Раді Вас бачити!

Розділ 5. В лігві павучихи

Чоботи повністю розкисли. Їх чавкання гучно відбивалося від стін, лякаючи усюдисущих щурів та інших місцевих жителів. Я себе заспокоювали тим, що якби нас тут хтось вирішив шукати по гарячих слідах, то давно вже знайшов би по цьому мерзотному хлюпанню. Коли темні коридори здалися нескінченними, Белла повернулась до мене та пихато промовила:

- Ми майже на місці. Не забудь притримати щелепу, коли побачиш мою схованку.

Після всього побаченого за сьогодні, нічого особливого від її схованки я не очікувала, але вона змогла мене вразити. За наступним поворотом було… Щоб це не було, але звичайним підвалом назвати приміщення, в яке мене привела чаклунка, було важко. Більше здалося схожим на зброярню в будинку для полювання старого генерала, який полюбляє антикваріат. Я провела пальцями по обладункам на манекені - вони стали рудими від іржі.

- Старий непотріб, - прошепотіла я, витираючи брудну руку о край жакету, - Обікрала барахолку? Чи позичила у свого кістлявого приятеля?

- Знайшла це місце за часів, коли переховувалася від матінки. Я гадаю, тут був армійській склад, про який забули, - сказала жінка, - Почекай, ти ще не бачила головного.

- Не думала, що ти була в настільки великій скруті, якщо жила тут, - покривила я вустами.

- Я тут не жила, а ховалася – це велика різниця. Ніби в мене був вибір і замість розкішних апартаментів я обрала це? - незадоволено схилила вона голову набік, а потім махнула рукою, - Нічого, до скрути ти ще звикнеш.

Звикати я не хотіла. Сидіти тут, в темряві, де навіть кована сталь розвалюється від вологи та подиху смерті, поки нагорі квітне життя під променями південного сонця - здалося для мене неможливим. Краще прийняти кару, чи поїхати світ за очі, під захистом Святого престолу. І тут я зрозуміла, на що мені весь час натякала Белла: я веду себе так, ніби в мене є купа часу, зв’язків і варіантів. А в мене їх обмаль. І в Ілсе також.

Те, що я не в кайданах, не на вогнище і не прямую морем Нанджи в свій останній путь, ще не означає, що так буде завжди. Поки мені щастило, але це не може тривати вічно. Фортуна примхлива жінка. Якщо вона повернулася до тебе - треба цим користуватися і не гаяти часу.

Мабуть, на моєму новому обличчі щось таке проявилося. Я не так довго його ношу і не встигла опанувати тонкощі хлопчачої міміки. Арабелла суворо подивилася в мої очі:

- Мадж, я привела тебе сюди не для того, щоб вмовляти чи переконувати. Не подобається, вихід сама знайдеш, - махнула вона в темряву коридору, - Вже можна розімкнути руки. Ніхто нас тут не знайде, я перевіряла.

Обережно розімкнувши закляклі пальці, я відпустила тендітну долонь чаклунки та прислухалася до відчуттів: срібна каблучка з білою емальованою лілією мовчала. Отже можна розслабитися. Я взяла в жінки ліхтар і обійшла кімнату. Крім старих занедбаних обладунків тут знайшлися порожні скрині, перевернуті бочки та дерев’яні короби зі зброєю, яку покрила руда іржа. Белла запалила інший свічку та поманила мене рухатися далі, прямуючись в далі. Повертатися і знову блукати катакомбами на самоті, ризикуючи наштовхнутися на кістляву потвору, здалося поганою ідеєю. А отже, вихід один - йти далі в лігво павучихи.

По центру доволі великої зали світився білизною мармуровий обеліск. Повітря тут було свіжіше. Десь згори, крізь металеві решітки пробивалося сонце та було чутно шум міста. Промені потрапляли на вкриті золотим малюнком грані білої брили, та відбивалися, як від дзеркала, розганяючи темряву. Цього бляклого освітлення виявилося вдосталь для моху, який зеленів на підлозі. Хоч щось живе змогло вижити в цій забутій берозі. Я обійшла монумент колом і цокнула язиком:

- Ось яке джерело магії підняло кістяного дракона. Пенефоріс великий, таких мармурових велетів по ньому розкидано пару десятків. Я не знала, що їх ставили під землею.

