Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 48. Про що мовчать риби
Правда — це розкіш, яка доступна не кожному. Більшість думає, що має на неї право, та помиляється. Правда — це чеснота, якою володіють одиниці. Її ще треба заслужити. Правда має найвищу ціну, яку не завжди можна оплатити золотом чи кров’ю. Що я цим хотіла сказати? А, точно… Правда — це слово, значення якого відьми так і не змогли вивчити.
— Що мені треба зробити? — проскиглила Луїза, дивлячись на нас із Беллою великими від переляку очима.
Гадаю, в мене теж зараз був переляканий вигляд, адже просити дитину виконати доволі складний, навіть для багатьох дорослих, ритуал було дурістю. Якщо просто не вийде — це вже буде великою вдачею, бо в найгіршому випадку свідомість дівчини може загубитися в розумі чорнокнижниці, і тоді діло буде швах. Щоб роз’єднати їх, потрібна буде чимала майстерність і час.
Зваживши всі «за» та «проти», з важким серцем я прийняла рішення: іншого варіанту просто не було. Я надто далеко зайшла у своїх пошуках істини, щоб звертати й відмовлятися від єдиної можливої ниточки, яка могла привести мене до вбивці Алкі. Тому я зібрала всю волю в кулак і почала відверто брехати.
— Все не так складно, як може здатися на перший погляд, — прошепотіла я, взявши її вологі від хвилювання долоні у свої руки. — До того ж ми весь час будемо поруч і підстрахуємо, якщо щось піде не так.
— А що може піти не так? — пробелькотіло дитя, і її очі зволожилися від сліз.
— Срака-мотика! — подумки вилаялася я. — Ну, не вмію я розмовляти з дітьми! Ніколи не вміла, а зараз учитися вже пізно.
На моє щастя поруч стояла Арабелла, яка краще на цьому розумілася. Жінка ніжно провела своєю маленькою м’якою рукою по білявих косичках дівчинки, усміхнулася сяючою усмішкою та підбадьорливо кивнула.
— У тебе все вийде, і навіть не думай інакше, — мовила вона. — Пам’ятаєш перший закон магії?
— Наша сила — у нашій уяві, — пробелькотіла дівчинка, і зніяковівши додали, — Так мені казала Ванні.
— Правильно, люба, і у силі волі, — нагадала відьма. — Коли уява й воля діють разом, то нічого неможливого просто не існує.
Цих простих слів та проникливого голосу чародійки вистачило, щоб до Луїзи повернулася впевненість. На обличчі дівчинки з’явилася рішучість, якій я щиро позаздрила. Богине свята! І це все, що було потрібно? Треба запам’ятати на майбутнє слова, які використала Арабелла — може, ще колись знадобляться. І сама себе зловила на думці…
— Якому, в біса, майбутньому? Тут би про теперішнє думати, а не марити якимось ефемерним майбутнім. Немає в мене ніякого майбутнього, доки я не виплутаюся з цієї халепи.
Коли я про це згадувала, то чомусь складні рішення давалися простіше. Ніби спадала завіса, яка затуляла голос світлого розуму.
Ванні знайшлася саме там, де й була — на підлозі в коридорі другого поверху. Ніхто з місцевих не торкнувся тіла чорнокнижниці, вочевидь злякавшись мерця, якого вони побачили. Я відчайдушно сподівалася, що жінка ще жива, і тому спершу перевірила дихання.
Груди Джованни мірно здіймалися. Чудово. Людину в глибокій відключці не треба зачаровувати, щоб змусити поділитися з іншими своїми темними секретами. А їх у неї було чимало. Я не могла знати цього напевно, але від хазяйки борделя, яка гралася з чорною магією, іншого й годі було чекати.
Разом із Фредеріком ми насилу перенесли дебелу чорнокнижницю у крихітний внутрішній двір, поки Белла готувала Луїзу до ритуалу. Вузька клітка дворика була вщент забита ящиками, скляними пляшками з-під вина та порожніми діжками. Ми як могли розчистили простір, але краще від того не стало. Для себе я відзначила, що ніхто з присутніх не покликав варту або хоча б головорізів, які завжди з’являються у подібних місцях. Та й узагалі, місцеві поводилися так, ніби їх тут і не було.
Чарівник зняв із себе закривавлену сорочку, витер нею піт з чола та всівся на одну з діжок. За мить, в його руках з’явився кисет з тютюном і люлька.
— Будеш? — запропонував він, випускаючи сірі кола диму.
— Залиш для ритуалу, — відмахнулася я. — Тютюн хоч і не найкращий вибір феміаму, але іншого в цій халупі навряд чи знайдеться.
— Мати знайшла розмарин на кухні, тож тютюн не знадобиться, — знизав він плечима. — А так, хоч трохи заспокоїшся. Я ж бачу, як тебе тіпає.
— Я подивлюся, як тебе буде тіпати, коли ти потрапиш у мої обставини, — в’їдливо посміхнулася я, але люльку в нього взяла.
