Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 35. Мамбо Естер
Свічки неприємно потріскували, розтинаючи глуху тишу. Якби не їхнє різке тріскотіння, я б подумала, що оглухла – так тихо було в таверні. Незнайомка обводила нас важким, старечим поглядом, чекаючи відповіді. Від напруги маленький монокль на її обличчі з’їхав, і вона мусила притримати його рукою.
– Перепрошую? – першою знайшлася язиката Белла.
Це невинне питання чомусь розвеселило літню жінку. Вона пирснула зі сміху й одразу залилася глибоким, страшним кашлем. На мить мені здалося, ніби незнайомка ось–ось виплюне легені.
– Можеш не перепрошувати, – нарешті відкашлялась вона й змочила горло вином із кухля, – Сама б це зробила, та вже ноги не годні, щоб спускатися під землю. Я й так там скоро опинюся, не хочу лізти поперед батька в пекло.
– Ба, не верзи дурниць, – пролунав глухий, басистий голос шинкаря, наче з глибин підземелля.
Хлопець виніс піднос, повний великих устриць, і з гуркотом поставив його переді мною. Я відчула, як по шкірі побігли дрібні мурашки. Ніхто з нас навіть не спробував доторкнутися до блюда. Піднос був з почорнілого від часу срібла.
– Дурень! – гаркнула вона, – Навіщо така неповага до гостей? Прибери це негайно! Жодна поважаюча себе відьма не буде їсти зі срібла, а їх тут аж три! Усе доводиться пояснювати, телепню
– Ти ж наказала нести все найкраще, – здивувався шинкар.
– Жан–П’єр! – промовила вона викотивши очі, – Роби, що кажу!
Хлопець підняв руки догори, ніби прохаючи небо дарувати йому терпіння, і прибрав піднос. За мить ті самі мушлі лежали переді мною на дерев’яній таці. До них додався лимон, розрізаний на скибки, та короткий сталевий ніж.
– Так краще, – прошамкала вона беззубим ротом, – І свічок принеси! Нічорта не бачу в цій темряві.
– Ти ж наказала економити, – в’їдливо нагадав шинкар.
Одного короткого погляду старої вистачило, щоб на столі з’явився підсвічник із двома запаленими свічками. Стало значно світліше. Вона кивнула хлопчині й із задоволенням взяла з таці першу устрицю. Вставивши ніж у місце з’єднання стулок мушлі, жінка різко повернула ним, наче важелем, поки не пролунало тихе клацання.
Легкий йодистий аромат морського бризу перебив сморід дешевих свічок. Всередині сірої мушлі виявилося біле ніжне м’ясо. Стара сприснула його лимоном, і я на мить побачила, як устричне м’ясо зіщулилося від кислоти. Белла насупила свій точений ніс, а в мене аж слинки потекли. Такого я ще ніколи не куштувала. Під здивованими поглядами магів я повторила дії старої й теж проковтнула вміст мушлі.
– Це достобіса смачно! – захоплено пробурмотіла я, витираючи рота, – Дивуюся, чому ніхто з в багатих районах їх не їсть?
– Устриці, це їжа простолюдинів, – процедила крізь зуби Белла, – Бідність та мушлі завжди йдуть поруч в Пенефорісі.
– Запивайте вином – стане ще смачніше, – підморгнув мені шинкар, витираючи сусідній стіл засмальцьованою ганчіркою
– Хто ви? – перебила його Белла.
– Питання тут ставлю я, – суворо відрізала стара жінка. – Хто з вас дуреп упокоїв мого чоловіка?
Обережно поклавши порожню раковину на піднос, я з недовірою вдивилася в її темні, як зимова ніч, очі. Десь в глибині спалахнули тисячі золотавих іскор. Навіть більше – це був цілий зорепад, який іноді можна побачити наприкінці літа. Мій новий дар не зміг розкрити її настрою, але відьомська інтуїція вперто шепотіла: зараз краще бути відвертою.
– Якщо він був одним з тих, хто складав тіло кістяного дракона в катакомбах – тоді це моя робота, – чесно промовила я, піднявши руку вгору.
Почув мої слова, стара зробила великий ковток з кухля та з гуркотом поставила його на стіл:
– Спи спокійно, Вілкі. Більше тебе ніхто не потривожить, – прошепотіла вона.
Від слів літньої жінки я сіпнулася. Тепер я зрозуміла, що вона відчуває. Ні, не чорну скорботу й не важку тугу за померлим чоловіком. У її серце нарешті прийшло полегшення. Ніби хмари розійшлися, і на горизонті промайнув сонячний промінчик.