- Ми зараз знаходимося під головною площею Тельфера, - прошепотіла жінка.

- Ого! Нічого так ми прошкандибали, якщо з Аєрама потрапили в Тельфер, - мугикнула я собі під носа і заклякла, - Постривай, головна площа Тельфера, це ж площа Корабелів. Там стоїть білий обеліск! Тобто, він стоїть над землею. Це що, його продовження? – не повірила я.

- Так, це він, - Белла кивнула мені і сіла на зелений килим з моху, - Не знаю, що з’явилися першим: Тельфер чи обеліск. Коли я потрапила в ці катакомби, то він вже був.

Я обережно ступила ближче та, прикривши очі, поклала руку на білу брилю. Мармур не був холодним навіть під землею. Гладенько відполіровані грані ледь відчутно вібрували зсередини первинною силою. Здавалося, тільки копни глибше - вона прорветься крізь непорушний камінь і захлисне все навкруги. Каблучка відреагувала на магію обеліска, поглинаючи її як губка.

- Дивовижно, еге ж? - сказала жінка, змушуючи мене повернутися до реальності, - Можеш зняти печатку, якщо хочеш.

- Більше за все на світі, я би хотіла повернути своє руде волосся, - чесно сказала я, заправивши за вухо неслухняне чорне пасмо Ілсе, - Руда жінка в Пенефорісі приверне увагу, це нерозумно. Мене швидко впізнаю і здадуть або владі, або Святому престолу, або тому, хто більше за мене заплатить. Отже, прийдеться використати тіло Ілсе ще трохи.

- Досить непогане тіло, до речі. Може в цьому вигляді люди будуть менше плювати тобі в спину. Ци це не від обличчя залежить? Як гадаєш? - посміхнулася Арабелла, - Що збираєшся робити далі?

- Якщо зайшла про це мова, то ближче до справи, - кивнула я, - Для початку, розберемося з розцінками. На безоплатну допомогу від тебе я не розраховую. Що ти від мене хочеш за свої послуги?

- Фредеріку було видіння, що Леоніди скоро не стане - її час спливає, - жінка стала серйозною та прошепотіла, - Інша чаклунка займе місце голови.

- І ти думаєш, що це буду я? – не втрималася я від усмішки, - Белла, ти геть здуріла сидячі в цьому підземеллі.

Не буду приховувати, сісти на трон я хотіла. Але не на трон Святого престолу! Та і хто мене туди пустить? Делія, мабуть, вже м’яку подушку на нього встигла покласти для свої товстої дупці. І тут мене осяяло:

- Адель!

- Вірно мислиш, - кивнула Белла, - Наступницею виберуть саме її.

- Матінка може і бачить її в цій ролі, але ще є конклав, бюрократія, голова канцелярії Гвенделін, старий кнур Манар, на худий кінець, - нахмурила я брови, - Все складніше, ніж ти думаєш.

- Мені не треба про це думати, - холодно відповіла Белла, - Мій син це бачив, і це станеться.

- Добре, Адель буде наступною. Хай так, - здалася я, - А тобі з цього що?

- Леоніда мені вже виписувала індульгенцію і ще раз це зробити вона не може. Як ти і сказала, крім волі матінки є бюрократія та закони. Формально, папери відносилися до ще не народженого Фредеріка, але я, як мати, там також була вписана. А нова матінка може зробити нові папери.

- Ти точно здуріла, - розсміялася я, - Делія тебе терпіти не може. Арабелла, при всій повазі - ти багато років була кісткою в горлі всім сестрам. Ми з тобою тому і зійшлися, бо багато маємо спільних ворогів. А найбільше проблем ти склала саме їй.

- Бо змогла виграти в неї? – загадково посміхнулася жінка, - Вона досі сердиться? То ж буле просте парі.

- Ну, це для тебе все було просто, - знизила я плечима, - Ти принизила її у всіх на очах, коли перемогла в чаклунстві. Вона в очі матінці кілька місяців не могла поглянути.

- Ти також це зробила, - прошепотіла жінка, - Теж виграла в неї ігрову партію. Не важливо, застосовувала ти чаклунство чи ні, але ти змогла її посунути на шляху в королівську спальню. Коли прагнеш свободи, то і не таке зробиш, еге ж? Ти мене можеш зрозуміти, як ніхто інший.

