Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 37. Чорні коти, відьми та інші забобони
– Ще довго? У мене ноги скоро відваляться, – поскаржилася я, піднімаючись черговими сходами у вузький провулок.
Блукати нічним містом, оминаючи всюдисущих вартових, було заняттям не з простих. Фредерік постійно використовував свій дар, скеровуючи нас у мереживі переходів, арок, глухих кутів та бездонних колодязів. В один із таких я ледь не впала, підсковзнувшись на мокрій від туману бруківці.
– Дідько! Ще й ця клята димка! Ми ж ніби не на Туманному Альбіоні, – поскаржилася я.
– Не ний, ми всі втомилися. Туман нам не ворог, а кращий товариш і друг, – відрізала Белла. – Ще кілька кварталів – і будемо на місці.
– А поспати нам там дадуть? – без надії сподіваючись пробелькотіла я.
– Дадуть. Тобі там усе дадуть, – позіхнула відьма й якось дивно усміхнулася. – Тільки ти не схочеш там спати.
– Не знала, що ми йдемо у в’язницю, – з іронією відповіла я, ладна звернутися калачиком і дати хропака просто тут, на цих клятих сходах.
Белла лише хмикнула, вперто крокуючи між будинками з жовтого каменю. Те, що Тельфер залишився позаду, відчувалося всюди: вулиці стали чистішими, будинки охайнішими, заклади – пристойними. Ліхтарів побільшало, але й вартових також значно додалося. Аєрам, торговий район, знаходився на в’їзді до Перефоріса. Щоб дістатися до нього з порту, треба було перетнути все місто навскоси. Дорога була не близька, і ми витратили на неї весь залишок ночі.
Перші промені сонця ще не розрізали густу димку, але зі співу ранкових птахів було зрозуміло, що це станеться зовсім скоро. Містяни готувалися до початку нового дня. У деяких вікнах загорілися мерехтливі вогники свічок, а до солонуватого морського туману долучився запах диму із пічних труб. Весна цього року видалася теплою, та все ж доводилося боротися з усюдисущою вологою, яка проникала в будинки і розквітала на стінах чорною пліснявою.
У моєму рідному містечку казали, що люди з півдня ніжні та слабкі. Вони ніколи не бачили справжнього морозу, від якого холоне кров, а очі перетворюються на бурульки. Так ось: я радше боротимуся із сухим морозом, аніж із вологим холодом та морським буревієм, що пронизує до кісток.
– Що ти зрозуміла в тому провулку? – зненацька прошепотів Фредерік.
Чарівник був на диво мовчазним та задумливим усю дорогу. Спершу мені здалося, що він надто гостро сприйняв мою відмову, але швидко зрозуміла: передбачення знесилюють хлопця. Ще б пак! Постійно вдивлятися в майбутнє, щоб не наштовхнутися на вартових і не заблукати в каскаді заплутаних кварталів, дорого йому коштувало.
– Що зрозуміла? – в’їдливо запитала я. – Мабуть, те, що не варто залишатися з тобою сам на сам, бо ти неправильно розцінюєш моє ставлення до тебе.
– Я не про це, – занадто легко відмахнувся він. – Ти щось казала про час.
– Ти ба! Він ще й слухав мене, а не тільки мацав, – подумала я й вирішила поділитися ідеями. – У мене закінчується час, але й у чаклуна, який викликав демона, – також.
– З чого ти це взяла? – не зрозумів він.
– Дивись: якщо згадати теорію, то жоден демон не може постійно перебувати в нашому світі. Він поступово втрачатиме силу й від цього божеволіти. Жерці в храмах постійно тримали такі дзеркала активованими не лише під час ритуалів. Ти цього не можеш пам’ятати, але ми можемо спитати у твоєї матусі, як було за часів старої віри.
– Вона не така стара, – пирснув від сміху Фредерік. – І краще не нагадувати про вік, бо від цього мати стає гіршою за демонів.
Белла почула наші перешіптування й недовірливо поглянула на нас через плече:
– Не хочете поділитися смішним жартом з іншими присутніми, шановні?
– Ні, – округлив очі її син. – Жартів не було, тільки роздуми.
– І? Я хочу почути, – не зупиняючись, спитала вона.
– Мардж гадає, що у чаклуна та його демона спливає час, – відповів він.
– У цьому є сенс, – кивнула вона. – Якщо дзеркало більше не пов’язує демона з його світом, то він скоро зірветься. Що, на твою думку, змушує їх влаштовувати криваву бійню раз за разом? Демони, мов пухлини, роз’їдають реальність, але й наш світ також для них токсичний...
Відьма не встигла договорити: прутка тінь перебігла їй дорогу, заплутавшись у довгому сирому плащі. Від несподіваної появи когось на своєму шляху Арабелла спіткнулася й ледь не розтяглася на сходах. Я встигла схопити її за руку, допомагаючи втримати рівновагу.
