Раді Вас бачити!

Не дивлячись на нашу світлу ніч, яка загоїла колишні рани, в одній на двох душі продовжував палати нестерпний біль. Прокинувся мій Латуш іншим. Упевненим, що він коханий, рідний і знову має сенс в житті. Але пекуче горе надривно линуло назовні.

– Мій бідолашний, що сьогодні будемо робити? – поналивала я ранкову каву.

– Маленька, будеш працювати, як зазвичай. А я зустріну маму й тата. Вони сьогодні прилітають. Та й інші справи не чекають, – утаємничив Він страшні турботи.

– Ти хочеш аби я поїхала до «Новосела» і просто працювала? Кірюшо, це несправедливо! Хіба я аж настільки товстошкіра? Я буду поруч скрізь, де скажеш і не залишу навіть на хвилину, – вперто відмовила Його наказу та скоро набрала Хрульову.

Ця злюща баба вже дізналась від Жанки про сумні події й дозволила мені, на кілька днів, відкласти справи збагачення її контори. А ми помчали у Бориспіль.

На вулиці спекотно зранку. Та у салоні прохолода і я бажаю відірвати Кирила від гнітючих дум. Тому запитую про маму й тата. Мені ж цікаво знати: хто народив для мене Щастя. Латуш купився на допитливість і став розповідати.

Його українське коріння - тато Андрій, служив строковиком в Литві. Там на просторах Балтики зустрів і вподобав красуню Хельгу. Вони побралися і чоловік залишився з коханою назавжди, серед її країв. Скоро у пари народився син, його назвали на честь діда - Кирилом. Зростав хлопчина вільним і щасливим, любив гойдатися на гребінцях привітних хвиль та тренувався у спортзалі. А як прийшла пора йому іти до війська, призначили у спецзагін. То ж після служби, серед мирних днів, з'явився мужній і сміливий рятувальник.

Як не викручуйся, а треба вирішувати і жалобні справи. Спочатку в шоці мій Коханий запланував кремацію дитинки, а прах забрати до Прибалтики. Але я спробувала пояснити, що це не кращий варіант. Його душа вже й так на волі, а тіло знайде свій спочинок у землі.

Кірюша згодився на поховання синочка біля Магди. Всі знають, що я викупила дві ділянки (на випадок для себе). Але до мене повернулось Щастя і я ще поживу на світі. Ну, а віщунка точно стане добрим опікуном для янголятка.

Літак із Вільнюса вже сів і ми пішли до термінала. Геть не такою уявляла я нашу першу зустріч! Бувало мріяла знайомитись в гніздечку, де підростав мій щирий Латуш. Хотіла посмішок та знала, що Його предки теж чарівні. Але життя керує нами на свій непередбачуваний смак. Тому наразі я стояла та стримувала дрижаки в ногах.

А як побачила ту пару, то мало серце не упало. Так ось які вони - закохані в життя щасливі люди! Навіть у горі Латуші були що пара білих голубів. Тендітна сива жінка, з заплаканими оченятами й могутній чоловік, здавались янголами з неба.

Син помахав рукою, а потім підійшов і оповив обіймами батьків. Вони заплакали й заговорили мовою іншої країни. А я стояла їм чужа й не знала, що мені робити? Та ось матуся-Латуш поглянула на мене, як роблять це дбайливі матері. Хоч у своєму ненормальному житті такого погляду я не зустріла.

– Привіт, кохана мого сина! Ти дуже гарна. Дякую, що поруч, – схилилася до мене жінка. – А це Кірюшин тато - Андрес!

Пан Латуш глянув в мої очі та лагідно доповнив:

– Приємно, доню! Син розповідав, що ти чарівна українська квітка. Тепер я бачу, що це правда.

Спитаєте: як я їх розуміла? Та дуже просто: мова комуняків була відома всім, кого ті недолугі тримали в рабстві понад пів століття. Тільки не вийшло! Ну, а мова залишилась як згадка, що це не має повторитись більше. Кожен народ має беззаперечне право на власну автентичність. Але наразі, та чужа, згодилась.

Отак ми познайомились і я відчула себе у дитинстві, в піску на купі серед двору Магди. Я зашарілася й пробелькотіла якесь таке:

– Приємно познайомитися, пані Хельго...

– ...Мама і тато! Віднині та навіки ти наша донька - щастя сина. Домовились, дитино? – обійняла вона, а я відчула як в горлі зачепилось щось важке й не відпускає дихати нормально. Але опанувалась.

– Я неймовірно вдячна Вам за ці слова. Адже спочатку доля подарувала мені зустріч з Ним. Ну, а наразі ще блаженство - у мене будуть мама й тато. Пробачте, співчуваю вам, – я залилась сльозами й ридала, як дурна. Невже на небі хтось згадав, що не весь час мене потрібно катувати? І за усі поневіряння благословив мені родину!

Батьків ми відвезли у мій в зелений гай, за містом. Нехай з дороги відпочинуть, а ще послухають українських птахів. Самі ж помчали оформляти пакет жалобних послуг. Звісно могли покласти обов’язки на посередника, але ми вирішили взяли сумну повинність особисто. Нехай це тяжко, тільки ж хлопчик заслугував на доброзичливу увагу саме від НАС. Та й сам Кирило, від зустрічі з батьками і збуреного мріями кохання, мав набагато кращий вигляд.

Наступний день пройшов доволі тяжко. На тимчасовому хресті жахало фото і короткий лік життя маленької дитини, що обірвалося на злеті. Знесилений бідою батько стирав сльозинки, але бачив, що він в оточенні сім'ї. Тієї, що згуртована до купи і допоможе будь-коли не залишитися на самоті в найгірші та скрутні хвилини. Оце і є найголовніше у житті!

Я також плакала та відчувала у собі щось нове й дивовижне. Ну, як же? Випросила в долі ще подарунок - дорогих батьків! Нехай вони єдинокровні тільки з моїм Коханим, але я приросла до них своєю сиротинською душею, відразу і навік.

Чомусь раптово порівняла себе з бездомним песиком, що бігав на холоді й шукав, аби хоч хтось його в чужому світі прихистив... А потім Він мене зігрів блаженними обіймами Кохання, подарував родину і батьків! Хіба тепер знайдеться на землі хтось багатіший за Діану?