- Вона не буде допомагати повернутися тобі в світ, - похитала я головою, - Не дасть дозволу, як не крути.

- Я очікувала, що для мене вона і пальцем не поворухне, але ж в мене є ти, - впевнено сказала жінка, - Кращі подруги, близькі сестри, дві зірки в короні святого престолу. Для тебе вона зробить будь-що.

- Не знаю, що тобі відповісти, - розвела я руками, - Я відбила в неї хлопця, якщо ти не чула. Після такого відносини зазвичай не змінюються на краще.

- Ваша ситуація не була звичайною: для неї він був владною фігурою, яку треба завоювати. Як корабель чи фортеця, що повинна впасти на коліна перед неперевершеною Адель. А ти його справді покохала, як живу людину. Чи краще робила вигляд, що кохала – не важливо. Вона визнала це - ти виявилася кращою. В сухому підсумку: яка матінці різниця, яка з її сотень дочок надягне на чоло корону? В будь-якому разі – це перемога. Тому вона і погодилися на ваш шлюб.

- Припустимо, ти маєш рацію, і в нас з Адель не все так погано. То чого саме ти хочеш? - кивнула я, всаджуючись на стару оббиту металом скриню.

- Амністію. На повне повернення я не розраховую, але хочу вільно пересуватися країною, а не гнити до скону в Пенефорісі, - жінка, взяла мене руки і міцно їх стиснула, - Фредерік тут задихається, я відчуваю це. Він залишив навчання заради мене і тепер торгує своїм безцінним даром, ніби якась базарна ворожка. Ти розумієш - якщо не плекати дар, то він може згаснути? З ним не повинно таке статися.

Відчути згасання я би ніколи нікому не побажала. Може деяким особливо злісним ворогам, та й те не факт. Таке трапляється зазвичай з одинаками, що не підпадають під крило Святого престолу. Магія становить чимось звичайним для них і втрачає сенс. В жилах вона ще тече, але розум її перестає відчувати і потроху забуває. Після цього, відьма чи чарівник починають повільно згасати.

Магія, дуже іронічна субстанція. При створенні нас, чарівників, вона вирішила пожартувати і зробила нас соціальними відлюдниками. Або просто навіженими. Ми не можемо бути постійно разом чи окремо. Суть в тому, що чарівнику потрібен постійний енергетичний обмін. Ми повинні бути завжди в русі, та крутитися в орбіті один одного. Хтось для цього заводить фамільярів чи учеників, або збивається в ковени або ордени.

В народі кажуть, що зібрати відьом та чаклунів в одному місці, це майже те саме, що пасти котів в полі. Погризуться, подеруться так, що дим буде стояти коромислом, і розбігуться хто куди. Частково так і є, але при цьому ми тягнемося один до одного, як кроти, в суцільній темряві, знаходячи сестер і братів.

Хто так не робить, починає згасати. Втрачаючи спалах іскри, витікає воля до життя. Під кінець, ці чарівники становляться порожньою оболонкою, як попіл у каміні, який вже не роздмухати.

- Згодна, - кивнула я, - Якщо допоможеш, я буду добиватися твоєї реабілітації перед Святим престолом, хто б на ньому не сидів.

Жінка вгледілася в моє обличчя, вишукуючи підступ, але, мабуть, не знайшла нічого підозрілого, тому відпустила руку. Не знаю, чи мені так здалося, чи це просто гра тіней та світла, але в її очах стояли сльози.

- Тоді почнемо, - кивнула вона і почала розмірковувати вголос, - Якщо ми хочемо тебе виправдати, треба знайти чарівника, який прикликав вогонь. Той, хто це зробив – знав, що ти володієш цією стихією. Інакше, я не розумію, чому використали саме вогонь. Наприклад, моя сила була б менш примітна і всі б вирішили, що скеля впала сама. Комусь була потрібна вистава.

- Твоя правда, - я задумалася над її словами, - Мені це також здалося дивним - щоб зрушити з місця скелю, варто звертатися до землі, а не вогню.

- Хто з твоїх ворогів міг це зробити, я навіть не питатиму, - махнула вона рукою, - Буде довгий список, а часу в нас мало. Ти пам’ятаєш який був цей вогонь на смак?

