Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 39. Чорне, чорне серце
Мовчазна дуель двох жінок закінчилася, але відлуння моторошної напруги ще висіло в повітрі, як запах мірри після служби в храмі. Хоча, ні, пахло в цій кімнаті зовсім по-іншому: суміш старих пергаментів, пилу, пташиного посліду та тютюну змушувала бажати відкрити вікно і впустити свіжий морський бриз. Заставлене потертими книгами приміщення було радше схоже на класичний кабінет клерка з ратуші, аніж на бордель.
З однією різницею — з десяток птахів сиділи в сталевих клітках і мовчки дивилися на нас похмурими чорними очима. Це були не яскраві співочі м’якувіні, які так були до вподоби Фредеріку, а звичайні горобці, галки та сороки. Я б подумала, що це витвори мистецтва таксидермістів, якби не стійкий сморід посліду. Це стало стало доказом — птахи живі. Якщо в холі вітали легкі звабливі парфуми, то тут відчувалася справжня атмосфера закладу: суха, сувора, брудна.
— Отже, це не «Храм терпимості», кажете? — в’їдливо прошепотіла я, розглядаючи купу фоліантів на поличках, — Скоріше міський архів таємниць.
Жінка в камзолі кинула короткий, сповнений неприязні погляд, але вирішила мене проігнорувати. Вочевидь, відьма з сином тут були не вперше. Їх не здивувала погано освітлена кімната та важка атмосфера. Не очікуючи запрошення, Белла пихато зайняла єдиний стілець у кімнаті, а Фредерік вмостився на невелику, обтягнуту коричневою шкірою, софу, яка сховалася між стелажами.
— Бізнес процвітає, Ванні? — без жодного виразу спитала відьма.
— Вашими молитвами, — тим самим тоном відповіла жінка, — Навіщо ти принесла цю річ у мій дім?
— А чому ні? Я попросила Фо оглянути артефакт і притримати його кілька днів, поки розбиралася з терміновими проблемами, — знизала плечима Арабелла, обдарувавши її гадючою посмішкою.
— Мабуть, однією з цих проблем була я, — подумала я, з цікавістю розглядаючи клітку з закляклим дрібни горобчиком.
Птах був відверто дивним. Ніколи не бачила, щоб горобці поводилися так спокійно. Він навіть не поворухнувся, коли я наблизилася впритул та легко провела пальцем по прутам його в’язниці. Дрібні чорні зіниці дивилися на мене з несамовитим проханням відкрити замок. Поглянувши в них, я почала тонути в темних глибинах жалю й, ніби загіпнотизована, потяглася до засову. Ще б мить, і я б це зробила, та вереск Белли повернув мене до реальності.
— У нас є договір, чи ти забула? — закричала відьма. — Ти допомагаєш мені, а я тобі. Щось змінилося?
— Зовсім з глузду з’їхала? — не витримала Ванні. — Тільки за те, що я бачила чорне дзеркало на власні очі, мене можуть місяць допитувати в казематах! Ти хоч розумієш, як ставиш під загрозу мою справу?
— Ти забуваєшся, Джованно! Я не одна з твоїх покірних шльондр, — різко відповіла Белла. — Згадай, чия магія допомогла тобі стати на ноги, і прийди до тями!
— Взагалі-то, моя, — озвався Фредерік, піднявши руку.
— Стулися, — одночасно нагримали на хлопця обидві жінки.
Чарівник втягнув голову в плечі, сховавшись від їхнього крику, ніби рак-самітник у свою мушлю. Обачливий хлопець. У випадках, коли дві жінки влаштовують сутичку, чоловікам краще не втручатися. Вирішити вони все одно нічого не зможуть, а по голові отримають від обох у тій чи іншій формі.
— Але я ж не чоловік. У цій грі я дока, — усміхнулася я й рішуче втрутилася. — Чи вдалося вам відкрити хоч якусь таємницю дзеркала?
— Кого ти привела до мене, Арабелла? — Ванні кинула на мене довгий, важкий погляд, і тіні навколо неї знову згустилися, наче живі. — Він чув колись про повагу?
— А ви чули колись вислів: «Чорне серце бажає знань?» — ніби між іншим промовила я. — Белла, коли я починаю звикати до думки «як низько ти впала», то кожного разу ти пробиваєш дно. Це доля чи примха небес?
Від моїх слів обличчя жінок застигли, мов кам’яні маски. Очі Фредеріка округлилися від хвилювання, а за дверима хтось пурхнув від сміху. Той сміх був нечутний для вух, проте мій новий дар проникав крізь стіни.
— Працювати з чорнокнижниками…, — розвела я руками. — А що буде далі? З’ясується, що дзеркало на цвинтарі теж належало тобі?