– А бодай тебе чорти вхопили! – вигукнула вона, пригрозивши кулаком чорному коту, який, здавалося, злякався не менше, ніж відьма. – Щоб у тебе хвіст відпав, нечиста сила!
Я знала вдосталь чародіїв, які поставилися б украй серйозно до слів павучихи, але на нахабну тваринку її погрози не справили жодного враження. Коти мають дивовижну властивість – з найвищого дерева плювати на будь-чию «цінну думку» щодо їхнього хвоста. Кіт блиснув у темряві зеленими очиськами і розтанув за рогом, ніби його й не було.
– Все, зупиняємося, – вирішила я. – Пропоную трохи перепочити та обговорити мою ідею.
– Ти ще скажи, що коли чорний кіт перебігає дорогу, це поганий знак. Це ж звичайний забобон, Мардж, – покривила вустами відьма, потираючи забиту щиколотку. – У Фіфи якийсь час була чорна кішка. Вона тримала її як фамільяра.
– Її звали Тіффані. Стара жаба дала кішці ім’я на честь святої Теофанії. Воно перекладається зі стародавньої мови як «уособлення богині», бо всі представники котячого роду – провідники її волі, – кивнула я. – Символічно, чи не правда? Кішка на цвинтарі привела мене до вас, а потім вказала шлях до таверни жриці Худжу. А зараз ти ледве не впала зі сходів і могла сильно забитися, якби я тебе не підстрахувала. Хіба це не знак, що треба зупинитися?
Арабелла вже не кривила вродливим обличчям і поставилася до моєї пропозиції значно серйозніше. З питанням у погляді, вона глянула на сина, чогось очікуючи. Фредерік не думав довго. Темні очі провидця на мить наповнилися білим димом, і він кивнув:
– Попереду дві четвірки вартових, а через квартал ще одна, – обережно пробурмотів він, дивлячись кудись у простір, – Скоро світанкова перезміна. Можна обійти, але легше перечекати, доки вони розійдуться.
– Вмовили, – іронічно кивнула Белла. – Прямо так і сядемо на сходах, де я наштовхнулася на кішку, чи знайдемо більш зручне місце?
– Там наче непоганий ганок, – кивнула я на вхід до чийогось дому під аркою з атлантами. – Ще темно, і навряд чи в такій розкішній будівлі прокидаються до перших променів сонця.
Чарівник із відьмою без заперечень знизали плечима й пішли за мною до арки з жовтого каменю. Важкі, оббиті металевими пластинами двері чиїсь майстерні руки прикрасили до свята романтичним віночком із вічнозеленого лавру та ароматного розмарину.
Люди вірили, що ці трави повинні були вберегти дім від злого ока та відьом. Звичайно, це був ще один забобон. Ми були першими, хто використав лавр та розмарин у своїх обрядах, а вже потім їх підхопив простий народ. Іронічно, що ми зупинилися саме тут.
Така тендітна краса різко контрастувала з грубою аркою, яку підтримували на своїх кремезних плечах два прообрази бога Тритона. Кожен із хвостатих велетнів сурмив у мушлю, сповіщаючи світ про новий день. Белла важко вмостилася біля підніжжя одного з них і махнула Фредеріку:
– Прикрий нас від зайвих вух, будь ласка.
– Вух, очей і котячих носів, – всміхнувся він, малюючи в повітрі магічний символ.
– А можна це робити мовчки? – скривилася вона.
– Сама мене навчила говорити, а тепер жаліється, – у тон їй відповів чарівник.
– Не верзи дурниць, ніхто тебе не вчив, – знервовано відмахнулася жінка. – Сам почав базікати, як навіжений, коли тобі ще й року не виповнилося.
Поки вони починали милу сімейну сварку, руна на мить засвітилася блакитним сяйвом і розтанула. На перший погляд нічого не змінилося, але це було не так: повітря між двома атлантами згустилося, ніби молочний кисіль, закриваючи нас від зовнішнього світу.
– Не зважай, Мардж. У нього Меркурій у нульовому градусі десятого дому, – вибачаючись сказала Белла, ніби це мало щось мені пояснити. Фредерік ображено відкрив рота, але я вчасно його перервала. Хлопець і справді багато говорить, але і його мати не краще. Один одного коштують.
– Серйозно? Ви вирішили сваритися саме зараз? Припиніть негайно! – вигукнула я. – Чого ви зчепилися?
– Вибач, – здалася Белла. – Всі ми трохи втомилися. Кажи, що придумала, бо час спливає. Ти ж бачила, у якій фазі місяць.
– Звичайно, бачила! Чого ти думаєш, ми так довго з твоїм синочком у тому провулку стояли? – вирішила поглузувати я. – На місяць дивилися та чекали, поки зорі складуться у віщий знак.
Белла крадькома зиркнула на сина, ніби зрозумівши, про що насправді йшла мова, але промовчала. Від нього також не було жодних коментарів, тож я вирішила продовжити.
