Раді Вас бачити!

Розділ 40. Медова пастка

Коли він зайшов у кімнату, я все зрозуміла з першого погляду. Тонкий профіль, гнучка, але міцна статура та копа чорного неслухняного волосся нагадали мені образ, який я бачила у дзеркалі останніми днями. Відрізнялися тільки очі. Вони були не темні, як у Ілсе, а зелено-блакитні, мов осяяна сонячними променями морська лагуна. Гарний колір. Занадто гарний для чоловіка, як на мій смак.

І цей голос. Саме його пронизливий сміх я чула за дверима. Хлопець підслухав нашу розмову, очікуючи на свій вихід. Ти ба, який павич! Хіба що пір’я віялом не стирчить із дупи — інакше таку любов до театральної появи я б не описала. А головне, я знову відчула вже знайому спіраль, яка почала затягувати мене в петлю безкінечності. Вона плинула не від нього. Такі, як цей хлопчина, нікого, окрім себе, не кохають. Цікавий розклад, нічого не скажеш.

— А казав, що я особлива. Ось і вір після цього чоловікам, — цокнула я язиком, крадькома поглянувши на Фредеріка, і з викликом задала питання: «А хто це — “ми”?»

— Фокіон, — випередила його Арабелла. — Ти приніс артефакт?

Не звернувши уваги на ледь дихаючу Джованну, він переступив через її тіло, ніби жінка була не важливіша за килим під ногами.

— Звісно, пані-чародійко, — посміхнувся хлопець і ніжно поцілував руку Белли. — Та для початку, не відмовьте вашому найпалкішому прихильнику в одному питанні: де ви відкопали такий скарб?

— Не твоя справа, — сердито прогарчав Фредерік. — Віддай дзеркало, і ми підемо.

— А де ховають усі таємниці? — відгукнулася я, проігнорувавши реакцію чародія. — На цвинтарі, звичайно. У золотому районі чого тільки не зустрінеш в склепах великих та заможних.

Фредерік стиснув кулаки, подарувавши мені похмурий погляд. Їхні стосунки — не моя проблема. Я давно зрозуміла: безкоштовно лізти у справи інших, це лише шкодити. Якщо вони не впливають на моє власне життя, то й втручатися немає сенсу. Сподіваюся, і надалі цього не буде потрібно робити.

— Рідкісний екземпляр вам попався, та користі від обсидіану зараз не більше, ніж від розбитого глечика, — хлопець звернув на мене увагу та простягнув руку. — Фокіон, хазяїн цього закладу, але друзі кличуть мене Фо.

Це було дуже дивне відчуття — дивитися на когось, надто схожого на тебе. Я звикла вирізнятися з натовпу завдяки рудому волоссю, порцеляновій шкірі, якою зазвичай не могли похвалитися народжені на півдні, та зеленому кольору очей. Та зараз відчула себе звичайним, погано вдягненим хлопчиною з бідного району. Паршиве відчуття, можу вам сказати.

— Добре, що вони у вас є, пане Фокіон, — кивнула я, потиснувши руку. — Зважаючи на місце, в якому ми знаходимося, можу припустити: щоб стати вам справжнім другом, треба чимало заплатити.

Блакитні очі звузилися, але погляд не втратив чарівного блиску. Мені й торкатися його не було потреби, щоб зрозуміти: переді мною ще один чорнокнижник. Багатенько їх розвелося на один квадратний метр. Доволі дивно. Наскільки я знала, старий пес Святого престолу всі копита стер своїй кобилі, виловлюючи їхнє поріддя по всій країні та за її лаштунками.

— Не треба влаштовувати сцен, — втомлено видихнула Белла. — Фо можна довіряти, Мардж.

— Я це запам’ятаю, подруго, — промайнуло в моїй голові. — Як допомогти мені відбитися від Ванні, то можна посидіти поруч, а як я гостре слово сказала красеню, який цілує їй ручки, то я вже стала істеричкою.

— Справді, Маржд, — доєднався до матері Фредерік. — Зараз не на часі обирати союзників.

— Союзників? — я скривила вуста.

Вочевидь, руки цілували не лише Беллі, але це було давно. Інакше Фредерік не гарчав би на цього пихатого чолов’ягу, як голодний пес. Чудовий хід, пане Фокіон — знімаю перед вами капелюх. Два мага краще, ніж один. А ще кажуть, що у вельмож занепала мораль. Хоча Арабелла, як і її син, походить з роду Ле Гардія, тож це й не дивно.

