Раді Вас бачити!

Професор жив у середмісті. Архип Борисович співпрацював з кількома вишами й читав там лекції, але всі вечори проводив дома, серед книг. Звичайно Магда не дозволила мені почати трудову діяльність у дні жалоби по його дружині. Але пізніше він відвів мені кімнату, де я займалась чимось на кшталт архівування праць старого науковця.

Тим часом до столиці прийшла похмура осінь. Цю пору року я страшенно не люблю. Не тільки за нудні дощі та холод, а ще й за те, що люди сприймають як належне смерть квітів, листя й теплої погоди... Дурне дівчисько! Адже неможливо боротися з законами природи та я бунтарка у душі.

Аби не бачити за вікнами негоди, я сіла за професорським столом й системно розкладала стоси, що залишив мені господар. Та ось почула з сумочки дзвінок. Мабуть, Борисович забув щось наказати, бо Магда геть не любить телефони, вона й так знає наперед усе.

– Слухаю, хто це? – бачу на екрані геть невідомий номер.

– Діана Ковтун? Слідчий обласного управління. Мені потрібно Вам дещо сповістити...

– Так, я Діана Ковтун. А що таке? – здивовано питаю тому, що з поліцейських знаю лише дільничого, в селі. Дар передбачення мені не світить та ноги безпорадно затремтіли, а вій мені:

– Ви сядьте там на щось, бо громадянку Магдалену Ковтун, знайшли в помешканні з ознаками насильницької смерті. Вам необхідно якнайшвидше приїхати сюди. Я опитаю Вас на місці...

Тоді навколишнє життя вперше зробило сироті жорстокий виклик. Світ закрутився й потьмянів перед очима. Я втратила свідомість і так лежала на старому професорському килимі якісь хвилини. А як прийшла до тями, то в вухах чула сильний дзвін і біль у грудях розривав мене на шмаття.

Я пам’ятала, що сказали, але добрати не могла: хто міг таке зробити з віщункою? За своє праведне життя провісниця подарувала людям стільки умінь і знань та мудрих передбачень, що вистачило б і на сто життів. Але ж якийсь несамовитий звір забрав у мене єдину рідну душу на землі!

Нашкрябала цидулку і кинула Борисовичу на столі. Сама вже опинилась на узбіччі й зловила перше-ліпше міське таксі. Забралася назад та шарпалася на сидінні, несамовито заливаючись слізьми. Досвідчений водій спочатку поглядав на дивну поведінку пасажирки у дзеркало, а потім пригрозив:

– Що ломка? Припини, бо висаджу! Чи хлопець зрадив? То іншого собі знайти.

– Ні! Хлопцями я не цікавлюсь. Додому довезіть, будь ласка, швидше. Поліціянти телефонували й сказали, що там вбили мою маму...

Бувалий дядько за кермом зреагував по-своєму й натиснув гальма. Потім він розвернувся у мій бік і вишкірився злісно:

– Так все, мала, пішла з машини геть! Ширяються гидотою та марять... Ще наблюєш, а я салон почистив нещодавно.

– Не можу! Я ж кажу: на мене слідча група чекає у селі. Прошу Вас, довезіть. Я хочу ще її побачити хоч раз, – зірвалася на крик і перевізник завагався:

– То ти сказала правду? А я не розібрався. Добре, доїду вмить!

– Я теж волію аби це був сон. Та все підказує, що то пекельна правда, – шморгала носом в хусточку, а чоловік тепер збентежено продовжив:

– Ну вибач, дівчинко! Я тут за зміну такого надивлюсь. У мене й породілля дитину привела на світ, буває баньдюки залізуть та вихваляються прибити, але такого... Нехай Бог боронить! Попити хочеш?

– Ні, дякую. Прошу Вас, довезіть швиденько. Бо я дивилася в кіно, що слідчі довго не чекають. Заміряють усе, сфотографують та й заберуть кудись. А я хоч подивлюсь на неї.

Тепер водій став чемним. Він вимкнув магнітолу й попрямував до швидкісної смуги. Домчали мовчки, з вітерцем. А біля двору і приткнутись ніде. Швидка, поліція, якийсь незвичний автомобіль без вікон та купа збурених допитливих сусідок.

Я простягнула плату, але таксист відверто закивав:

– Сховай! Щоб я з такої пасажирки гроші брав, та боронь Боже. Іди собі, дитино.

Подякувала і пішла до двору, не відчуваючи ні рук, ні ніг. Ось хтось з поліціянтів покликав старшого й до мене звернувся дядько, що мав голос з телефона. Він ставив запитання й незадоволено кивав тому, що я не підказала нічого нового до справи.

– Будь ласка, покажіть мені її! – прошу єдине, що пульсує в голові та додаю аби він подобрішав: – От Ви запитували про «дивні заняття» провидиці. Але вона давно оформила сертифікат на індивідуальну трудову діяльність і сплачувала всі податки. Та й всупереч законам ніколи не жила: ні Божим, ні людським. Може тому й не мала ворогів.

– Ну, це я буду розбиратись, щодо законності подій. А на питання про убивць сусідські камери відповіли. До Вашого будинку навідалися два злочинці-втікачі. Вони вже тиждень в розшуку були та ось навідалися до провидиці. Можливо громадянка Ковтун консультувала когось із дружин засуджених чи мала інші інтереси до кримінальних елементів.

– Ніколи у житті! Магда підказувала людям про їх хвороби та рідню. Бувало, зраджені дружини або чоловіки просили допомоги. Але ніякого відношення до криміналу провидиця не мала. Це був її життєвий принцип, – сказала роздратовано і гордо, бо намагалась пояснити нещасному, зацикленому на провинах усіх людей, що не усі вони такі.

– Я зрозумів, що Ви не хочете сказати нічого зайвого про дорогу людину. Але це хибний шлях. Найкраще бути чесним з слідством. Тоді ми швидше вийдемо на вбивць. Скажіть, а в домі щось пропало? Складете список зниклих цінностей, Діано? – дірявив мене поглядом слідак.

– Не можу, бо таких немає. Вас це здивує, адже дійсно провидиці пропонували великі гонорари. Тільки вона відразу їх надсилала до дитбудинків та лікарень. Магда вважала, що земне життя повинне прямувати так, аби нічого не обтяжувало вічність.

– Да, дивина та й годі! Зате тепер їй точно легко... Даруйте, не хотів! То Ви не передумали дивитись на тіло прямо зараз? Можливо потім, в морзі? Бо ті тварюки не повірили в відсутність добра в будинку і бажали поживитись. Питали в жінки досить жорстко. Моя професія диктує казати людям правду. Сержанте, дай сюди води! – притримав мене дядько та посадив під вишнею на лавку. 

– Ні, я повинна... – світ хитався, але я мала попрощатись з Нею.

Після холодної води, з криниці, я мовчки побрела за слідчим. Мою чарівну опікунку вже вклали в той страшний пакет і винесли надвір. Сусідки жваво перешіптувалися й чекали, коли я битимусь в істериці над тілом. Та я такого «задоволення» їм дарувати не збиралась і просто опустилась на коліна.

– Давай, Богдановичу, як ти це вмієш, відкрий для дівчини обличчя жертви, – сказав слідак колезі у чорних рукавичках. Той обережно зсунув плівку і я побачила бліде лице своєї дорогої опікунки. Сиве волосся збилося до купи, адже було усе в крові...

– Тепер я можу працювати далі? – суворо запитав судмед й не дуже чемно відтіснив мене.

Магду понесли до авто без вікон, а я стояла на колінах і геть не розуміла: навіщо та для кого тепер продовжу існування на землі?