– Час – це наш козир, – захоплено забурмотіла я. – Ми все робили неправильно від самого початку, бо не знали, які саме сили задіяні. Нам не чаклуна потрібно було шукати, а демонічний прохід!
– Ну добре, знайшли ми чорне дзеркало. А далі що, святкувати? – не зрозуміла відьма.
– Облиш жарти. Ми не на ронській виставі, – зупинила її я. – Чаклун сам прийде до нас у пошуках дзеркала. Ти ж пам’ятаєш, через що почалися народні гонитви на жреців? Після затемнення чорний камінь утратив силу на якийсь час, і демони стали агресивними. Шмати полірованого обсидіану, немов пуповина, поєднують цих створінь із їхнім світом. Коли зв’язок обірвався, вони збісилися й пошматували купу народу!
– Тобто проявили свою справжню природу, – кивнув Фредерік.
– Називай як хочеш, хлопче. Мене там не було, я лише вказую на суть: ми мусимо відкрити прохід, щоб заманити до нього чаклуна.
– З чого ти взяла, що він досі не знайшов інше дзеркало? – примружила очі Белла.
– Це доволі непросте завдання. До наших рук потрапив релікт, – пояснила я. – Чорні дзеркала, це тінь минулого. Більшість із них Святий престол вилучив бозна-скільки десятиріч тому. Щоб десь відкопати нове, треба сильно постаратися. Чи ти погано читала Святе письмо, подруго?
– Краще за тебе, – скривилася вона. – А що заважає зробити нове?
– Відсутність достатньої кількості матеріалу, – впевнено відповіла я. – Якщо я правильно пам’ятаю теорію, то маленький, полірований до блиску камінець для роботи не підійде. Для ритуалу дзеркало повинно бути виготовлене з цілісної породи та мати розмір не менший за обличчя заклинача. Такий великий шмат обсидіану не знайти в Пенефорісі. Та й не кожен ювелір візьметься за роботу – сама розумієш, що може статися з майстром.
– Біла айстра з’явиться на його порозі, – кивнула Белла. – Де ти хочеш відкрити ворота?
– Де ми знайшли дзеркало? У склепі Ре Альє, – сама запитала й сама відповіла я. – Б’юся об заклад, що воно з’явилося там не випадково. Ми вперше зустрілися з Алкі у його маєтку на прийомі графа де Базіля. Там усе почалося, там має й закінчитися.
– Згодна, – холодно відповіла відьма.
– Ну звісно, чудова ідея! – не витримав від іронії Фредерік. – Збираєшся пробратися в дім великого герцога Півдня, щоб виконати єретичний обряд? Це ж пряма дорога…
– На ешафот, – закінчила я його думку. – Мій шлях давно прокладено саме туди. Королева про це подбала. Чи ти справді думаєш, що суд буде чесним і вислухає свідчення якогось візниці, аби виправдати мене?
– Два рази тебе не можуть стратити, а ризик виправданий, – підтримала мене Арабелла. – До того ж, там благодатний ґрунт. Я працювала в тому маєтку, і там залишилася підготовлена кімната з вівтарем.
– Ви здуріли обидві! – несамовито вигукнув чарівник, округливши очі. – Мамо! Вона не сповна розуму, але ти чому її підтримуєш? Ти хоч розумієш, що цим ми підставляємо герцога? Якщо нас зловлять, то в нього можуть бути проблеми!
– Циц! – відьма різко зупинила його. – Хутко за колони!
Її очі вже понад хвилину вдивлялися в темний провулок, немов очікуючи чогось. Із туману тихо виринула тендітна постать у чорному каптурі. Ми всі троє зачаровано дивилися на прибульця. Темною примарою вона пропливла кривою вуличкою й зупинилася саме там, де пару хвилин тому у відьму врізався кіт.
– Чудово, тепер ми всі разом підставимо герцога! – почав було Фредерік, але Белла затулила йому рота й міцно притиснула до риб’ячого хвоста атланта.
Постать у каптурі не могла нас почути, бо Оттастафур – магічний знак тиші та страху – ще діяв. Але я клянуся: прибулець підняв голову й подивився в наш бік. Каптур на мить з’їхав, і з-під чорної тканини випав солом’яний локон довгого волосся. Не знайшовши нас очима, постать легко й тихо, наче подих вітру, попрямувала далі мокрою бруківкою провулку.
– Пронесло, – тихо видихнула чарівниця.
Питання «Хто це був?» ні в кого не виникло. Тільки представники ордену Воронячого Ока можуть так пересуватися. Наймані вбивці вміли підкрадатися до жертви й, ніби тінь Смерті, карати її.
– Пощастило тобі зі свекрухою, нічого сказати, – прошепотів Фредерік. – Таких дурних грошей на тебе не пошкодувала.
– Нам усім пощастило – кивнула я. – Богиня на нашій стороні, а отже все має вийти.
