Раді Вас бачити!

Розділ 2. Крізь тіні до зірок

Тюремний замок залишився далеко позаду, подарувавши мені на згадку свій нестерпний запах. Здавалося, що навіть стіни там просмерділи болем, брудом та людськими відходами. Мабуть, це і є справжній запах смерті, а не ті дорогезні парфуми, що під цією назвою розливаються по кольоровим пляшечка столичні алхіміки. Старі пройдисвіти нічого про це не знають, хоч і працюють з різними смердючими компонентами.
Я обережно доторкнулася до вікна екіпажу. Срібна печатка завібрувала і вжалила мене, наче розгніваний лісовий шершень. Ілсе не збрехав. Магія другої сутності тримається, поки пам’ятає його дотик. Ніколи не любила ці чари. Навіщо приховувати своє обличчя перед ворогами? Вони повинні знати тебе та боятися. Хоча, тут вона стала в пригоді, нічого не скажеш.
Скільки часу протримається Ілсе в тюрмі? Молодого хлопця не можна було назвати стійким духом. Чи зможе він зберегти личину та не зламатися на допитах? В мене не було на це відповідей. Будемо вважати, що часу в нас обох немає, а отже ситуація вимагає йти на відчайдушні кроки.
Що там казав Ілсе, перед тим, як мене вивели? Каблучка повинна потрапити у руки іншої чаклунки, щоб його закляття не втратило сили? Він не казав, що це обов’язково повинна бути Делія чи матінка, отже моєю рятівницею може бути будь хто.
Я закрила очі та сконцентрувалася. Світ змінився, фарби поблякли, перетворивши вулиці та будинки на мішанину тіней та світла, крізь які спалахували барвисті нитки. Долі звичайних людей мають бляклі кольори. Синій, бірюзовий, рожевий чи навіть червоний. Але завжди бляклий та простий. Натомість, нитки чаклунів та чаклунок сяють в темряві, наче коштовне каміння на сонці. Ще є алхіміки та ворожки, вони можуть бути різними. В мене ще не було часу зрозуміти їх повністю. Та це й не були важливим. Ми з ними ніколи не були друзями, скоріш іноді мали спільні інтереси.
З мішанини кольорових вихорів, я обрала одну яскраво срібну і, потягнувши за неї, прошепотіла:
- Арабелла, почуй мене.
- Мадж? – здивовано сколихнулися тіні, - Ти жива? Що вчора сталося? Принц Алкінестр справді загинув чи це все порожні чутки?
- Белло, немає часу. Мені потрібна допомога.
- Тобі? Моя допомога? – розсміялася темрява, - А ти нічого не переплутала? Ми ніби ніколи не товаришували. Останнім часом ти вела себе як справжнє стерво - стала гіршою за матінку.
- Маджері!
Я здригнулася, від неочікуваного крику тіні з іншої сторони екіпажу. За мою власну нитку хтось наполегливо тяг, воліючи привернути увагу.
- Делія, зараз не до тебе, - відмахнулася я від старої подруги та сконцентрувалася на нитці Белли.
- Розбитого глечика вже не склеїти. Повір, якщо я звернулася до тебе - то варіантів в мене обмаль.
- Не роби цього! – крикнула примарна Делія. Тіні роздулися, химерно повторюючи її розгніване обличчя.
- А хто це там ще говорить? Наша мамина улюблена лялечка Адель? – зацікавилися з іншої сторони.
- Так, вона вмовляє мене з тобою не зв’язуватися, - підтвердила я.
- Все, як в давні часи. Передай їй привіт! – розсміялася примарна Арабелла, - Вона сильно злиться?
- Не при собі від люті, - сухо відповіла я.
- Ти завжди знала, як мене вмовити, - трохи подумавши відповіла Белла, - Що треба робити?
Дідько! А Делія молодець. Завжди вміла з’явитися в потрібному місці і в потрібний час, не здогадуючись, як мені допомагає. Без її присутності вмовляти норовливу Арабеллу прийшлось би довше.
- Я їду в старому сірому екіпажі по вулиці Рю Де Форца, прямуючи до центру. Зустрінь мене на розі Форца та Сеппі, там де починається торговельна площа, та відкрий двері екіпажу.
