Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 41. Голос вітру
Тишу можна було різати великими шматками і класти собі на бутерброд. Фокіон уперше звернувся до чародія безпосередньо, визнавши цим його присутність у кімнаті. Хлопці зустрілися поглядами, і в ту мить повітря стало густим, важким, наче перед грозою. Я затамувала подих. Десь у глибині душі я чекала на маленьку, проте захопливу виставу. Хотіла насолодитися іскрами, вогнем або міріадами блискавок, які мали спалахнути поміж цих двох.
Не знаю, чи це новий дар прошепотів мені у вухо, чи вроджена відьомська чуйка, але я відчувала кожною жилкою душі: у хлопців є історія, і вона ще не завершена. Холод, тиша й присмак попелу на губах стали мені відповіддю. У жодного з них не було й натяку на щось більше.
– Може, я помилилася?.. – на мить спалахнула думка в голові.
– Фредерику, любий, допоможи, якщо твоя ласка, – владний голос Белли гострим лезом бритви розрізав мовчання.
У її словах не було прохання — скоріше владний наказ, запакований у м’яку обгортку. Не знаю чому, але в цей момент мені стало щиро шкода її сина. Не щастить хлопцеві з оточенням. Я б утекла світ за очі від такої владної матері, а він навпаки — вирішив повернутися.
Дочекавшись підтримки відьми, чорнокнижник витяг із шухляди столу майже порожню пляшку рому, випив залишки золотавого напою одним ковтком і простягнув її чародію.
— І що ж, на твою думку, я повинен з робити? — скептично підняв брови хлопець, поглянувши на Фо.
— Спіймай запах у повітрі та замкни його в пляшці, — пояснив він, ніби це було так само просто, як зібрати квіти в саду.
Фредерік отетеріло перевів розгублений погляд на матір, очікуючи підтримки, та сьогодні вона не була до цього схильна.
– Лише рожевий перець, любий. Решта — зайве, — суворо додала відьма.
– Іди-но, Попелюшко, в повню на цвинтар, збери всю осінню листву та зроби гербарій…, – криво посміхнулася я, не вбачаючи перспективи в цій марній справі.
Як на мене, завдання було не з легких навіть для могутніх чародіїв. Не кожен маг настільки добре контролював свою стихію, щоб здійснити подібне. Делія без зусиль відшукає серед підробок справжню золоту монету — адже кожен метал має власний присмак. Але Фредерік…
Все це виглядало як марне витрачання часу, якого в мене й так було обмаль. Якщо нічого не змінилося, то суд мав би відбутися сьогодні після обіду. Скільки часу розглядатимуть справу, знає тільки богиня. Чи є в мене шанс врятувати ситуацію? Сподіваюся, що так.
У напівтемному кабінеті, затуляючи своєю кремезною постаттю оксамитовий гобелен, височіла клепсидра. Скляна колба всередині різьбленого корпусу великого водяного годинника була наповнена густою, майже чорнильною водою. Вона стікала крапля за краплею крізь вузьке горло, вимірюючи час так само невблаганно, як удари мого серця.
Світло від свічок відбивалося у блиску води, створюючи ілюзію, ніби в ній ворушаться тіні. Кожна крапля звучала в тиші, як відлуння далекого дзвону, і цей звук зводив з розуму. Коли в публічному домі звучить сміх, дзвін бокалів та шелест суконь, клепсидра нагадує: насолода має межу, і час завжди спливає.
— Подібних механізмів було лише два в Літньому палаці: один у вітальній залі, інший — у бібліотеці. Годинник показує не тільки час, а й престиж та статус власника. Можливо, не такий уже бордель і бідний, якщо знайшлися гроші на таку коштовну річ, — подумала я, зачаровано дивлячись на краплі темної води. — Та й навіщо він тут? Наскільки я чула, повії використовують особливу свічку з засічками, щоб контролювати час, проведений із клієнтом. Так дешевше, і можна трішки змахлювати, щоб взяти додаткову плату за понаднормові послуги.
Белла відверто нервувала і міряла кроками кімнату. Зайнявши її місце, Фокіон зухвало закинув ноги на стіл і з погано прихованою іронією дивився на чародія. А у Фредерика, здається, нічого не виходило.
– І це все? Щиро кажучи, я розчарований, – глузливо протягнув хлопець, поглянувши на почервоніле від напруження обличчя мага. – Ми тільки дарма витрачаємо час. Гадав, ти вправніший у магії, ніж…
– Ніж у чому? – кинула я з крижаним спокоєм.
Два гострі погляди, від Фредеріка та Фо, ковзнули по моїй шкірі. Слабаки. Я витримувала прямий погляд матінки, а ці двоє довбнів навіть поруч із Леонідою не змогли б вистояти. Аура голови Святого престолу мала особливу силу.