Для будь-кого з пересічних людей подібне питання здалося би доволі дивним. У чаклунів та відьом проблем з розумінням цього не звичайного, на перший погляд, питання не виникало. Магія та чари не мають кольорів, смаків чи запахів - це безтілесна субстанція, скажете ви і запитаєте - чого ви тоді очікуєте?

Всього. Ми очікуємо всього і разом, одночасно. Добре, скажете ви, в цьому є сенс. Але як відчути на смак вогонь? Можна спробувати воду, землю чи навіть повітря. А вогонь як?

В кожного з нас є ще один орган відчуття. Ви його не знайдете в жодному анатомічному довіднику і не побачити звичайним оком. Його можуть називати чуйкою, третім оком чи якоюсь там чакрою – термінологія не важлива. Цей невидимий орган дає нам можливість відчувати природню силу і відрізняє від звичайних людей.

- Дай подумати, - замислилася я, - Насичений, гарячий, ніби в нього додали спецій, але не яскравий. О, є гарне порівняння - він був, як стручок червоного перця, який посипали копченою паприкою та полили червоним к’янті. Я лише намить відчула спалах, але думаю, що зможу відшукати джерело.

- Чудово, - кивнула Белла, - Тоді виконаємо обряд пошуку.

- Агов! – замахала я руками перед її обличчям, - Ти забула, що ми поручі з обеліском? Він своєю силою переб’є пошукові заклинання, тому ми і тут. А в іншому місці я не зможу зробити обряд, не привернувши уваги матінки.

- Не забула, - таємниче посміхнулася вона, - Ми спробуємо дещо нове для тебе.

- Неможливо передати мою пам’ять комусь іншому! – вигукнула я, - Без цього не виконати пошук. Ти чи твій син нічого не знайде!

- Не нервуй, ти сама це зробиш. Не в звичайному сенсі цього слова, - підморгнула мені чаклунка.

- І що ти пропонуєш? – не розуміючи її напрямку думок спитала я.

- Ми звернемося до магії, якою нехтують чарівники. До магії алхіміків.

На обличчі жінки заграли азартні тіні. Я знала цей погляд. Чародії живуть набагато довше, ніж прості люди. Коли йшли бої в Пенефорісі? Років п’ятдесят назад, може трохи більше. Отже Беллі було не менше сімдесяти, а виглядала вона вдвічі молодшою. Про справжній вік матінки, я навіть думати боялася. Злі язики казали, що вона встигла побачити саму Сивіль, засновницю нової віри в яснооку богиню.

Магія та знання дають нам можливість відтермінувати обійми смерті та підтримати здоров’я, а значить і красу. Проте, скільки би років нам не було, ми ведемо себе, як малі діти, коли знаходимо нові обряди чи магічні напрями. Що ж поробиш - у всіх свої іграшки.

- Будь ласка, скажи, що це один з твоїх невдалих жартів, - прошепотіла я вдивляючись в хитру посмішку жінки, - Белло! Вони не володіють чарами! Якщо б в них була магія, ці стари бовдури не крихтіли над своїми колбами в пошуках якогось там надважливого каменю!

- Вони його називають філософським, - виправила мене Арабелла, - Знаю, назва дурна і до філософії відношення немає. Та ти не розумієш на що вони спроможні!

- Здивуй мене, – здалася я. Жінка сіла на колінах переді мною, схрестивши ноги, і завзято продовжила:

- Всі чаклуни і чаклунки вважають так само, як і ти: старі черв’яки порпаються в багнюці, воліючи отримати хоч щось. Згодна, я також була цієї думки про них, але не все так просто. Нагадай, що є джерелом нашої магії?

- Природні елементи: вогонь, земля, вода, повітря, та їх поєднання у різних формах, - як по книзі відповіла я, - Наш дар допомагає їх відчувати та скеровувати.

- Вони роблять те саме, тільки навчилися застосовувати їх по іншому! – вигукнула вона, та простягнула руки вгору, - Ми може використовувати силу природних джерел завдяки нашому дару, а вони за допомогою металів, кристалів, трав. І навіть більше! Вони знайшли, як позичити силу у зірок та планет, поєднавши небесне с земним. Їх досліди дивовижні!

- Я теж вмію використовувати силу сонця та місяця, - пробурмотіла я, дивлячись на жінку, яка іскрилися від завзяття немов навіжена.