- А сама ти чого не можеш? – здивувалася примарна чаклунка.
- Якщо б могла, то не просила би, - крізь зуби відповіла я, - Так, що? Зробиш це для мене?
- Для тебе – ні, але щоб позлити крихітку Адель – залюбки, - злостиво промуркотіли тіні.
- Маджері, заклинаю - не роби цього. Ти все зіпсуєш. Ця відступниця не зможе тобі допомогти, а ми з матінкою.., - почала свою звичайну проповідь Адель.
- Ви з матінкою сховаєте мене в якомусь занюханому монастирі на краю світу і подбаєте, щоб я ніколи з нього не вибралася. Я дуже здивуюся, що в порті Пенефоріса зараз не чекає судно, яке доправить мене на якійсь віддалений острів серед моря Нанджи.
Тіні обурливо сколихнулися, але не відповіли. Я вгадала. Саме такий план і придумала голова Святого престолу, щоб врятувати мене. А Ілсе.. Такі, як він, завжди будуть розмінною фігурою, яку можна втратити заради більшої перемоги. Хлопця свідомо прирекли на смерть, пославши замінити мене в тюрмі. В цьому я вже не сумнівалася.
Я відкрила очі. Промені ранкового сонця засліпили мене і від цього очі стали мокрими. Змахнувши сльозу та витерла руку об камзол Ілсе. Гарний час, щоб поплакати, коли ніхто не бачить і не впізнає тебе за іншим обличчям, але якось було не на часі. Який зараз в цьому сенс? Поридати над розбитим серцем та втраченою долею в мене буде ще вдосталь довгих вечорів. Якщо я доживу до них.
Завжди любила Пенефоріс. Це місто зайняло особливу частину в моєму серці. Я полюбила його з першого погляду. Не тільки через те, що він гарний, великий та блискучий, наче великий кристал жовтого діаманту в королівській тіарі. В ньому поєдналося все – багаті маєтки та рибацькі квартали, портові борделі та галереї мистецтв, безмежні базарні площі та кораблі, які караванами заходили в гавань. А головне – запах. Як тільки я відчула на своїй шкірі солонуватий йодистий подих моря, я зрозуміла – я вдома. А потім тут зустріла Алкі.
Невже я справді в нього закохалася? Не як у шлях до влади та могутності, а як в живу людину, що не любив придворний етикет і також обожнював море. Дали б йому волю - він би спав в трюмі корабля разом з простими моряками, та ділив з ними хліб. Недарма його в народі кликали чорним альбатросом.
На Жаль, я вже ніколи не зможу відповісти на це просте питання. Ніколи - це дуже довго, якщо вдуматися в суть. Нічого Алкі, прийде час, коли ми ще побачимося за краєм життя та смерті, і з’ясуємо, що я відчувала насправді. Я обіцяю тобі.
Екіпаж різко зупинився. Візниця почав щось кричати і вмить замовк, ніби йому зашили рота. Можу припустити, що саме це і сталося. З нитками Арабелла завжди вміло працювала, за що і отримала прізвисько - арахна. Вона ніколи не ділила світ на чорний та білий. Для неї він завжди був червоним від кохання чи крові. Двері з гуркотом відчинилися і я інстинктивно відсунулася назад.
- Вашу руку, мадам, - посміхнулася чорноволоса дівчина з великими мигдалевидними очима і зупинилася, - Мадж, це ти? Свята богине! Ти стала чарівною за той час, поки ми не бачились. А який мужній профіль? Ти просто цукерочка! Так би і з’їла тебе, але зараз на дієті.
- Дуже смішно, - покривила я вустами, - Виступала в підпільних театрах Тельфера, поки за тебе всі забули?
- Власне, так! Я люблю цей район. Де ще в цьому місті можна зустріти стільки пропащих душ? – відповіла дівчина схиливши голову набік.
Її посмішка сяяла яскравіше сонця, а ось очі.. Ви коли небудь пробували дивитися в очі великої павучихи? Так, я розумію, що це не дуже коректне порівняння, бо в павуків очей значно більше, ніж в людей. Але суті це не змінює.
- Давай руку, в нас обмаль часу. Делія зі своїми вірними псами може з’явитися в будь-який момент, - скомандувала я, як зазвичай звикла. Дівчина застигла мармуровою статуєю і мовчки на мене дивилася чорними, як шматочки моріона, очима.