Дозвольте на мить звернутися до теорії. Магія, подібно до світла, має свій спектр. Вчені мужі досі дискутують, чи варто ділити чародіїв на чорних і білих. В теоретичному аспекті, звичайно. Дехто сміється, згадуючи “кольорових” чародіїв, і жартує про зелену, жовту чи червону магію. Та коли почуєте таку нісенітницю, пам’ятайте: перед вами душа, що не торкнулася істинних знань.
Жовтою магією називають чари скарбників, які працюють у королівському банку. Їхній хист — це магія грошей. Червона — це, звісно, магія крові. А зелена… Як узагалі можна не чути про зелених відьом? Саме їхні походеньки подарували світові образи старих жінок із травами, зіллям, мітлами та жахливими чутками про немовлят.
Розділення на темну та світлу магію існує, але йдеться не про колір, а про намір. Дехто вважає, що чорна магія суто деструктивна, а біла, навпаки, лише відновлює та зцілює. Це — нісенітниці. Вогонь яскравий тому приклад: він може розігріти сніданок, зігріти дім узимку чи припекти рану. Або ж спалити місто вщент, перетворивши на тліючі вуглі все навкруги. Тож скажіть: чародій, який володіє вогнем — темний чи світли? Отож бо й воно.
Що ж таке справжня чорна магія? На це питання відповісти непросто, але я спробую. Магія — це завжди іскра. Блякла вона, чи яскрава, і якого кольору — не суттєво. Головне, що вона існує. Лише справжня темрява позбавлена барв. Є прислів’я, що своїм запереченням пояснює мою думку: «Диму без вогню не буває».
Ще й як буває — коли маг позбавлений власної іскри, а його сила йде від чужорідного джерела. Ви скажете: «Що за дурниця? Адже всі чародії так чи інакше користуються зовнішніми силами». Так, це правда, але ми черпаємо силу з природи. Некроманти, демонологи, чорнокнижники та чаклуни тягнуть силу з потойбіччя, від тих, хто мешкає за межею світу живих.
Можна зробити логічний висновок, що в такому випадку будь-хто в змозі оволодіти чарами. Авжеж ні. Лише той, хто має достатньо чорне серце. Якщо покликати зло, воно обов’язково прийде. Та чи зможете ви його прийняти? Що ви готові покласти на жертовний вівтар заради сили? Кохання, принципи чи власну душу? На щастя, з цього поріддя вижили лише одиниці. Якщо вдуматися, саме через таких, як Ванні, моїх сестер та братів переслідували, мов звірів, та спалювали на вогнищах. Хто буде розбиратися, вроджена ти відьма чи навчена?
— Не верзи дурниць, — нарешті знайшлася Белла. — Якби воно було моїм, ти б його ніколи не знайшла.
— Отже, про все інше я маю рацію, — зробила я висновок. — Може, ти й права: куди ж іще йти з демонічним дзеркалом, якщо не до чорнокнижниці?
Мої шкіру обпекло злобою. Очі Ванні загорілися потойбічним вогнем, а тіні сколихнулися, ожили і стрімко потягнулися до мене. Раніше б мені нічого не коштувало розігнати їх світлом свого полум’я, але прикликати його зараз годі було б і сподіватися. Я різко відстрибнула в сторону, воліючи сховатися за стелажем, але від тіней не існує прихистку.
- Добазікалася, - майнула думка, в голові, - Тіні нематеріальні, жодні двері чи меблі їх не стримають. А що, якщо..
Ідея спалахнула сама собою, розігнавши страх. Стрімким рухом, я вихопила ножиці, які так і не повернула Актавшан, і виставила перед собою. Джованна не побачила загрози у шматку тупого металу — і це була її помилка. Сили Анатоля майже вичерпалися в моїх жилах, тож довелося діяти наосліп. Я не бачила магічних ниток, але це не означало, що їх не було. Сила завжди прив’язана до емоцій, а емоції цієї жінки були мені надто добре знайомі.
Якщо душа — це світло, то вона мусить мати й тінь. Це закон природи. Хоча б маленька, та вона завжди ховається в кожному з нас. Навіть у набожній юній монахині, яка всім серцем почитає яснооку богиню. Що вже казати про стару чорнокнижницю?
Відчувши злобу чаклунки, я потягнула її на себе, ніби кракена, якого засмоктує морський вир. Тіні накрили мене морською хвилею, і в ту ж мить я перерізала нитку, що з’єднувала їх із хазяйкою. Ванні схлипнула, втративши контроль, і впала на одне коліно. Залишалося тільки підкорити їх.
— Шкода, що я не поцілувала Фредеріка, коли була можливість. Додаткові сили мені б не завадили, — майнула думка. — До речі, а чому я борюся з нею самотужки?
