Раді Вас бачити!

Розділ 36. Фаза Селени

– Чари другої особистості вишукані й могутні – я не заперечую. Проте з певними вміннями їх можна обійти, – міркувала я вголос, блукаючи темними вулицями Тельфера

Белла вирішила не відкладати повернення чорного дзеркала до ранку й вела нас заплутаними вулицями Пенефоріса до своїх друзів. Їхнє лігво містилося десь на околицях торговельних кварталів, тож шлях був неблизький.

Вулиці галасливого міста спорожніли й виглядали гнітючіше, ніж завжди. Чесні віряни були або в храмах на вечірній молитві, або зустрічали початок свята Розмарину та лавру вдома з родиною. Ні в що не віруючі грабіжники та контрабандисти вже розійшлися по своїх підпільних клубах, а представниці найдавнішої професії раніше закінчили робочу зміну через брак клієнтів. Залишилися лише ми – ті, хто не боїться темряви, бо знаємо, яка вона на смак.

Шлунок нарешті приємно обтяжувала їжа, і від цього настрій значно покращився. Ще б виспатися як слід – тоді я й гори змогла б зрушити з місця. У Пенефорісі не було гір, лише пагорби, на яких великою медузою розкинувся портовий мегаполіс, але відчуття було саме таким.

Піша прогулянка містом виявилася ще тією розвагою. Якщо пересуватися Пенефорісом виключно у зручній кареті, можна легко не помітити всіх складнощів дороги. Вузькі вулички то різко спускалися вниз, то змушували дертися вгору по крутих кам’яних сходах. По суті, на пласкій землі містилися лише портові райони, а все, що було вище, перетворювало наш шлях на постійну череду злетів і падінь.

- Сила мамбо й хунганів, послідовників Худжу, походить від лоа, тобто духів, – продовжив мою думку Фредерік. - Духам ніщо не заважає бачити тебе крізь морок: вони бачать суть, а не форму. Хоча форми в тебе нічогенькі – є на що подивитися.

Я пропустила його недоречний коментар повз вуха, вперто піднімаючись черговими сходами. Навіщо він це сказав? Чи то вино з сидром ударили в голову після пляшки ранкового джину?

- Фредерику, помовч, любий, – обірвала його Белла. – Чому ж тоді ронська ворожка не змогла розпізнати Марж? Вона ж теж працює з духами.

- Сила Актавшан, як і в Анатоля, має відьомське коріння, – припустила я. – Острівні відьми та чаклуни за своєю природою більше нагадують наших жреців старої віри. Їхня здатність бачити крізь ілюзію може трактуватися як уміння проникати в глибини людської душі, де приховані страхи й бажання. Для духів морок і метаморфози не становлять перешкоди, тоді як ми, чародії, дивимося лише на енергетичний та матеріальний план.

- Чого ти взагалі до неї припхалася і полізла в ті кляті катакомби? Жити набридло? Ти ж там зовсім не орієнтуєшся! Пощастило, що змогла змусити мертв’яків вивести на поверхню, – вигукнула Белла.

– Еге ж, мені прямо таланить на всіляку нечисть останнім часом, - розпачливо пробурмотіла я собі під носа.

– До того ж я наказувала чекати мене, поки з’ясую, що до чого! - не замовкала розлючена Белла.

Почувши ці слова, ми з Фредеріком зупинилися посеред порожньої нічної вулиці, мов вкопані.

– У якому сенсі «чекати», мамо? – вичавив із себе молодий чаклун, - Я такого не пам’ятаю.

Я недовірливо поглянула на них обох. Це такий жарт чи інтриги павучихи? Невже я дарма вислуховувала примарну Фіфу та блукала катакомбами? Без сумніву, і розмова зі старою вчителькою, і подорож підземеллям виявилися надзвичайно продуктивними. Я опанувала дар Ілсе, дізналася багато нового про Алкі, упокоїла кістяного дракона й залатала своє поранене серце. Та все ж хотілося б почути – кому подякувати за такий корисний духовний досвід? Якщо дізнаюся, то обов’язково відправлю квіти цій людині. Червоні троянди в кошику з чорними стрічками, гадаю, підійдуть для такого випадку.

– Постривай, – прошепотів чаклун. – Після того, як ти пішла, приїхав Зігфрід влаштовувати перевірку, як і домовлялися. Коли клинок засвітився червоним, я трохи засіпався, і він підсунув мені ту пляшку джину, щоб полікувати нерви.

– Він споїв тебе, як семінариста на першому причасті, щоб потім спокійно відвезти мене до Актавшану, – глузливо відповіла я. – Навіщо йому це було потрібно?

- Зігфрид! Старий паскуда! – гнівно пурхнула відьма.

- Хитрий лис! Щоб його лихо схопило! – дійшло до чаклуна, – Він грає одразу на кілька сторін.

- Отямся, - відрізала Белла, - Алхіміки ненавидять Святий престол і ніколи не будуть з ними співпрацювати.