- Твоя правда, ти це робиш, але тільки в якості джерела світла! А них ще є Венера, Марс, Меркурій, весь зодіак на небосхилі, що випромінює різну енергію, на яку ми не звикли звертати увагу. Вона заслабка для чародіїв, тому ми нею нехтуємо. Алхіміки взяти теорію у астрологів, трави та самоцвіти у знахарів, навчилися обробляти метали і знайшли для них практичне застосування в пентаклях.

- Припустимо, еліксири працюють. Сама користуюся ними за потреби. Але пентаклі взагалі бозна-що, яке розраховане на багату неосвічену публіку! Ти серйозно в них віриш? - сплеснула я руками, - Белло, алхіміки пройдисвіти і брехуни, яким аби витягнути побільше грошей у вельмож та підсадити на кольорову водичку в гарній пляшці.

- Це схоже на бозна-що? – роздратовано спитала жінка, витягнувши з кишені точнісінько таку склянку, яку я мала на увазі.

Крихітна пляшечка була наповнена дрібними кристалами, схожими на зелений нефрит та рожевий кварц, що густо присипали яскраво-блакитними квітами. Не може бути, що б розумна та хитра чаклунка повелася на фокуси бородатих стариганів в капелюхах з зірками.

- Відьомська пляшка? – пирхнула я, - Такі коштують в наметах кочівників по мідяку за дві штуки. Це ж дурня для туристів.

- Поглянь ще раз, Мадж, - прошипіла жінка, - Все, як з принцами. Перший погляд може бути оманливим.

Жовтуватий амулет на горловині пляшечки виблискував в невірному світлі масляного світильника. Носатий профіль Пія Дев’ятого Славетного відполірували до блиску чиїсь майстерні руки, натомість викарбував на м’якій мідній монеті щось віддалено схоже на пентаграму. Я взяла запечатану сургучем пляшку в руки та стиснула в руці. Шкіру вкололо незнайомою магією. Покрививши вустами, я вирішила уважніше його роздивитися.

- Так, що ми тут маємо? Цей символ схожий на астрологічний знак Венери. Це ж планета кохання, чи не так? А поруч з нею символ Нептуна: духовність, мрії, ілюзії та інтуїція.

- Бачу, що хтось не забув науку Феліцитати? – посміхнулася жінка, - Все таки, вона велика жінка, якщо таку темну людину змогла навчити чогось, окрім вогняних куль. Ти маєш рацію, але мислиш недостатньо широко, як завжди. Венера це не тільки кохання, а і відносини з людьми та соціумом. А у Нептуна є одна цікава властивість – він діє як розчинник, якщо стоїть квадратом до іншої планети, – цокнула язиком Белла.

- Тобто, цей пентакль повинен розчинити твої зв’язки з оточенням? – спочатку не зрозуміла я, а потім мене осяяло, - Ти хочеш сказати, що за допомогою цієї дрібнички в тебе виходило відводити очі матінці?

Якщо це було так, то я розчарована. Весь цей час, я гадала, що Арабелла Ле’Гардіа, вміла чарівниця, яка змогла дати знатного прочухана Делії та вдало ховалася від пильного ока Леоніди, зробила цк завдяки своєму розуму та інтуїції. Про неї пошепки говорили, переказуючи з вуст у вуста, легендарну історію кохання та втрати. А виходить, що всі заслуги допомогла їй здобути дешева монетка, яку хтось зі вчених пердунів приліпив до пляшечки з кольоровим камінням. Нісенітниці.

- І так, і ні, - загадково посміхнулася Белла, не зважаючи на мій вираз обличчя, - Ти права, пентаклі без іскри магії нічого не варті. Мідь залишиться міддю, якщо не дати символам початковий заряд. Проте, як виявилося, для цього не потрібна чаклунка.

- Хто ще, крім чаклунів та відьом може мати іскру? – не зрозуміла я.

- Ти будеш здивована, в скількох на світі людей вона є, - розвела руками жінка, - Леоніді цікаві тільки найсильніші, найяскравіші зірки. Вона не звертає увагу на тих, чия сила, так би мовити, не настільки виразна. Ворожки, провидиці, знахарі, ронські жриці та алхіміки можуть її мати. Навіть деякі ковалі та пивовари! І всі вони не підпадають під око матінки. Цій жінці не цікаво докладати зусиль, щоб роздути іскру. Вона звикла пожинати врожай, а не ростити дерева.