— Навіть після того, як я поклала на лопатки його сестру по ремеслу? — вирішила я з’ясувати його ставлення до мене.

— Ти й мене можеш спробувати вкласти, якщо хочеш, — зазначив він, відпустивши мою руку. — Але для початку тобі треба помитися та перевдягтися. Трохи бруду — це не погано, але вибач: від тебе тхне, як зі стайні.

Гарний випад, але до цього коментаря я була голова. У мене ще нюх не відбило й очі не повилазили, щоб розуміти, наскільки погано я виглядаю. Важко з кимось конкурувати, коли вже не пам’ятаєш, коли востаннє вмивала обличчя чи прала речі. Елегантний спосіб натякнути, що я тобі не рівня.

— Та мені байдуже, як хто виглядає, — подумала я, зверхньо оцінивши його.

Нарочито недбало розстібнута сорочка з мереживом світилася білизною, відкриваючи погляду дрібний кулон у формі золотого барана. Переплетені ланки ланцюга у формі літери «Г» сяяли дрібними колючими рубінами. Ніби й дрібничка, але вона давала зрозуміти, що це подарунок когось із чималою владою.

Чорна перлина мерехтіла сережкою на лівому вусі, а ось на талії Фо сяяла дорожча прикраса. Навіть дорогезна, якщо очі мене не обманювали. Обсипаний рожевими діамантами золотий обруч зачаровував грою світла сильніше, ніж звабливий погляд хлопця.

— Вбила б за гарячу ванну та чисту сорочку, але, на жаль, часу в мене обмаль, — відповіла я, розглядаючи коштовність на хлопцеві й замислившись. — Де я могла бачити цю річ? Така вишукана й індивідуальна, безперечно зроблена на індивідуальне замовлення. За ці діаманти можна й життя втратити, а він носить її в брудному борделі, ніби це якась дешева підвіска з мушель.

— Джованно, попроси швидко приготувати ванну шановному гостю. Воду можна не сильно підігрівати. Пана й так очікують гарячі розваги на головній площі, — кинув він у простір.

Ванні досі лежала на підлозі, але, вочевидь, цей факт Фокіона ніяк не хвилював.

— Та підбери якусь одежину з мого гардеробу, — спокійно продовжив він. — Бачу, розмір у нас майже однаковий, багато що може підійти. Тільки не бери чорний оксамит, будь ласка. Якщо його в ньому спалять, то дарма пропаде чудова тканина.

— І чоботи, — додала я. — Можна також не надто вишукані, щоб зайвий раз не радувати ката дорогим взуттям.

— А ти маєш почуття гумору! — вигукнув він, уважно вдивляючись на мене. — Так що, ще одна дуель, доки є трохи часу?

Він не допоміг Ванні піднятися чи прийти до тями. Фредерік із матір’ю також не зрушили з місця. Через силу жінка підвелася з підлоги самотужки й, хитаючись, мовчки попрямувала виконувати розпорядження. Щоб не стояти їй на дорозі, я відступила на кілька кроків і притиснулася до стелажа з книгами.

— Хто вони один одному? Родичі? Бізнес-партнери? Старі знайомі? Яка різниця. Вони обидва чорнокнижники, а отже, друзями ми не були — що б там не думала павучиха, — майнула думка в голові, але натомість, я широко посміхнулася, — Кажуть, ми граємо за одну команду. Тож облишмо двобій до кращих часів.

— Як скажеш. А могли б і розважитися, — відповів він, схиливши голову набік. — Іноді корисно грати з сильнішим супротивником. Це повертає смак до життя.

— Ближче до справи, — відрізала я. — Я не Фредерік і не люблю затяжних ігор та довгих прелюдій.

Від моїх слів Фокіан розреготався, а син Белли потупив очі. Здається, моя відвертість, лише підігріла його цікавість. Чорнокнижник ліниво закинув ногу на ногу, мов хижий кіт, що вирішив погратися з пташкою, й поглянув на мене своїми манливими блакитними очима

— Дзеркало — нічого не вартий шмат обсидіану. Краще викиньте його в море або поверніть туди, де взяли. Щоб заново відкрити прохід, потрібні особливі знання та здібності, яких ні в кого в цій кімнаті немає.