– Ви навіть не розумієте, наскільки сильно я вам вдячна, – пробелькотіла вона, роблячи ще один ковток вина. – Жити тут, нагорі, бачити сонце щодня, тоді як він не може вибратися з полону темряви – це було нестерпно. Моє серце стікало кров’ю, коли він наближався до таверни, але не міг повернутися додому. Щодня я молилася богам, щоб послали когось, хто допоможе йому рухатися далі.
– Я не збиралася, це вийшло майже випадково, – зніяковіло відповіла я.
– Отже, це не ви його підняли з мертвих? – обережно спитав Фредерік.
– Стули свою вродливу пельку, хлопче. Коли мовчиш, то виглядаєш розумнішим, – відрізала вона, – Ти, мабуть, гадаєш, що ми лише те й робимо, що влаштовуємо танці з мертвими, тицяємо голками в ляльок та ворожимо на курячих нутрощах? Мої боги процвітали за часів, коли не те що про яснооку богиню ще ніхто не чув, але й ваша стара віра ще не народилася.
– Здається я зрозуміла, – кивнула я, смакуючи вино, – «Мама Бріджит» – не випадкова назва для таверни. Так кличуть яснооку богиню на островах в морі Нанджи.
– Ти нічого не зрозуміла! Мама Бріджит – не ваша богиня! – обурилася стара, – Вона – верховна лоа, дух смерті, родючості та зцілення. А я – мамбо Естер, її вірна жриця.
– Острівна відьма, – з розумінням кивнула Белла, – Я гадала, всі жриці Худжу зникли після останньої експансії.
– Вони вчинили, як розумні люди: змінили статуетки на вівтарях, ритуальні пісні проміняли на святе письмо, але зберегли суть своїх божеств, – задумливо промовила я, – Ронська ворожка також казала щось подібне. Богиня не має імені, отже її можна називати по-різному. Її обличчя приховує вуаль, тому образ може бути будь-яким. А щоб відвести очі клірикам, достатньо пересунути свята, аби спокійно молитися їй під час наших.
– Це ви захопили наші свята! Нова віра, як бур’ян, що поглинає все, до чого може дотягнутися, – вигукнула Естер, – Звідки твоя порожня голова думає, взялося безглузде свято “Розмарину та лавру”? Ще й назву дурну придумали! Ані розмарин, ані лавр не квітнуть навесні. Нащо їх було приплітати?
– Ви хоч раз відкривали святу книгу? – в тон їй відповіла Белла. – Розмарин та лавр здавна вважають одними з найпотужніших магічних рослин. Їхня основна сила – це захист, очищення та пам'ять. Окурювання сухим розмарином допомагає позбутися важкої енергії зими й звільнити простір для початку нового циклу. Лавр – символ тріумфу, успіху та здійснення мрій. Якщо розмарин більше про захист, то лавр – справжній магніт для перемог і процвітання. Разом вони уособлюють початок нового року та нової надії…
– Це наше свято Флорісер Флор – відродження Природи! – перебила її Естер. Монокль знову з’їхав з її обличчя і ледь не впав в кухоль з вином, – Весну треба відзначати молодим зеленим листям та квітами, а не сухим гербарієм!
– Відродження природи і за давньої віри святкували так само, – насупив лоба Фредерік, – Воно, здається, так і називалося: “Велике Свято Весни”.
– А на півночі в цей час ми зустрічали Остару, шукаючи цукрові яйця в садах, – я голосно прицмокнула, запиваючи ще одну мушлю вином. – До речі, Естер – вас назвали саме на честь Остари. Це просто інша назва весняного свята.
– Досить цієї маячні! – не витримала Белла, – Усе це можна назвати одним словом – Весняне рівнодення! Готова побитися об заклад: не існує у світі релігії, яка б його бодай якось не вшановувала!
– Дійсно, ми щось захопилися. Я прийшла не сваритися, а щоб віддячити. Жан–П’єр! Неси подарунки, – гукнула Естер до шинкаря.
Хлопець витяг щось з–за прилавка, повільно підійшов до нашого столу й поклав переді мною два невеликі строкаті мішечки з дорогого шовку.
– Їжі та вина вистачить для подяки. Нам не потрібні ваші гроші, – замахала я руками.
– Рада це чути, бо грошей в мене обмаль, – посміхнулася жінка, – Стара собача будка, яку мій чоловік гордо назвав таверною, ледь приносить якийсь дохід.
– Ба, не все так вже й погано, – пробурмотів хлопчина–шинкар, потупивши погляд, – У нас є стабільні клієнти, а скоро сезон почнеться – відпочивальників буде хоч відбавляй. Стріху залатаємо, вивіску підфарбуємо
– І це ти називаєш стабільними клієнтами? – вигукнула вона, вказавши на порожній зал таверни.
