Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 38. Червова дама і Валет пік
– Забагато уваги для нашої скромної компанії, – похмуро пробурмотів Фредерік, пробираючись крізь ранковий жвавий потік містян на торговельній вулиці.
Ритм району вражав. Зі всіх боків долинали крики незнайомими мені мовами й виринали дивакувато одягнені люди. Сонце ледь зійшло над горизонтом, а в Аєрамі вже вирувало життя. Ранкові торги на площах починаються дуже рано – з першими променями. Заморські купці воліють не втрачати часу й починають розкладати свої товари, поки всі чесні люди ще бачать останні сни.
– Ти так вважаєш? – кинула я через плече, перекрикуючи натовп. – Це ще замало, враховуючи могутність наших опонентів.
– Гадаєш, твою гру викрили? – занепокоєно промовила Белла, нервово поправляючи сірий плащ монахині.
– Моя таємниця в безпеці, – похитала я головою. – Ніхто з ордену Воронячого Ока не володіє магічними здібностями, інакше вони вже захопили б владу. Або ж повністю лягли б під Святий престол.
– Вони й так підпорядковуються престолу, – прогарчав Фредерік.
– Ти погано знаєш нашу внутрішню кухню, – парирувала я. – Орден Воронячого Ока лише юридично схилився перед владою матінки, але вона ними не керує. Як і корона.
– Старому Ворону не потрібна влада, як і реклама його послуг, – додала відьма. – Усі й так знають, що означає мітка чорної квітки на шкірі його підопічних.
– Звідки тоді взявся хвіст? – замислено промовив чарівник.
– Ми засвітилися в Літньому палаці, коли перевіряли наводку померлої покоївки, – відповіла Белла. – Обличчя Ілсе впізнала кухарка й робітники. Гадаю, цього було вдосталь, аби королева захотіла дізнатися, чому паж рудої бранки нишпорить у її колишній кімнаті.
– Не знаю, – протягнув чародій. – Як на мене, то це не привід платити найманцям за пошуки… як ти його назвала?
– Ілсе, – коротко відповіла я. – Міг би вже й запам’ятати. Чи ти забуваєш імена всіх одразу після того, як тебе відшили?
– Формально мене відшила ти, а не він, – невдоволено пирхнув чарівник.
Я не стала продовжувати діалог. Для балачок уже не було часу. Арабелла зупинилася біля ганку доволі сірого й неприглядного будинку. Хоча, мабуть, краще сказати: через простоту він був надто примітним у порівнянні з іншими будинками на вулиці. Вивіски не було – лише дві розірвані навпіл гральні карти хтось прибив до важких дерев’яних дверей.
– Червова королева та піковий валет, – впізнала я малюнки на дверях. – Це гральний клуб?
– Грають тут не в карти, – таємничо посміхнулася чародійка й упевнено постукала в двері.
Будинок здавався мертвим і порожнім. Великі, на південний манер, вікна щільно затягували теракотові портьєри, ховаючи таємниці жильців від випадкових поглядів перехожих. Перший стук не приніс відповіді, як і третій, та відьму це не зупинило. Вона нетерпляче переминалася з ноги на ногу, очікуючи, що їй нарешті відкриють.
– Може, твої друзі кудись пішли зранку? Чи ще сплять? – запропонувала я.
– Нікуди вони не пішли, вони завжди тут, – нервово відповіла жінка й ще гучніше затарабанила в двері. – Лоренцо, старий вишкребок! Прокидайся, сонце вже зійшло!
– Тихіше ти, – спробувала я її зупинити. – Ми ж домовлялися не привертати зайвої уваги!
– Інакше ніхто не почує, і ми стовбичитимемо тут до першого клієнта, – покривила вустами вона, без упину тарабанячи в двері.
– Якого клієнта? – не зрозуміла я, ще раз поглянувши на будівлю.
Ані вивіски, ані натяку на те, що тут щось продають, не було. Розірвані навпіл гральні карти теж нічого мені не казали. Та, здається, крики розлюченої відьми починали діяти. Спершу хтось обережно підняв фіранку на другому поверсі й краєм ока глянув на нас крізь брудне скло, а потім у глибині почувся шурхіт і тихе тупотіння.
– Лор… – востаннє вигукнула Белла й раптово зупинилася.
Двері проскрипіли, і з них висунувся довгий ніс доволі немолодого чолов’яги з пом’ятою білою перукою на голові.
– Чого вам треба? – незадоволено пробелькотів він. – Раніше другої по обіді ми нікого не приймаємо.