- Будь ласка, - тихо добавила, зрозумівши натяк. Жінка кивнула і подала свою маленьку, як в підлітка, долонь:
- Ось, бачиш. І не померла від цих слів. Еге ж? - сказала вона, допомагаючи мені вибратися.
Перетинаючи границю екіпажу я обережно прислухалася до своїх відчуттів. Каблучка була не задоволена, але більше не жалила. Це можна було вважати добрим знаком.
- Гарний морок. Де взяла? – спитала вона, міцно тримаючи мене за руку.
- Де взяла, там вже нема, - пробасив мій новий голос.
Завжди дивувалася фізичній силі цієї чаклунки. Врода є в багатьох, це не рідкість. Навіть враховуючи, що вона вдвічі старша і годиться мені в матері, більшість перехожих не дадуть Арабеллі Ле’Гарді навіть мого віку. А ось сила рук - це вже інше. Таке не начаклуєш. Тут треба працювати над собою.
- За нами немає хвоста? – спитала вона особливо ні до кого не звертаючи.
- Ні, мамо. Все чисто, - відповів смаглявий хлопець, який тінню з’явився, ніби ні звідки.
- Я спочатку думала, щоб він тебе зустрів. Не хотіла зайвий раз світитися на вулиці. Але ти сказала, що потрібна саме чаклунка, а не чаклун. Тому він страхував зі сторони.
- Якщо б згодився чоловік, то я б покликала Анатоля, а не тебе, - відрізала я.
- Анатоль. Стільки спогадів прокидаються від цього імені. Цей жадібний до влади білявий покидьок вкрав моє серденько та розбив на друзки. Оце були часи, - по дитячому замріяно усміхнулася Белла, та повернулася до хлопця, якій нас супроводжував, - Ти в курсі, що міг бути блондином? Мадж, познайомся - це Фредерік, мій..
- Я вже зрозуміла, що це твій син. Він схожий на того кочівника, від якого ти була без тями. Матінка ж ніби відправила хлопця в Акритус вчити наше ремесло. Чи я щось переплутала?
- Не переплутала. Пам’ять в тебе завжди була міцніша за принципи, - пробелькотіла вона, пробираючись крізь натовп в якійсь темний провулок.
- Хто б казав про принципи, - вибухнула я, - Ти покинула сестру в біді, брехала матінці, покривала свого коханця, і ..
- І зараз рятую твою пласку дупу, придворна кралечко. А якщо не подобається моя компанія, то ти вільна, як пташка, - сказала Белла, відпускаючи мою долонь.
- Годі мамо, - зупинив її хлопець, зімкнувши наші руки, - Певен, що вона вже шкодує про свої слова.
- Він ясновидець. Тонка натура в нього від батька, - знизала плечима дівчина, ніби вибачаючись за сина.
- Тонка натура, це означає - не таке лярво, як ти? – не втрималася я.
- Точно не таке, як ти. Він бачить світ інакшим. Якщо б не його видіння, я б взагалі не стала з тобою розмовляти. Так що, можеш йому подякувати.
- Обов’язково куплю йому випити, коли виберусь з халепи, - серйозно кивнула я хлопцю. Він посміхнувся і жартівливо підморгнув мені.
Відчайдушно заздрю молодим чаклунам та відьмам білою, як перший сніг, заздрістю. Для них кожна халепа - це пригода, кожна битва – це виклик, а у всіх негараздах вони бачать можливий момент слави та шанс проявити себе. Випробувати цей світ на міцність, це суть їх життя. Поки не споткнуться.
Я також такою була, поки не зрозуміла, що всюди виграти не можливо. Завжди знайдеться хтось більш розумний, сильний чи спритний, і зніме тебе з п’єдесталу, відібравши ореол перемоги. Тож я вирішила просто бути собою і рухатися вперед попри все. Навіть зараз, я виконувала цю обіцянку собі і рухалася крок за кроком до старого візка з клітками, в яких сиділи барвисті птахи.
- Ми будемо їхати в курятник? – посміхнулася я, - Тепер я розумію, яка незавидна доля тебе спіткала.