На диво, це допомогло. Від першого вдиху в мене злегка пішла голова обертом, та майже одразу прийшов омріяний спокій. Я нарешті зрозуміла, наскільки мені було страшно, і прийняття цього відчуття допомогло зібратися. Поки ви не подивитеся на страх, що ховається в тінях власного розуму, ви не зможете його подолати.
Так говорила Фіфа. Стара чародійка завжди могла знайти правильні слова — цього в неї не відняти. І де тільки навчилася? Мені цей дар не передався, як і Адель. Я постійно говорила перше, що спадало на думку, а Делія довго думала, щоб урешті випалити якусь мляву дурницю. Дві погані учениці талановитої вчительки.
На околиці Аєрама не було храмів, щоб почути дзвони, але я й так знала, що настав полудень. А отже, Ілсе в моїй подобі вже прямує до суду. Що його там чекає? Навряд чи щось хороше. Навіть якщо Леоніда переконливо представить усі факти та нам пощастить із суддею… Що я несу? Леоніда вже не матінка, а конклав такої влади не має. Що буде далі, я воліла не думати, бо якщо почну — розкисну як стара ганчірка у воді, і діла не буде.
Сонце зависло над Пенефорісом, ніби велетенське сяюче око, заливаючи все навкруги теплим весняним світлом. Тіні зникли, як це завжди буває опівдні. Лише сірий дим вітав по крихітному двору, мов привид моїх минулих помилок. На Фредеріка я не хотіла дивитися, хоча особливих причин для цього не було. Він вирішив підколоти мене якимось дурним жартом про свої татуювання, та я не звернула уваги. Не ту людину він обрав, щоб похизуватися собою. І точно не той час.
— Всі готові? — бравурно вигукнула Белла, протискаючись між діжок та іншого мотлоху.
За нею ховалася перелякана дівоча постать Луїзи з букетом розмарину та лавру в руках. Ти ба, навіть у борделі святкують. Хоча чого я дивуюся? Повії — такі ж люди, як і всі інші. Чому б їм не святкувати розквіт природи?
— Все, що могли, ми зробили. Далі діло за малою, — відповіла я, повільно випускаючи дим крізь ніс. Мій особистий вклад поки що вимірювався запаленим ліхтарем, який миготів на одній із бочок.
— Витягни це неподобство з рота та зберися, Мардж, — владно наказала жінка, вдаривши по бочці піді мною.
— Гадаю, в цьому домі до рота брали й гірші речі, — посміхнулася я, щиро дивуючись, чим відьмі не сподобалося, що я палю. — Чого ти до мене прискіпалася?
Її власний син постійно смокче люльку — і нічого. Сам Фредерік пирснув зі сміху, почувши мої слова, але люльку в мене відібрав. Я хотіла пожартувати ще трохи, продовживши думку і стерти з його обличчя самовдоволену усмішку, та не стала. Щось я стаю занадто доброю, і це починає лякати. Так і гостроту язика можна втратити, а у світі відьом і чаклунів це надпотужна зброя.
— Піднімай дупу й допоможи мені на кухні, — роздратовано кинула відьма, зникнувши за дверима.
Я знизала плечима та послідувала за нею. Кухня в публічному домі була затісною і понурою, але хоча б добре освітленою, якщо порівнювати з іншими частинами будинку, де вікна щільно закрили товстими фіранками.
— Навіщо ми тут? — спитала я, розглядаючи написи на глечиках та кольорових пляшечках, що стояли всюди.
З висновками про кухню я трохи поспішила. Афродизіаки у всіх можливих проявах та формах — від чар-квітки Лобелії Кардинальської, яка мала силу розтопити навіть крижане серце, до екстракту залоз тварин та навіть шпанської мушки — стояли на кожній поличці. Будь-яка аптека позаздрила б такій кількості речовин для підвищення лібідо та статевої сили як у чоловіків, так і в жінок. Але Арабеллу вони не цікавили.
— Ти довіряєш дівчинці? — пошепки запитала вона, щось шукаючи в шухлядах стола.
— Ні, як і іншим нашим сестрам, — чесно відповіла я. — Та зараз вибору немає, отже варто спробувати. До того ж, якщо вона збреше, я зможу це відчути.
Задоволена почутою відповіддю, Белла витягнула невелику сокиру з шухляди й простягнула мені.
— Для ритуалу потрібен череп, — спокійно промовила вона. — Чи ти забула?
— Чию шию покладемо на плаху? — примружила я очі.
— Дідько! Мардж, ти мене починаєш лякати, — вражено вигукнула вона. — Я не думала, що ти така кровожерлива!
Я не одразу зрозуміла, що відьма насміхається з мене, поки її чорні очі не примружилися, а в них не заграли азартні вогники.
— Ну, якщо Беллі стало сил жартувати, значить не все так погано, — зробила я висновок. — Сміх — це наш захист та остання надія. Немає темряви там, де звучить сміх. Вона просто не виживає й тане, як чорна пліснява на сонці.
Жінка занурила руки в одну з діжок і витягла живого коропа. Велика кругла луска, розміром із монету, блищала на сонці, немов справжнє срібло. Риба била хвостом, мов навіжена, хапаючи ротом повітря.