– Стули писок і розтули очі, – гнівно прошипіла жінка. – Я хочу повернути дещо зі своїх речей, Лоренцо.
– О, це ти! – удавано зрадів чоловік. – Не очікував так швидко побачити вашу сяючу красу, пані Ле Гардіа!
Від завзятого привітання в нього аж перука з’їхала набік. Відьма не звернула жодної уваги ані на його усмішку, ані на незграбний реверанс, який він намагався зробити. Натомість вона безцеремонно штовхнула двері ногою й стрімко пройшла всередину. Я здивовано глянула на Фредеріка, та хлопець лише посміхнувся й глузливо вказав рукою на двері.
– Пані йдуть першими, – промовив він із удаваною галантністю, відступаючи вбік.
– Мамця не дарма казала тобі менше базікати, – пурхнула я й переступила поріг.
Якщо це й був якийсь заклад «для своїх», то він не справив на мене особливого враження. Більше було схоже, що мене привели до дешевої крамниці стариганя, який полюбляв фарфорові статуетки хтивого змісту, віяла зі східним розписом та абажури, прикрашені кольоровою тканиною.
Може, це одна з тих антикварних лавок, де під виглядом старовини втюхують приїжджим усілякий непотріб? Проте жодного цінника я поки не побачила. У повітрі витав аромат засушеної лаванди, дешевих трояндових парфумів, квіткових пахощів і, чомусь, оливкової олії. Ця дивна суміш нагадала мені запах звичайної крамнички, яких у Пенефорісі було сотні, якщо не тисячі.
– Вдала ідея, Белло. Сховати магічну реліквію серед бутафорного непотреба. Хто повірить, що справжнє дзеркало для виклику демонів може тут знаходитися? – подумала я і пошепки спитала у Фредеріка, – Що це за місце?
– А що, не помітно? Бордель, – знизав він плечима, споглядаючи, як його матуся азартно сварилася з пристаркуватим диваком у перуці. – І до речі, доволі непоганий.
– Оце справжній бордель? Ти жартуєш? – здивувалася я, обводячи поглядом доволі просте та доволі бідне приміщення. – Де всі розбещені красуні, що мають зустрічати гостей, шовкове мереживо та боа з пір’я?
– Красуні, мабуть, зараз сплять, – скривився він. – А шовку й пір’я тут ніколи й не було. Ти щось собі не те нафантазувала. Ми ж не в Аурумі і навіть не в Аргентумі.
Фредерік замовк, впиваючись моїм здивування, але його усмішка залишалася на вустах – тонка, майже хижо-іронічна. Він чекав, коли я сама зрозумію, що це місце не потребує зайвого декору. Сюди проходять не милуватися, а діяти.
– Я ніколи в житті не фантазувала про борделі, – голосно відрізала я. – А чому вивіски немає?
Хлопець розреготався так, що аж сльози покотилися з очей. Трохи почервонівши, він витер їх рукавом сорочки й, помовчавши кілька секунд, нарешті вирішив пояснити:
– Про яку вивіску ти кажеш, Мардж? – стримуючи сміх, промовив він. – Щоб на вході було написано великими червоними літерами: «Хто хоче втіхи, заходьте сюди»?
– Ні… – зам’ялася я. – Але раптом сюди завітає хтось випадково?
– Ніхто в здоровому глузді нічого не переплутає, – ще всміхаючись, відповів він. – Бачила карти на вході? Червова дама означає, що жінки тут полюбляють ніжності, а піковий валет говорить, що хлопці можуть бути й жорсткішими.
– Сюди й жінки ходять? – здивувалася я.
– Може й ходять, але я не бачив, – покривив він вустами. – Це змішаний бордель: тут працюють і жінки, і чоловіки. Якщо побачиш десь трефового валета – то там полюбляють маски і таємниці. Хоча ні, – задумався протягнув він, – Таємниці полюбляють всюди. Бубнова дама означає, що дівчата дозволяють прилаштуватися ззаду. А ось якщо на дверях висітиме піковий король…
Його голос на мить затремтів, ніби сам символ цієї карти приховував щось більше, ніж просто натяк. Повітря стало густішим, і навіть лаванда та троянда у повітрі раптом набули гіркуватої ноти тваринного мускусу.
– Піковий король – це знак темної спокуси, Мардж, – прошепотів він, нахилившись ближче. – Там уже не йдеться про ніжність чи грубу пристрасть. Це місце, де межа між бажанням і страхом стирається, де кожен крок може стати останнім у твоїй невинності. Ти про це знаєш більше, ніж показуєш. Чи мені так тільки здалося?
