Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 31. Правда чи дія?
Час – це не константа. Я вже давно зрозуміла цю просту істину і не скільки не дивувалася, коли один день тягнувся, наче кульгава кобила по кривій дорозі, а інший міг стрімко промайнути ластівкою повз тебе. Серед нашої братії ходили чутки, що у всьому винне стародавнє прокляття забутого бога, який заприсягнувся зіпсувати життя всьому сущому через якусь дріб’язкову образу. Гадаю, це ще один забобон. Вся сіль у сприйнятті подій.
Ми вчасно встигли вийти з катакомб. Назовні мене зустріло не яскраве денне світло, а густий вечірній туман, який заполонив все навкруги. Від відчуття зловісного дежавю я сіпнулася.
– Це якийсь жарт? – розчарована прогарчала я, відчинивши іржаву решітку, – Вочевидь, всі мої дороги тепер ведуть на цвинтар. Ні, це не посмішка злої долі, це – відверте знущання, але в будь–якому разі краще, ніж під землею.
Ми не повернулися в Аєрам. Золотий район недоторканих залишився далеко на вкритих димкою схилах високого пагорбу. Це кладовище було старим, з кривими хрестами та грубими каменюками замість надгробків. Бідняки не мають грошей, щоб платити садівникам, чи багато вільного часу, щоб слідкувати за могилами. Територія цвинтаря густо поросла вербою, яка вже встигла випустити зелене листя та жовті бруньки квітів, перетворившись на хащі. Серед низеньких кам’яних надгробків височів один єдиний склеп, з дверей якого я вийшла. Навіщо тут робити вхід в катакомби, залишилося для мене загадкою.
Актавшан ніде не було видно. Я гукала ворожку хвилин десять, поки не здалася. Навіть спробувала задіяти нове вміння та відчути її нитку, але все було марним. Навколо було порожньо. Зробивши коло навкруги склепу, я знайшла сліди, які прямували до ґрунтової дороги і там губилися. Мабуть, жриці остогидла моя компанія і вона воліла ретируватися туди, де немає кістяних монстрів, підступних духів, настирливих чаклунів і… мене. Десь глибоко в душі я чудово розуміла це просте людське бажання.
Ледь блимаючий ліхтар знайшовся серед трави під кущем фіолетового бузку. Я схопила його і, перевіривши рівень масла, розчаровано вигукнула:
– Майже не залишилося. Ну що за прокляття? Знову блукати в темряві!
Розчаровано вилаявшись, я сіла на ступені склепу та почала обдумувати подальший план дій. Поміж надгробків в тумані кілька разів промайнув сірий хвіст. Спочатку мені здалося, що це гра уяви, та вже за пару хвилин до мене вибігла сіра доволі годована кішка. На радощах, що знайшовся хоч хтось живий у місті мертвих, я схопила її та занурилися обличчям у тепле м’яке хутро. Кішці не сподобалися мої лестощі. Вона невдоволено нявкнула, видерлася на волю та стрімко побігла по протоптаній доріжці в сторону головної дороги. В будь–якому разі, зараз я знаходилася у кращому становищі, що не могло не тішити.
– Я більше не в катакомбах. Небо видно, а скоро ще й місяць зійде. Нічне світило повинно вже бути у фазі Селени, отже світло буде. Головне, щоб ніч була безхмарна, – розмірковувала я, прямуючи за хвостатою пронирою, – Кішка товстенька. На цвинтарі так не прогодуєшся, отже десь їжу вона знаходить. Може поруч є якась харчевня, чи хоча б сторож. Може, і мені там щось перепаде.
Розмріявшись про шинок з теплим вогнищем та гарячу вечерею, я не помітила, як дійшла до брами кладовища.
– Ми вже все тут обійшли! – пролунав верескливий жіночий голос з туману, – Ти точно бачив це місце?
– Точно, – відгукнувся глибокий чоловічий баритон, – Мої видіння не брешуть.
Голоси здалися знайомими, але я вирішила перестрахуватися. Сівши на камінь в густих хащах ароматного бузку, я прикрила сумкою ліхтар та почала вглядатися в білу димку. Кішки зникла. Тільки хвіст промайнув серед надгробків, залишивши мене на самоті з голосами в тумані.
– Будемо повертатися чи чекати? – спокійно спитав чоловік.
– Чекати. У цього цвинтаря один вихід, – трохи подумавши відповіла жінка, – Якщо вона тут, то рано чи пізно повинна з’явитися. Ми не можемо її втратити, чуєш? Мардж нам потрібна!
– Навіщо тоді було влаштовувати цей цирк, мамо? – не витримав чоловік, – Чому завжди треба хитрувати та плести інтриги? Чого ми не можемо сказати їй все прямо?
Я видихнула. Авжеж, хто ще міг знати, що я саме тут виберусь з підземелля, як не всевидячий Фредерік? Вочевидь, хлопець і справді толковий ясновидець. На моїй пам’яті, не багато хто з колег по ремеслу міг з легкістю викликати точні картини майбутнього. Зазвичай, провидці входили в особливий медитативний стан, доволі розмито пророчили події, які потім записували та довго трактували.
Ховатися більше не було сенсу. Їсти хотілося так, що я ладна була покликати Анатоля, щоб мене накормив, чи ще гірше – дати знайти себе королеві. У в’язниці хоча б годують.