Моряки перелякано втягнули голови, зловивши її суворий погляд, та зашурхотіли, мов миші під половицями.
– Де ти візьмеш нових? На сусідньому цвинтарі викопаєш? На сусідньому цвинтарі викопаєш? Хто прийде в цю забуту богами халупу? – роздратовано нагримала стара, піджавши губи. – Йди краще, принеси ще вина.
Белла обережно провела долонею в повітрі над мішечками, не торкаючись шовку, й на мить примружила очі.
– Що це? – збентежено промовила вона. – Я відчуваю силу чарів, але не можу збагнути: там приховані трави, кістки чи самоцвіти?
– Я дарую вам те, що цінніше за золото. Це мішечки грі-грі – амулети для захисту від зла. Оцей, – вона кивнула на чорний мішечок, прикрашений зеленим скляним бісером та коричневими мушлями, – благословив Великий змій Дамбалла, початок і кінець усіх речей, творець усього живого. А інший, – вона кивнула на ніжно–блакитний, – осяяла своєю силою сама Айда–Веддо, Веселкова змія.
– Знайти інший край веселки… – прошепотіла я, і в мої думках спалахнули слова Фіфи та напис в склепі, де стояло чорне дзеркало.
– Це не може бути випадковістю. В магій не буває збігів, – зрозуміла вона, взявши в руки блакитний мішечок, – Хто така ця Веселкова змія?
– Айда – дружина Великого Змія Дамбалла, лоа небес. Вона втілює безперервність, силу й цілісність, адже веселка охоплює весь спектр кольорів світу. Її символ – змій, що кусає власний хвіст, – почала розповідь стара жриця, – Айда, мов міст, поєднує своєю силою небеса та землю
– Історія дуже поетична, – обережно промовила Белла, – Але на що саме здатні ці мішечки? Яке їх практичне застосування?
– Відьми, – невдоволено пурхнула Естер, – Високі матерії не про вас, тільки голу силу подавай. Якщо Айда, це шлях, то Дамбалла – її початок і кінець. Разом, вони означають щось на кшталт переродження.
– Тобто, за допомогою них можна воскресити мертвого? Чи що? – не зрозуміла я.
– Блакитний – вкаже безпечну дорогу, а чорний – віджене страх і подарує спокій та впевненість, – втрутитися Жан–П’єр, – Воскрешати мерців ніхто не вміє, щоб ви не казали в народі.
– А я вже була подумала, що твої слова не порожня дурниця, – розсміялася я.
– Не порожня, – прогундосив він, – Той, кого ти втратив – живий, принаймні його тіло живе. Ви неодмінно зустрінетесь.
– Звідки ти про це знаєш, – в’їдливо запитала я, – Теж духи підказали? Чи лоа? Чи як ви їх там називаєте?
– Так, – спокійно кивнув він, не відчувши моєї іронії, – Лоа Дамбалла та його дружина Айда осяяли грі–грі своїм священним союзом. Веселкова змія разом з чоловіком уособлює гармонію між небом і землею, жіночим і чоловічим початком, а також захист від зла. Вони архетипи життєвої сили, що поєднує матеріальний та духовний світи.
– Отже, це парні амулети, – зрозуміла Белла, – Щось на кшталт тих, що дарують на весілля?
– Якщо так, то вони мені не допоможуть, – криво посміхнулася я, – Дякую за подарунок, але навряд чи мене хтось поведе під вінець найближчим часом. Хіба що – на ешафот.
Почувши мене, шинкар знизав дебелими плечами та потягнувся за мішечками грі–грі.
– Прибери свої лаписька, Жан–П’єр! – наказала жінка, вдаривши своєю тендітною долонею по його кремезній руці, – Якщо лоа їх благословили, то так і повинно бути. Їх накази були не двозначні: той, хто упокоїть душу мого коханого Вілкі, має отримати ці грі–грі.
– Ба! Ти ж чула, що хлопець не збирається на яке весілля, – ображено прогундосив він.
– Весілля тут може й ні до чого, – іронічно посміхнулася стара, – Не довіряй своїм очам, малий, коли розмовляєш із відьмами. Щось мені підказує, що це зовсім не хлопець… Чи я помиляюся?
– Ви перша з живих, хто побачив мене без прикрас і мороку, – зазналася я, – Скажіть, як ви це провернули – у вас якесь особливо скло в моноклі?
Белла загрозливо вирячила очі, але змовчала. Яка вже різниця? Стільки народу розкрило морок матінки Леоніди, що й не перелічити. Та переважно ті істоти не належали до світу живих, з плоті й крові.
– Б’юся об заклад, що не перша, – загадково посміхнулася Естер