– Все, все, не треба описів. Здається, я зрозуміла систему маркування. Червоне, то любов, а чорне… Ну, сам розумієш, – збентежено замахала я руками. – Те, що я жила в столиці, ще не означає, що повинна розбиратися в подібних закладах. Пристойні жінки по таких місцях не ходять.
Я здригнулася, зловивши себе на думці, що у моєму власному голосі відчувалася не лише образа, від його натяків на мою можливу розпуту, а й небезпечна спокуса – та, що змушує серце битися швидше, а думки плутатися.
– Не роби вигляд, що пристойні жінки не мають темних бажань, - видихнув він мені в обличчя, – Іноді саме тут для них відкриваються двері до потаємних чарівних мрій, які вони ніколи не визнають вголос.
– А ми, значить, падші жінки на твою думку, хлопче? – пролунав низький жіночий голос, розрізавши нашу дивну розмову, наче помах батога.
Фредерік здригнувся від її слів, але на його вустах залишилася крива усмішка. Б'юся об заклад – цей хлопчина знав, що у таких місцях навіть випадкова репліка може стати початком гри, де правила диктує не розум, а бажання. Проте, образ цієї жінки казав, що зараз вона не налаштована гаритися. Тіні коло неї наче ворушилися, і кожен предмет здавався трохи спотвореним, ніби приховував іншу, небезпечну сутність.
– Ні, я не це маю на увазі, – пробурмотіла я, вдивляючись у її обличчя.
Якщо це була пані, то дуже дивна. Чоловічий камзол глибокого бордо сидів на ній напрочуд гарно, навіть вишукано. Побачивши її серед строкатого натовпу Пенефоріса, я б без вагань подумала, що вулицею йде заможний вельможа середніх років. Тільки очі – надто пильні, надто глибокі – та вузьке підборіддя видавали в ній представницю жіночого роду.
Ця двоїстість і створювала відчуття темної арури коло неї. Ніби вона була водночас ані жінкою, ані чоловіком. Скоріше тінню, що вміє змінювати обличчя. Її присутність розривала тканину звичного світу, змушуючи мене сумніватися у власних очах.
– Дорогенький, тут не храм терпимості. Тут говорять лише правду, – холодно промовила вона, дивлячись на мене очима, крижаними, мов шматки льоду. – Навіщо ти до мене привела цнотливого пуританина, Белло?
Її голос був рівний, але в ньому відчувалася прихована влада, наче кожне слово могло стати вироком. Дивакуватий пан в перуці, який досі всміхався, стрімко зблід. Вочевидь, ця пані не терпить брехні й не пробачає слабкості.
– Я хочу забрати свою річ, Ванні, – спокійно повторила відьма, ігноруючи її питання.
Здається, таємнича темна аура не торкнулася лише Белли. Відьма і оком не повела на владний голос апанентки. Її слова не були звичайним проханням. Радше – вимогої. Жінки перестрілися поглядами і між ними промайнула невидима звичайному оку іскра. Яка саме? Важко сказати.
Вони точно не були подругами і навряд чи мали бодай крихту симпатії одна до одної. Хіба що – старі бізнес-партнерки, змушені вести спільні справи. Ванні примружилася. Її крижані очі на мить спалахнули темним вогнем, але швидко згасли. Полум’я незнайомки наштовхнулося на полірований часом і боротьбою мармур Арабелли – і поблякло. Фредерік нервово ковтнув. Кожен із нас відчув, чим закінчилася ця дуель і хто вийшов переможцем.
– Ходімо, – нарешті здалася Ванні, відвівши погляд. Я з розумінням поглянула на жінку:
– Точно хтось з наших. Але хто саме? – думала я оцінюючи жінку.
Витримати прямий погляд павучихи – справа не з легких. Дивитися в її очі, майже те саме, що стояти під скелею, яка зависла над тобою й ось-ось впаде. Сила цієї відьми тече з самої Землі, і коли вона хоче – погляд стає важчим за кам’яну брилу.
– Поклич Фо, – холодно кинула в простір жінка в камзолі.
Пан у перуці зробив ще один незграбний уклін і вказав на одну з дверей. Жінки ще раз обмінялися короткими поглядами, і Ванні зробила крок першою. Напівтемрява коло неї сколихнулася востаннє і м’яко розчинилася. Здається, мене очікувало ще одне цікаве відкриття.