Я теж вважала, що ми гаємо час, але дозволяти якомусь чорнокнижнику знущатися з чарівника не збиралася. Кожен із моїх братів і сестер, навіть слабші з нас, набагато кращі за будь-кого з них. Ми нічим не жертвували заради сили — це вона нас принесла в жертву, коли обрала. Здається, Арабелла таки змогла вплинути на мене своїми розмовами про взаємопідтримку колег.
Хоча сама велика павучиха поки ані слова не промовила на захист власного сина. Вона лише раз за разом повторювала, щоб він старався і не припиняв спроб схопити за хвіст невидимий оку запах та, ніби джина, запечатати його в пляшці. Шкода, що пляшка була від рому. Якби вона була від джину, то склався б цікавий оксюморон.
– Досить, ви йому заважаєте, – замахала я руками. – Всі на вихід. Залишимося лише я та він.
– Щось прийшло на думку? – зацікавлено окинула мене оком відьма.
– А ти, значить, йому не заважаєш? – скривився Фокіан.
– Я хоча б на нього не тисну, – відрізала я, широко відчинивши двері. – Мене на днях навчили одного фокуса, і я хочу допомогти йому сконцентруватися. Все одно гірше не стане.
Відьма з чорнокнижником незадоволено поглянули на мене, і покинули приміщення. Або мені так здалося, або атмосфера відразу покращилася. Навіть дихати стало легше.
– Вибач, я не зможу цього зробити, – розпачливо прошепотів Фредерик, щойно ми залишилися на самоті. – Я не настільки майстерно володію чарами, щоб витягнути один запах із цілої купи, а потім ще й перемістити його в пляшку. Це ж якісь нісенітниці! Хто так узагалі робить?
– І ти дозволиш Фокіону смакувати твій промах цілу вічність? – парирувала я.
– Чому ти гадаєш, що мене цікавить його думка? – тихо запитав хлопець.
– Можеш не прикидатися. Я емпат, чи ти забув? – посміхнулася я. – Згодна, що особливих почуттів між вами зараз немає, але я чудово знаю, від чого залишається така купа попелу — тільки від великого вогнища.
Він не відвів погляду й мовчки дивився на мене чорними, як ніч, очима, ніби прагнув, щоб я знала правду. Що я в них побачила? А яка, до бісової матері, різниця? Якщо в чужому каміні згас вогонь, то нікому сторонньому не слід копирсатися кривою кочергою у вугіллі. Не моя це справа. Зараз важливіше самій не перетворитися на грудку попелу серед головної площі міста, а не розбиратися в минулому інших. Усі ми обпікалися. Я не виняток.
— Візьми пляшку та сядь поруч зі мною, — вирішила я змінити тему і вмостилася на підлогу.
— Навіщо? — перепитав він, не зрушивши з місця.
Я зробила глибокий вдих носом і повільно видихнула повітря. Тепер, як ніколи, я розуміла Фіфу. Ти йому слово — воно тобі десять. Невже потрібно поводитися як Белла чи Делія, щоб до тебе почали прислухатися? Або ще гірше — як Леоніда. Та взагалі й слова зайвого чути не хотіла. Солдафонка та нічний кошмар для всього конклаву.
— Просто зроби те, що я прошу, будь ласка, — якнайм’якше спробувала сказати я, вказавши на підлогу. — Якщо що, я не кусаюся. Та це ти й так знаєш.
— Але й не цілуєшся, — посміхнувся він, проте нарешті всівся навпроти мене.
— Ти справді хочеш про це поговорити тут і зараз? — скривилася я. — Після всього, що я побачила?
Я багато чого хотіла Фредеріку сказати з цього приводу, але не тоді, коли ці слова можуть виявитися останнім, що він від мене почує. Наприклад, що не мене він насправді хотів поцілувати в тому провулку. Не в мої очі він дивився і не мій запах вдихав. Його зачаровував мій образ, морок, який навіювала срібляста каблучка з білою лілією. Я лише була помилкою чар та його уяви. Навіщо обтяжувати цим молодого хлопця? Він колись сам все зрозуміє.
— Давай руки, — сказала я, виставивши перед собою долоні. На диво, він не став пручатися і мовчки поклав свої лаписька поверх моїх. — А тепер спробуй очистити розум, заплющ очі й слухай мій голос.
Зробив він це чи ні — я не знала, бо сама закрила очі і спробувала подумки повернутися в спокійне місце, як мене вчила Актавшан.
— Запах — це також енергія. У нашому випадку він повинен мати гіркий демонічний присмак. Ти, скоріш за все, ніколи з таким не стикався, та не проблема — він відрізнятиметься від інших, — обережно почала я. — Як і всі запахи, він невидимий, та це не означає, що його тут немає. Тобі не потрібно використовувати очі та ніс. Відчуй саму сутність аромату.