- Про матінку мені можеш не розповідати. Я і так знаю її відношення до людей, - махнула я рукою, - Ти хоч і зазнала горя від неї більше, ніж будь-хто інший, але і я також не завжди ходила в улюбленицях.

- Делія може все змінити, після того, як займе престол, - перебила мене жінка, - Вона не така, як Леоніда. Нас залишилося мало, вона це розуміє. Якщо підійти до відбору неофітів по іншому…

- Белло! Хто буде це робити? – вигукнула я, - Століттями відбирали тільки найсильніших, щоб зміцнити Святий престол перед обличчям ворога. Він скрізь! Він може ховатися за масками, обладунками чи коронами. Що нам дадуть сотні слабеньких дівчаток так хлопчиків, які найпростіше замовляння не зможуть виконати?

Жінка перелякано потупила очі і я все зрозуміла:

- Фредерік, - прошепотіла я, - Він не сам вирішив повернутися, його визнали не достатньо гідним нашого ремесла. Чи не так?

- Наставниця не зрозуміла його дара і відправила додому, - прошепотіла вона, - Крові Маркуса виявилося забагато. Йому відмовили в подальшій освіті. Запропонувати стати якимось там суддею, але вчитися далі – ні.

- А ще кажуть, що хлопчики завжди вдаються в своїх матерів, - похитала я головою, - Белла, кожна матір вважає, що її дитина обдарована та бажає для неї кращої долі – це природньо. Треба розуміти, що не всі діти однакові! Хтось сильніший, а хтось ні. Зрозумій це!

- Твоя правда, не всі діти однакові, - прошепотіла вона, встаючи з колін, - Та це не робить їх гіршими. Наше мистецтво багатогранне, і колись це повинні зрозуміти. Може він і незможе спалити дім чи потопити корабель, проте його видіння вражають своєю точністю.

- Хто був його наставницею в Актитусі? – сухо спитала я.

- Патриція. Ти повинна її знати, хоча вона старша за нас з тобою, - тихо сказала чаклунка.

- Мала честь познайомитися з цією відьмою, - кивнула я, - Паті зірок з неба не хапає, але і не дурепа. Яка стихія відгукнулася Фредеріку?

- Повітря, - відповіла вона.

- А я все думала, чого він прикипів до тих яскравих птахів? - знову кивнула я, - Якщо ти хочеш, щоб я змогла на щось вмовити Адель, то для початку я повинна сама в це повірити. Брехню вона відчуває, як свиня трюфелі.

- Що, заінтригувала? – сумно посміхнулася Белла.

- Це допомогло тобі, а отже зможе і мені допомогти. Якщо пентаклі працюють хоча б частково, то гріх їх не використати, - знизала я плечима. Белла кивнула та протягнула мені свою руку:

- Коли ми все з’ясували, то треба закріпити нашу домовленість: я допомогою тобі не потрапити на вогнище, а ти мені виторгуєш амністію і аудієнцію у Адель.

Я поглянула на її тендітну, майже дитячу ручку, яка на повірку виявилася міцнішою за сталеві тиски, і розгубилася. Павучиха приховувала багато секретів. Вона старша, розумніша і талановита, якщо змогла виграти парі в Делії. Навряд чи ця жінка все мені розповіла. Якщо сильно вдуматися, то ніхто з моїх братів та сестер особливо не переймався долею майбутніх поколінь. Кожен думав лише за себе. Зайва конкуренція нікому не потрібна. Активно починали це робити тільки в тих випадках, коли на цьому можна було здобути гроші, славу чи владу. Так, арахна хвилювалася за власного сина, це не аби який аргумент. Не дивлячись на це, щось не подобалося мені в її розповіді. Отже закріпляти договір було зарано.

- Давай спочатку подивимося на що здатний твій хлопчина. Якщо йому відгукнулася стихія, то це добре. Треба зрозуміти, що не сподобалося Патриції і поспілкуватися з алхіміком, який зробив цю річ, - сказала я, вказавши на її амулет, - Зможеш це організувати?

Белла широко посміхнулася. Її очі засяяли і я відчула, що вона радіє нашій зустрічі кілька років тому. Я і сама тоді зраділа, коли відчула когось зі своїх сестер поруч. Хоч би ця рокова зустріч не коштувала мені всього.