Ані Белла, ані її син не ворухнули й пальцем, дивлячись на мене оцінюючим поглядом. Ні, вони не заклякли від несподіваного нападу — обидва мага просто сиділи й чекали, що з цього вийде. Скрутити тіні в тугий канат виявилося важче, ніж я вважала. З чола рясним градом покотилися цівки поту, а від натуги на рухах здулися вени. Хтось зі стародавніх мислителів задавав філософське питання: “Що легше — тінь чи повітря?” А ви спробуйте потримати обидві субстанції в руках, тоді й поговоримо.
Чаклунка пручалася. Хоч я й відрізала нитку, вона явно була не одна. Це напружене перетягування канату могло б тривати до другого пришестя, і я, скоріш за все, програла б. Виходу не залишалося. Я не могла схибити на очах у Арабелли та її синочка. Павучиха мені цього не пробачить.
Наповнивши груди киснем, я проковтнула тіні, ніби міцний джин. Вільним птахом вони влетіли в мої груди, і я відчула, як їх чорні крила запалили щось нове в моєму серці. Це був вогонь, але не той, до якого я звикла. Присмак вугілля, обгорілих спецій і сірки торкнувся струн моєї душі, і я зрозуміла — я вже це бачила. Там, під клятою скелею на шляху до неминучої смерті, палало подібне полум’я. Може, й не таке саме, але настільки схоже, що я не втрималася.
Він яскраво спалахнув і швидко згас, а на його місце прийшли холод і біль, яких, як я сподівалася, змогла позбутися в катакомбах. Не тямивши себе від злості, я накинула на шию чаклунки ланцюг із тіней і з силою потягнула на себе. Ванні скрикнула, пручаючись мені, але сили вже не були рівними. Весь гнів, який я ховала у своєму серці, всі сльози, відкладені на потім, засяяли криваво-чорним полум’ям люті. Нитки магії спалахнули з новою силою навколо чаклунки, але я була сильніша й невпинно тягнула ланцюг на себе.
— Пощади, — прохрипіла Джованна, хапаючи ротом повітря.
— Ще трохи, — подумала я, продовжуючи тягнути ланцюг до себе.
— Досить, — прошепотів мені у вухо порив вітру, і я відчула, як мої ноги відірвалися від підлоги.
Ось вам і відповідь. Повітря не легше за тіні. Вони онаково жорсткі та суворі в руках чародіїв. Близьке знайомство зі стіною не увійшло у мій власний список приємних зустрічей, але позитивний бік у цьому був – від відчуття реального болю, примарна лють відступила.
— Фредеріку, підступна наволоч, — пробурмотіла я, потираючи щелепу. — Обличчя ще тиждень болітиме, а воно ж мені майже як рідне! Хіба не можна було ніжніше?
— Переживеш, — холодно кинув він, не відводячи очей. — Якби я не втрутився, ми б втратили важливого союзника.
— Оце? Цінне? — розсміялася я, скривившись від зубного болю. — Чорнокнижники — це ж непотріб. Їхня сила сміхотворна! Можу закластися, що вона йде від якогось проклятого амулета чи гримуара.
— Ти нічого так і не зрозуміла, Мардж, — зітхнула Арабелла, похитавши головою. — Не буває дріб’язкової магії, є лише погані виконавці.
— А трапляються й хороші, -— прошепотіла я, згадавши пекучий присмак полум’я на губах. — Скільки чорнокнижників у Пенефорісі? Вона ж не одна така?
— Навіщо це тобі? — примружила очі відьма.
— Вогонь. Я впізнала його, — засміялася я крізь біль. — Скільки ж часу я змарнувала на духів, ворожок та алхіміків… Обійшла пів міста в пошуках загадкового мага, щоб зрештою знайти відповідь у дешевому барделі на околиці Аєрама. Правду кажуть: “Богиня не цурається іронії”.
Мабуть, у моєму голосі пролунало щось божевільне. В очах Белли спалахнув страх, і відьма, скинувши кам’яну маску, кинулася до мене.
— У цьому домі ніхто й ніколи тобі не шкодив, — прошепотіла вона, міцно схопивши мене за руки. — Вір мені. Вони друзі, які вже багато років стоять поруч зі мною.
Ванні підняла голову з підлоги і з болем подивилася на мене. Я не могла цілком довіряти словам Арабеллі, та очам чорнокнижниці повірила. У них жеврів погляд затравленого звіра, готового кинутися лише тоді, коли йдеться про захист сім’ї.
— Це була не вона, — подумала я, дивлячись застиглу від страху жінку. — Не Джованна обвалила скелю, що поховала коханого Алкі. У Пенефорісі знайшлося інше чорне серце, яке зруйнувало мою долю. Присягаюся: я знайду його і розчавлю власними руками.
Від сумних думок мене відволік скрип дверей.
— Якщо ви вже вдосталь награлися, то, може, перейдемо до справи? — пролунав м’який хлопчачий голос. — Чи ми не будемо полювати на демонів?
