливши голову на бік, – Мені підказують, що часу в нас обмаль, а моя допомога вкрай тобі потрібна. Смерть йде по твоїм слідам.
– Звучить зловісно, нічого не скажеш, – подумала я, вдивляючись в її темні з золотими блискітками, як зоряна ніч, очі, – Цікаво, Смерть це метафора, чи відсилка до реальної людини? Чи можна їй довіряти? Якщо Белла показала їй знахідку, то мабуть так. Але чи відомі їй подробиці? Гадаю, треба перевірити, на що здатна ронська жриця.
Без особливого бажання, з розкрила свою сумку і намацала там коштовності. Сама ж обіцяла, що можу їх викинути в море заради правди. Ворожка хоч і не була морем, та відповіді могла дати. Отже, проявляти скупість не на часі.
– Цього вистачить? – спитала я, протягнувши їй каблучку з блакитним, як сльоза німфи, сапфіром.
– В королівському палаці гарно платять, – цокнула вона язиком, приймаючи коштовність, і примружила очі, – Вона ж не крадена?
– Це подарунок від людини, яку я втратив. Допоможіть знайти його і отримуєте більше, – впевнено сказала я.
– Його? – жінка високо підняла брови та з цікавістю поглянула на мене, – Ти повен таємниць, любчику. З тобою хоче поговорити одна жінка. Від чоловіків нічого на жаль не чула.
– Яка жінка? – не зрозуміла я, – Жива чи мертва?
– Це складне питання. Зараз вона в лімбі, – піджала губи Актавшан, – Її дух покину тіло, але сказати чи померла вона, я не можу. З вами, відьмами, ніколи до кінця не можна бути певними – вийшов ваш час, або ви просто вирішили прогулятися. Твоя знайома дуже наполегливо попросила прийняти тебе, тому ти тут.
– Багато відьом можуть зараз мене шукати з різних причин, – закусила я губу, – У вас надійний захист? Вона не зможе зрозуміти де я, коли ми будемо спілкуватися?
– Я вже казала, – суворо промовила вона, – Ніхто просто так до мене не знайде дорогу. Сюди може привести тільки доля. Хто не знає, як ступили на велику дорогу, не побачить шлях.
– Дурня якась, – не витримала я, – Не на яку дорогу я не ступала і цей храм, чи що воно таке, я не шукала. Мене цікавить тільки..
– Правда, – перебила мене жриця, – Я знаю. Вона сказала, що ти прийдеш заради відповідей. Не хвилюйся, ти їх отримаєш. Це місце не дасть тебе знайти нікому з живих.
– Нікому з живих, це вже щось. Мерцям я ніби не пакостила останнім часом. Навіть навпаки, – прошепотіла я, згадавши допомогу хазяйки цвинтаря. Можна ризикнути.