Хлопець стиснув мої долоні у своїх, і я відчула його іскру, що пробилася крізь туман сумнівів. Вона була не така велика, як у мене чи його матері, та доволі яскрава — забарвлена в ніжно-блакитний колір літнього неба. Я потягнулася до неї й почала дихати своєю силою, ніби розпалюючи тліюче вугілля. Повільно й обережно, щоб не розірвати, я розправляла нитки, які виходили з серця хлопця. Вони були легкі, наче пір’я, ніжні, як молоді пелюстки, та шовковисті, мов дорога заморська тканина.
Невагомим павутинням я змусила їх розлетітися по кімнаті, здійнявши хвилі повітря. Тепер він був скрізь: мерехтів у полум’ї свічок, жартівливо розкидав сувої зі столу, гортав пожовклі сторінки фоліантів і лоскотав пір’я місцевих пірнатих в’язнів.
Птахи, які досі мовчки сиділи в клітках, почали несамовито битися об сталеві прути. Вони цвірінькали, гоготіли, каркали на всі лади, перекрикуючи один одного. Від різноманіття пташиних голосів у мене заклало вуха.
Попри цей ґвалт я зрозуміла, що в чарівника починає виходити. Він перебирав запахи в кімнаті, наче карти в колоді, шукаючи потрібний. У цей момент я відчувала все те саме, що й він. Магія повітря — це не просто подих вітру. Це дотик невидимого, що рухає листя, шепоче крізь вікна й уносить наші думки в далечінь. Це простір між словами, інтервал між першим поглядом і мрією, голос, що не має тіла, але має силу. І Фредерик нарешті оволодів ним.
Це неможливо було сплутати з моторошним шепотом мерців у тумані на цвинтарі чи пронизливим писком духа-помічника в Літньому палаці. Мелодійний свист — як у соловейка, тільки глибший та емоційніший. Мабуть, саме так найкраще можна було передати цей голос. Я й не помітила, коли Фредерік знайшов потрібний аромат в какофонії інших запахів — настільки заслухалася чарівними співами вітрів. Чародій схопив одну з ниток і впевнено потягнув її до пляшки.
— Добре, майже вийшло, — майнула думка в моїй голові, але щоб не наврочити, вголос я нічого не сказала.
Дарма. Хлопчина з легкістю дотягнув аромат до пляшки та закоркував її горло стиснутим повітрям. Звичайний корок ще можна відкрити, а з магією таке не пройде. Поки пляшка ціла, запах рожевого перцю нікуди з неї не дінеться. А це означає…
«Ми змогли!» — хотіла вигукнути я, але не змогла.
Чиїсь гарячі губи накрили мої вуста ніжним, але енергійним поцілунком. Я здригнулася від раптового дотику, ніби крізь мене пройшла хвиля з тисячі блискавок. Нитки його сили пронизали моє єство, наповнюючи внутрішні крила легкістю польоту. Я знову змогла дихати на повні груди, і замість слів вирвався лише тихий стогін:
— Фредеріку! Сучий ти сину! — вигукнула я, через силу відштовхуючи хлопця. Серце боляче стиснулося від цього руху, а тіло відчайдушно бажало продовження. — Навіщо ти це зробив?
Голос зірвався, і слова потонули в тремтінні. Богиня бачить, я цього не хотіла. Хлопець надто захопився азартом від вдалого чаклування і випадково подарував мені чималий заряд своїх сил. Між нами зависла тиша — важка й пульсуюча, наче сама магія затримала подих.
– Вибач… я не втримався, – прошепотів він
Перше, що мені спало на думку, це дати йому смачного ляпаса. Від глибоко обурення, я стисла руку в кулах і вже збиралася поцілити йому нахабну пику, та побачивши його бліде обличчя, передумала. Неочікуваний Поцілунок забрав в нього чимало сили, і чарівник потроху починав це усвідомлювати.
– Дякую, що ти стала частиною нашої долі, - глибоко й уривчасто дихаючи продовжив він.
– Швидко ви знайшли спільну мову, – промовив невдоволений чоловічий голос. – Раніше ти не був таким відкритим до нових знайомств, Фреді.
Око чарівника сіпнулося, наче від удару. Вочевидь, Фокіон чудово знав, що Фредерик не любив скорочену форму свого імені, але йому було байдуже. Нарцис звичайний у всій своїй красі. Знову підслухав під дверима і з’явився, щоб вколоти голкою сарказму.
– Просто не ті люди траплялися на шляху, але це в минулому, – знизала я плечима. – Фредерік зробив те, що від нього потребувало. Знаєш, як проводиться обряд пошуку?
Чорнокнижник на мить закляк, мов статуя, а потім коротко кивнув.
– Чудово. Нехай почнеться обряд, – посміхнулася я/