- Якщо не Леоніда його підмовила відвести Мардж до ворожки, тоді це могла бути Корона! – парував її випад Фредерік, - В них достобіса грошей, а Зігфрид давно думав збільшити своє виробництво та вийти на експорт.

– А короні це навіщо? – розмірковувала я. – Якби його купила королева, то мене радше відвезли б прямо на ешафот, а не в ронські квартали.

– Може, підемо й запитаємо в нього? – войовниче вигукнув Фредерік.

– Марна справа, – похитала я головою. – Пройдисвіт, мабуть, уже забився в якусь щілину й носа не показує. Біла айстра влаштувала обшук у його домі, і Зігфрід збирався пожити в друзів. Легше вугра зловити голими руками, ніж знайти його в Пенефорісі.

– Маєш рацію: алхіміки радше проковтнуть живого слимака, ніж здадуть своїх, – швидко забурмотіла відьма, дивлячись на сина. – Про те, що я збиралася нести дзеркало до «Храму тисячі голосів», Зігфріду я не казала, та ти сам міг розбовкати йому після джину. Актавшан нічого не змогла добути з клятого шматка обсидіану, і я одразу віддала його на зберігання надійним людям. А коли повернулася – Марж уже не було, а ти був п’яний, як чіп.

– А куди ти думала, я ділася? – обурилася я. – Пішла на ринок купити свіжих яєць на сніданок? Чи пройтися по крамницях за новими чоботами?

– Коли мій любий синочок нарешті розтулив залиті оковитою оченятка, то було не до роздумів, – в’їдливо прошипіла відьма. – Нагрянули вартові, і треба було робити ноги. Як тільки опинилися в безпеці – відразу пішли тебе шукати на цвинтар. Ще й ці дивні чутки поповзли містом. Не було часу все скласти докупи.

– Чудова історія виходить. У тебе всі друзі такі, Белло? – примружила я очі. – Ні, можеш не відповідати: це риторичне питання. Краще скажи, про які чутки йдеться?

– Дехто говорить, що Леоніда відреклася від престолу, – сухо промовила Белла. – Це лише чутки, джерела неперевірені, але й ігнорувати їх не можна.

- Леоніда. Зреклася. Святого. Престолу, – по словам промовила я, ніби в тумані.

Спочатку мені захотілося розреготатися їй в обличчя, бо це було більше схоже на жарт, ніж на правду. Та, побачивши суворий вираз відьми, я вирішила залишити свою іронію до кращих часів. Надто вже серйозною й схвильованою була вона, щоб цим нехтувати.

– Нісенітниці! Цього просто не може бути! – вигукнула я. – Ця жінка радше вперед ногами залишить свій трон, ніж піде добровільно! Хто тоді голова? Хто керує орденами?

– Мої повірені стверджують, що тимчасове керівництво взяли на себе конклав та канцелярія. Старий кнур Манар та дурепи-монахині не зможуть довго втримувати владу, отже незабаром відбудеться ритуал обрання нового голови, – стримуючи свої емоції, відповіла Белла. – Але я ж кажу: це неперевірена інформація. Поки про це не оголосять публічно – планів не змінюємо. Не виключаю, що стара вириця почала нову гру, правила якої відомі лише їй.

– Мені треба відлити та подумати, – мертвим голосом промовила я, круто звертаючи до першого-ліпшого темного провулку.

За короткий час перебування в чоловічому тілі я зрозуміла одне – бути чоловіком достобіса зручно. Не треба плутатися в довгих сукнях, возитися з корсетами та панчохами, забути про елементарну гігієну й макіяж. Та головне – справляти нужду можна майже де завгодно. Якби я, будучи жінкою, отак зухвало підняла спідницю й вирішила помочитися серед спальних кварталів Тельфера, охочих подивитися на цю виставу зібралося б пів вулиці. А зараз: витяг – зробив свою справу, і нікому й діла немає. Опорожнюючи сечовий міхур, я переосмислювала все почуте від Белли:

– Очманіти! Леоніда більше не матінка. Чи таке можливо? А що це змінює? Гадаю, не так багато, як хотілося. Королева так само прагне насадити мою голову на піку, і орден Білої айстри не зупинить пошуки. Святий престол – велика влада, але престол – не лише Леоніда. Це могутня організація, яка, наче хижий спрут, обвила своїми щупальцями пів континенту, – юрмилося у мене в голові.

Поруч зі мною почулося тихе дзюрчання, і до смороду брудного провулку долучився аромат гірких квітів помаранчу.

- Допомога не потрібна? – пролунав знайомий голос з-за спини.

– Тут нічого складного. Ви, на диво, прості створіння, – іронічно посміхнулася я. – А що, захотів потримати по-братськи?

Відповіді не послідувало. Лише тихе сопіння та дзюрчання з темряви нагадували, що чаклун іще перебував десь поруч.

- Чому Зігфрид повіз мене до ронської ворожки? – вирішила запитати я, - Як гадаєш?

– Важко сказати. Взагалі він не поганий дядько, але надто меркантильний. Перетворити свинець на золото не зміг, тож вирішив здобути його всіма іншими можливими способами, – пробасив він.