– Чого ж не можна? – вигукнула я, виходячи з квітучих кущів, – Гадаю, що зараз саме час для правди.
Моя поява не стала настільки тріумфальною, як би мені хотілося. Туман приховав реальну відстань до моїх знайомих. Щоб побачити їх достобіса здивовані обличчя, прийшлося топати з два десятка метрів.
– Маджері! – вигукнула Белла, міцно обійнявши мене за плечі. Здивування, та спалах радості швидко змінився недовірою, – Що ти чула?
– І я тебе рада бачити, подруго, – широко посміхнулася я, – Більше не хочеш вбити мене уві сні?
– Такого плану не було, – відьма почервоніла та відсторонилась від мене, – Ми хотіли перестрахуватися. Сама маєш розуміти – з одержимістю демонами ніхто жартувати не буде.
– То може ще раз поцілуємося, щоб ти впевнилася? – криво посміхнулася я, міцно вхопивши Арабеллу за талію, – Сподіваюся, твій синочок не буде проти?
– Коли ви встигли поцілуватися? – вражено вигукнув Фредерік, округливши очі.
– Забудь, то пусте, – відмахнулася вона, іронічно поглянувши на мене, – Мардж поцілувала дівчину і їй сподобалося. Смак моєї вишневої помади не хочеш похвалити?
– Не треба тримати мене за дуру, – суворо промовила я, дивлячись у великі карі очі чаклунки, – В мене було досить часу подумати. Сидячи годинами в темряві підземелля, я перебирала варіанти і не могла збагнути – чому ти вирішиила, що в мене хтось вселився?
Белла і оком не повела на мої слова, але і не почала вириватися. Вона мовчки дивилися на мене піднявши чорну бров та чекаючи поки я закінчу.
– І я нарешті зрозуміла. Найпростіший спосіб розпізнати одержимого це близький фізичний контакт. Саме такий, який у нас відбувся, коли ми тікали з цвинтаря Аєрама. Це ж проста теорія з підручників, навіть не треба володіти магією: коли в людину хтось вселяється то змінюється запах, чутливість шкіри, реакція на подразники, навіть колір очей. Що змінилося в мені?
– Ти б себе бачила, – пурхнула відьма, – По нашим слідам мчали озброєні вартові, а тебе ніби феї на крилах несли. Бурмотіла таку дичину, що хоч плач. І цей запах – солодка важка амбра з сіркою. Поцілунок тільки все підтвердив – в тобі вирував пекельний вогонь. Сама б на моєму місці що б зробила?
– Так це був не жарт? Ви справді цілувалися? – вигукнув Фредерік.
– Провела б обряд! – обурилася я, не звертаючи увагу на його здивування, – Я розумію, що легше штрикнути подругу гострим лезом, ніж возитися з заклинаннями, Белло. Та могла б хоч спробувати! До речі, де ти так швидко знайшла потрібне зілля і зачаклований клинок?
– Де знайшла, там вже нема, – пробелькотіла відьма собі під носа, – Вибач, мабуть. Я дійсно трохи перенервувала тієї ночі. Духи на цвинтарі, коло для виклику демонів, чорне дзеркало.. Могла би і зрозуміти.
Я тільки сплеснула долонями, побачивши, як вродлива чарівниця ображено надула пухлі червоні губки. Дивовижна егоїстка. Коли мене хтось в наступний раз звинуватить у гордині, я розкажу йому цю чудову історію.
– Так, що, Белла? – сказала я, притискаючи відьму ближче до себе, – Зіграємо в гру: правда чи дія? Тільки хочу одразу попередити, твоєму колишньому гратися зі мною не сильно сподобалося.
– Ти бачила Анатоля? – прошепотіла вона, широко відкривши очі.
Це було не просто здивування. В очах відьми проблиснув справжній страх. Тягучий, липкий, ніби чорна смола, та неймовірно отруйний.
– Чому ти його так боїшся? – я примружила очі, – Він значно слабший за тебе і немає твоєї чуйки.
– В нього тепер є влада, – холодно відповіла вона, – Ти не зрозуміла? Він став новим головою ордену Білої айстри.
– І що з цього? Ще один пес нашої любої матінки одягнув на себе ошийник, – знизала я плечима.
– Ти не розумієш, – похитала головою Белла, – Вони не полювали на тебе роками, вистежуючи кожен крок. Орден, це велика сила, яка не зупиниться, поки не підніме твою голову на піку.
– До мене доходили чутки, – примружила я очі, – Але..
– То ж бо і воно, що але…, – відрізала вона, м’яко знімаючи мою руку зі своєї талії, – Ти хотіла правди? Буде тобі правда!
– Нарешті, – кивнула я, – Але спочатку поїмо, бо я ладна тобі в глотку вгризтися.
За інших обставин, нормальні люди зрозуміли би мій невинний жарт, та не вона. Зіниці відьми розширилися і вона заклякла з відкритим ротом, не знаючи, що відповісти. Не часто в мене виходило переплюнути велику павучиху в словесній дуелі. Дивлячись на її дурнуватий вигляд, я гучно розреготалося. Фредерік теж вичавив з себе посмішку і, поклавши руки нам на плечі, повів на вихід з царства мертвих до світу живих.