— Ну, я б посперечалася про останнє, та не тут і не з тобою, — подумала я, — Та й завдання в тебе було інше.

Вуста Фо всміхалися, поза була розслаблена, ніби тему розмови він вважав неважливою. Та за кришталевою чистотою очей ховалася сила, глибша й небезпечніша за тіні Джованни. А отже, можливо, він справді гідний супротивник.

— Щось не сходиться, — похитала я головою. — Якби це було так, твоя напарниця не опинилася б на підлозі. А отже, артефакт таки вартий бійки.

— Ти так поспішаєш, ніби полум’я вже лоскоче твої п’ятки, — кинув він, удавано недбало.

— Облиш жарти про аутодафе, любий, — серйозно відповіла я. — Першого разу це ще було смішно, та вдруге вже втратило іскру. Усі ми можемо опинитися на ешафоті, якщо ти не перейдеш до суті.

— Що ти знаєш з демонології? — поцікавився він.

— Мардж знає більше, ніж може здатися на перший погляд, — випередила мене Белла.

— А ти сповнений загадок, — протягнув він. — Спочатку шановна Арабелла кидає всі надважливі справи та мчить тебе рятувати. Потім Ванні програє дуель. То хто ж ти такий?

— Я — те, чого тобі бракує: честь і совість, — усміхнулася я, піднявши брови. — Та оскільки ти ними не обдарований, звернуся до останньої чесноти — розуму. Якщо маєш хоч краплю здорового глузду, починай відповідати на питання. Що ти дізнався про чорне дзеркало?

— Дякую богині, що бодай мій розум хтось оцінив, — іронічно кивнув він. — Найбільше мене зацікавило, якого саме демона викликали. Як гадаєш, яка його особливість?

— Спробуй мене здивувати, — знизала я плечима. — Демонічних сутностей існує нескінченна кількість. Сімдесят два описані в «Малому ключі Соломона», у «Теурґії Ґоетії» їх ще більше, і це лише верхівка айсберга. Є «Магічний Архідокс» Парацельса, «Стеґаноґрафія» Тритемія та сотні інших трактатів. Але навіть вони містять лише ті імена й особливості, які вдалося занотувати. Повного ж переліку не знає ніхто — навіть наймудріші з нас.

— У класичній демонології, зокрема в таких відомих гримуарах, як «Малий ключ Соломона», про який ти згадав, та «Ієрархії демонів» Йоганна Вейєра, є лише один дух, чия поява незмінно супроводжується приємними пахощами. Це Шакс.

— Пахощами? — скривився Фредерік. — Я завжди думав, що демони смердять лише сіркою та гноєм.

Фо глибоко зітхнув, закотив очі, але не подарував свою увагу чародію. Якщо бути відвертою, то я очікувала, що хазяїн борделю не втримається і встромить мені шпильку під ребра, що гноєм тхну тут лише я. І це було б цілком виправдано. Та Фокіан не звернув на Фредеріка бодай малої уваги, ніби хлопця в цій кімнаті взагалі не існувало.

— Великий маркіз Пекла має вельми суперечливу природу, — мовив він, удавано байдужим тоном. — Шакс відомий злодій, що краде коштовності у вельмож та гроші в королів, але водночас він — хранитель таємниць. В описах зазначено, що коли він з’являється, навколо розливається приємний аромат, схожий на парфуми чи квіти. Це виняток серед демонів, адже більшість із них завжди асоціювалися з сіркою, гниллю або димом.

— І чому ж саме запах змусив тебе згадати про Шакса? — перепитала я, не приховуючи здивування.

— Зараз покажу, — загадково посміхнувся він.

Фо підійшов до мене впритул і відсунув від стелажа з книгами. Від його шкіри линув запах густої, майже карамельної чорної амбри та нічного жасмину, що розквітає лише на кладовищах. Важкий, але водночас інтимний аромат, який можуть відчути тільки ті, хто стоїть зовсім поруч. Маленька особлива магія, що торкається серця кожного.

Але не мого. На такі примітивні фокуси я ніколи не велася. Вся правда завжди ховається в очах — саме туди треба дивитися насамперед. Зблизька вони вже не здавалися мені чарівними: холодні й безжальні, наче тонка крига, що будь-якої миті може тріснути та захлиснути тебе темними крижаними водами.