– Якби він справді був настільки одержимий кількістю Бартоломієв на своєму рахунку, то здав би мою голову королеві. Вона б засипала його грошима, – відзначила я. – Але ж я тут, жива й досі на свободі. Отже, має бути інше пояснення. Ти ж, сраний провидець! Як ти не зміг цього передбачити?

– Мій дар працює не так, – спохмурнів він. – Якщо дії не приносять мені шкоди, то раптове видіння не з’явиться, а робити передбачення щохвилини неможливо.

– Логічно, – мугикнула я. – Може, він згадував про щось? Або тобі здалася дивною його поведінка? Про що ви говорили?

– Я погано пам’ятаю вчорашню ніч та ранок. Алхімік приїхав, коли сонце ще не зійшло. Привіз магічний стилет, як ми й домовлялися. Мама пішла, не дочекавшись його вердикту, а я наглядав за тобою, поки він готував еліксир.

– І як тобі я спляча? – з легкою усмішкою мовила я.

– Багато розмовляєш, – раптово прошепотіли мені на вухо. – То кричиш, то стогнеш… Що тобі снилося?

Не очікуючи почути його так близько, я сіпнулася й забризкала свої й без того понівечені чоботи. Дідько! Хлопець ходив тихо, мов сутінковий кіт. Хіба що хутром від нього не тхнуло.

– Чого ти до мене причепився? – різко обернулася я, нашвидку застібаючи штани.

– Не знаю… Є в тобі щось незбагненне, чого я досі ніколи не бачив, – прошепотів він.

– Ти мене справжню взагалі ніколи не бачив, – відрізала я. – Вважаєш мене легкою здобиччю? Вирішив познущатися з жінки в біді? Більше не знайшов до кого підкотити?

– Вродливих людей вдосталь у Пенефорісі, та в них немає того, що маєш ти, – видихнув він.

- І чого саме? – зацікавилася я.

Тіні нічного провулку перетворили його вродливе обличчя на гротескну мармурову маску статуї стародавнього бога. У ньому жило два обличчя: одне – хлопчаче, безтурботне й світле, а друге – доросле, задумливе й трохи сумне. Ця двоїстість віяла небезпечною красою. Його темні очі, розсипані золотими іскрами, змусили мої коліна зрадницьки затремтіти.

– У тобі прихована загадка, – прошепотів він із тремтінням у голосі. – Велика сила, що замкнена в тендітному образі. Ти не схожа на інших, Маджері.

Його подих ставав глибшим, коли він наблизився й притиснув мене до холодної стіни. Чи відчуває він, що мені подобається цей прихований рик у його голосі? Я й гадки не мала, що серед смороду нічного провулку можу відчути тремтливе збудження до майже незнайомого чоловіка. Губи Фредеріка зависли так близько, що я на мить забула про повітря. Аромат гірких квітів затьмарив думки, змушуючи серце битися швидше й губити такт.

– Я особлива?.. – на мить озвалася думка в глибині свідомості. – Так, мабуть, він правий.

Він не здивував мене – лише нагадав про те, що вже чула не раз. Фредерік був далеко не першим, хто називав мене особливою. Якийсь час я постійно чула про свою винятковість від чоловіків, які закохувалися в мене, і імена яких я вже й не пам’ятала. Лише Алкі залишився останнім у цьому ряду. І коли його образ спалахнув у думках, спокуслива темрява всередині раптом розступилася.

– Що я роблю? Чому дозволяю цьому статися? – майнула думка, і я притримала його губи. – Відійди на кілька кроків… і більше ніколи так не роби.

– Чому твої губи кажуть «ні», коли тіло шепоче «так»? – його шепіт торкнувся мене, мов тінь, але більше не зміг затьмарити розум.

Мені пощастило не дати відповідь на це підступне питання. Нашу незручну розмову перервав крик Белли.

– Ви там що, пожежу гасите? – нетерпляче вигукнула вона з темряви.

– Пішли, герой-коханець. Матуся кличе! – я всміхнулася з іронією, різко відштовхнувши його. – Белла не терпить зволікань. Шукай іншу жертву для своїх темних провулків.

– Якщо ти досі не зрозуміла, я вже дорослий. І сам вирішую з ким бути поруч, – його слова вирвалися разом із гарячим подихом.

– Так, прийми правильне рішення й причаровуй когось іншого. А до мене більше ніколи не лізь, зі своїми дурницями, – сказала я рівним голосом. – Знайшов час.

– Його не існує, – прошепотів він.

– Що ти маєш на увазі? – здивувалася я.

– Слушного часу, – його голос потемнів. – Мені здається, годинник працює проти нас.

Чари розвіялися, наче туман перед морським світанком. Годинник завжди працює проти нас – це не новина. Я з сумом поглянула на майже повний місяць і цокнула язиком. Почалася Фаза Селени. Наступна ніч стане останньою для когось із нас: або для мене, або для Ілсе. Самопожертва – єдина чеснота, яку я справді цінувала. Мабуть, тому що так рідко зустрічала її в людях.

- Час, - прошепотіла я, - Здається, я зрозуміла, що треба робити.