- Ти жила у палаці, чи тебе далі стайні не пускали? – насупилася Белла, - Це ж справжні М’якувіні – райські птахи. Вони коштоють купу грошей. Ось побачиш, ці крихітки стануть хітом продажів найближчих років, якщо не десятиріч.
- Гарні, нічого не скажеш, - мугикнула я, пробираючись вглиб повозки за Беллою, - Але від них купа пір’я, і ці птахи погано пахнуть. Навряд чи, вельможі будуть їх купувати.
- Розберуть, як гарячі пиріжки на головній торговельній площі, - посміхнувся Фредерік, обходячи віз колом.
- Наскільки я знаю, то в Пенефорісі немає головної торговельної площі, - я насупила ніс, - Гільдія торговців видала який там акт, про рівність, і щось там було ще про якесь морське братерство.
- Це зараз немає. Площу назвуть на їх честь, - загадково відповів він, запригнув у воза і вдарив гніду кобилу поводами.
Я тільки знизала плечима на таке зухвальство. Ми повільно викотилися на широку вулицю, похитуючись в старому скрипучому візку. Белла всілася на засипану сіном на пташиним послідом підлогу. Мені нічого не залишалося, як послідкувати її прикладу та вмоститися поруч. Поки ми не доберемося до безпечного місця, не варто розмикати наші руки. А як потрапимо в захисне коле, ир розберемося як працюють ці чари.
- Його справді вже з нами немає? – спитала вона пошепки.
Я коротко кивнула, відвівши очі від пильного погляду Белли, але наступне питання змусило мене підстрибнути від люті:
- Це ти зробила?
- Як ти могла таке подумати! Думаєш я настільки дурна? Навіщо мені вбивати чоловіка, який самотужки збирався надіти на мене корону? – скрикнула я, і без сил впала на солому, схопившись вільної рукою за голову.
Сльози, які я довго ховала в собі вирвалися на свободу і полилися з очей. Я захлиналася ними, не в змозі більше їх контролювати. Може я й кохала Алкі, а корона була лише приводом, що б інші відчепилися. Кому яка зараз різниця, якщо він мертвий?
- Якщо і ти так думаєш, то вона виграла, - посміхнулася я крізь сльози.
- Адель завжди виграє, навіть коли ти не знаєш, що йде якась гра, - розуміючи кивнула Арабелла, міцно стиснувши мою долонь.
- Я не про Делію, - відмахнулася я, - Я про смерть. Коли вона приходить, то не спасають ніякі чари та магія. Він був моєю магією, розумієш? Він створив мене та посадив на трон.
Мою щоку обпалила гостра біль. Чортова Белла з розмаху вліпила мені дзвінкого ляпасу, від якого загуло у вухах. Ууу, відьма.
- Стули свій рот і зберися, жінко, - сказала вона, взявши мене за червоне від сліз обличчя, - Тільки ти, а не хтось інший, створив руду потвору, яку боялося пів країни. Тільки твоя харизма змушувала жінок вклонятися, коли ти заходила в кімнату, і плювати в спину, коли ти її полишала. Це і є справжня магія. Чуєш? Ніякий Алкі, чи королева, чи навіть Смерть - не в змозі її у тебе забрати. Запам’ятай мої слова, крихітко, і ніколи не забувай хто ти. Бо якщо забудеш ти – забудуть і всі інші.
Я кивнула, вдивляючись в чемні очі жінки. Якщо б мені хтось сказав, що сама верховна арахна Арабелла буде вчити мене життю, а я плакатиму в неї на колінах, як мала школярка – ніколи би не повірила. Життя робить дуже цікаві розклади, не цураючись витягувати дивні карт.
- Заспокоїлася? – спитала вона, - А тепер розказуй все, як було. В мене вже рука заклякла, тому коли приїдемо, буде не до балачок.
Я витерла очі краєм сорочки Ілсе, а потім гучно в неї висякла ніс. Якщо він живим вийде з в’язниці, то я куплю йому цілий віз таких сорочок. А якщо, ні… Не хочу про це навіть думати.
- З чого ж почати? - прошепотіла я.
- Давай з того, як він загинув, - сказала дівчина, - А потім розберемось.
Я гучно видихнула, ще раз витерла від сліз очі, і почала.