— Оксамитова прірва… — чомусь згадала я назву його парфуму. — Влучно підібрано. Краще ім’я для цієї темної спокуси й не вигадати.

Фокіон витяг чорне дзеркало з оксамитового мішечка, що ховався серед книг, і недбало запалив свічку. Обсидіан ковзнув над полум’ям, і в ту ж мить чорна поверхня ожила, прийнявши дотик вогню. До густих ароматів у кімнаті долучився новий — пекучий, насичений запах рожевого перцю.

— Коли енергія згасає, вона завжди лишає тінь — тонкий знак, що потойбічне було поруч, — буденно продовжив він, — Більшість демонів залишають після себе сірку, інші — запах озону, кислого молока або болота. Приємно пахне лише один, і його ім’я Шакс, Великий маркіз Пекла. Знайомий аромат?

Я піджала губи. Ще б пак — аромат був надто знайомий, надто хвилюючий. Він одразу нагадав мені Алкі, і від цього всередині болісно стиснулося серце. Колись цей запах зводив мене з розуму, і як би я не намагалася, забути його було неможливо. Він навічно залишиться в моїй пам’яті. Але знати про це чорнокнижнику не варто.

— По тутешньому запаху ми вже зрозуміли, що до вас він точно не заглядав, — — усміхнулася я з відчутною іронією.

Хлопець не звернув уваги на мій випад. Чудова здібність — не помічати того, що тебе дратує.

— Він може позбавляти людей зору, слуху або розуму за наказом заклинателя, — його голос звучав рівно, майже холодно. — Також він знаходить заховані речі, як би пильно вони не охоронялися. Але ціна завжди одна — колір душі. Після зустрічі з ним людина назавжди втрачає здатність відчувати радість і бачить світ лише в сірих відтінках, ніби він вкритий попелом.

— Як поетично, — похитала я головою й плеснула в долоні. — І це вся платня? Та я хоч зараз приведу тобі десяток людей із вулиці, які без вагань погодяться на такий дріб’язок.

— Дріб’язок?.. — по складах повторив він мої слова, і в його голосі відчувалася гірка насмішка. — Ми зараз у одному з моїх домів втіхи. Містяни та приїжджі приходять сюди і платять чималі гроші лише за те, щоб щось відчути: солодкий біль, ніжне кохання чи здійснення потаємни мрій. Люди платять за відчуття, бо без них світ стає порожнім.

Він нахилився ближче, наче хотів підкреслити кожне слово:

— Як гадаєш, чи існували б борделі, якби люди могли стримати потяг до приємних відчуттів? Чи купував би хтось новий одяг, чи готували б смачні страви, чи носили б коштовності, якби це було неважливо? Світ би згас, став би безбарвним, мов попіл. Саме це стає платнею Шаксу.

Його рука ковзнула по рожевих діамантах, що обіймали талію, і камені відповіли мерехтливим сяйвом, наче живі.

— Ні, я точно впевнена, що десь уже бачила цей обренч, — майнула в голові думка. — Але де?..

— Не відчувати нічого — це найстрашніше прокляття, Мардж, — він нахмурив густі чорні брови, і тінь лягла на його обличчя. — Все стане на свої місця, і відчуття повноти життя повернуться лише перед самим кінцем.

— Але потім демон забере твою душу, — зрозуміла я. - Це і є медова пастка: солодка спокуса, що веде до вічної порожнечі.

— В яблучко, — кивнув Фо. — Якщо прохід хтось перекрив і демон залишився в цьому світі, його ще можна спробувати знайти.

— Не лише вродливий, а й розумний, — кивнула я. — Яким способом ти хочеш знайти демона? Для будь-якого ритуалу знадобиться щось, що зберегло магічний відбиток, а в нас нічого такого немає.

— Ну, дещо в нас усе-таки є, — примружив очі Фокіан. — Це доволі нетривіальний підхід, але він може спрацювати.

— Аромат, за яким ти класифікував демона, — першою зрозуміла Белла.

— Ти хочеш зловити запах голими руками? — я звела брови, відчуваючи, що сама думка звучить абсурдно.

— Мені й не доведеться, — посміхнувся він. — Як нам усім пощастило, що в цій кімнаті знаходиться талановитий маг повітря, здатний упоратися з цим завданням