— Хочеш використати її голову? — скривилася я.
— Яка різниця, який череп використовувати? В магії важливий символізм. Це як пити вино з цукорниці, — всміхнулася відьма. — Може, й не так елегантно, але смак напою від цього гіршим не стає.
— Але ж риба… — покривила я вустами.
— Ти ніби не нехтувала нею раніше. Чи щось змінилося? — примружила очі відьма.
Якщо сприймати її питання як риторичне — то змінилося чимало. Та відьма має рацію: у магії важливі символи. А отже, риб’яча голова нічим не гірша за інші.
— І кристали не забудь, — кинула мені Белла, поки я мила руки в діжці від риб’ячого слизу.
Аметистів у мене, звичайно, не знайшлося — це не королівський камінь. Тому в хід пішли більш коштовні самоцвіти. Передивившись вміст своєї сумки, я взяла перше, що потрапило до рук. Ви бачили колись підвіски ціною у невеликий маєток, які незграбно прикололи до свіжої риб’ячої голови? Ніхто не бачив? Тоді я вам опишу. Дві рубінові жар-птиці сяяли червоними крилами, немов символ переродження на очах мертвого коропа. Виглядало це майже як витвір мистецтва, для якого художники ще не придумали назви.
Луїза не звернула особливої уваги на гру світла коштовного каміння й не оцінила гротескної картини. І правильно — не про це їй треба думати. Відчувалося, що дівча все ще було невпевненим, і я прекрасно її розуміла.
— Ви казали, що повинна бути ніч, а зараз день, — прошепотіла вона.
— У магії є важлива особливість: треба знати її закони, щоб розуміти, коли їх можна порушувати без проблем, а коли це може привести до жахливих наслідків, — менторським тоном промовила Белла. — Згідно з інструкцією, ритуал треба проводити у фазу Селени. Повня має силу висвітлювати все потаємне та приховане. Зараз саме ця фаза, тож ми нічого не порушуємо. Хоча ти й не бачиш місця на небосхилі, але він є. Сконцентруйся не на тому, що бачиш, а на тому, що відчуває твоє єство. Очі брешуть, чуйка відьми — ніколи. Нехай сила повного місяця прийде до тебе крізь сонячні промені.
Белла піднесла ліхтар і поставила його біля голови сплячої Ванні. Я посунула вкриту самоцвітами риб’ячу голову, торкнувшись рук дівчини.
— Пам’ятай: ми поруч і зробимо все, щоб із тобою нічого не трапилося. Ти в надійних руках.
Чи брехала я зараз? Ні, в цей момент я вірила в успіх, як ніколи. Чи були для цього підстави? Гадаю, що так, бо по-іншому й бути не могло. Дівчинка кивнула мені й поклала руки на коштовне каміння.
— Нас не цікавлять усі секрети Джованни, лише один — хто хазяїн дзеркала і де він може знаходитися, — нагадала я. — Починаємо.
Іскра Луїзи спалахнула в ту ж мить, коли вона почала повторювати за мною потаємні слова. Байдуже, що вона була розмірами з зірочку на небі, все інше зробить магія повні. Принаймні я на це сподівалася. Белла звузила очі, Фредерік напружився, і на його обличчі заграв нерв. Обидва мага впилися в нас поглядами, в очікуванні ефекту.
З першого разу в дівчинки не вийшло, як і з другого. У якусь мить мені здалося, що я таки побачила тінь, яка відділилася від голови чорнокнижниці й ковзнула в риб’ячу голову, та, можливо, це була лише гра уяви.
— Дівча заслабке! І про що я тільки думала, коли погодилася марнувати на неї час? — майнула в голові думка.
Я сховала її так глибоко у свій розум, як тільки змогла. Розпач — головний ворог магії, а отже геть сумніви! У цьому дворі стільки відьом, що ми й гори можемо зрушити. Треба тільки підштовхнути. І з цією думкою в голові, я дмухнула щосили на іскру дівчинки — так само, як раніше робила з Фредеріком. Вогник у ліхтарі спалахнув, немов у ньому прокинувся від довгої сплячки стародавній дракон. Я зойкнула, не очікуючи такого ефекту. Скло розлетілося на друзки, і маслянка зачадила чорним димом. Але він ішов не тільки від ліхтаря.
Від голови Ванні одна за одною відділялися тіні й проникали в коропа. Риба ще рухала мертвими зябрами, немов ковтаючи думки чорнокнижниці разом із повітрям.
— Цікаве видовище, — захоплено протягнув Фредерік.
Белла пнула його ногою, щоб той замовк, зачаровано дивлячись на нас із дівчинкою. Очі Луїзи стали мутними, як у коропа, що лежав перед нею, і я зрозуміла — працює! Вона змогла побачити! Ця дівчинка просто геній! Ми з Делією лише з третього разу осилили, а тут із першого подіяло. Чи це моя допомога зіграла свою роль?
— Що ти бачиш? — прошепотіла я, всміхаючись.
Дівча здивовано кліпнуло очима, проганяючи думки чорнокнижниці, й прошепотіла:
— Я знаю ім’я того чаклуна
