Раді Вас бачити!

Звичайно світові до мене геть байдуже, як і до справ, що намагаюся робити цілеспрямовано та гідно. Ні, я не лізу на високий п'єдестал, бо знаю про свої гріхи і не пишаюсь ними. Буває хочеться забути, але не всі! Кирило Латуш - це мій нестерпний біль і кращий спомин назавжди.

А так я молодець! Схопила в продавця прекрасний дім та більше не товчуся вечорами в квартирі на асфальті. До речі, колеса я також купила. Це легкокрилий, швидкісний Nissan. Я навіть продала катівню на Лесі Українки й закрила ту гидку сторінку.

Тепер я слухаю у себе вдома що кожен вечір неймовірний хор птахів! Вони розповідають світу відому лише їм історію життя, хтось голосно і дзвінко або утаємничено і тихо. 

Після динаміки емоцій, які наповнюють мої робочі дні, всідаюся до крісла-гойдалки з лози, що встановила на терасі й милуюся пташиним співом та трішки додаю дзвінків. А як на небосхил виходять зорі, вони підморгують мені й нагадують, що в нескінченному просторі живе віщунка Магда і бачить мене скрізь.

Ще розповім про нерозривний світ природи, квітів, ароматів. Та ні! Про це розповідати марно, потрібно відчувати і насолоджуватись всім. Як виявилося, за кам’яним парканом, у мене є сусіди. Приємні люди, геть не ті, що інколи трапляються мені на заміських садибах, серед пихатих вілл.

Сьогодні повернулась до агенції страшенно зморена та зла. Одна потвора теліпала містом цілу родину й не бажала віддати молоді хороший варіант. Скажу, що будь-який роз’їзд - це сльози, сварки й лютий головняк. В одних немає грошей на доплату, а іншим хочеться повний метраж! Я вмію вилізти зі шкіри й піти на компроміс, але на диво сподіватися не варто. Мені завжди допомагає скрупульозна праця та стриманий азарт.

А ще я вмію відключатись від офісного гамору. Ось і тепер заплющила на хвильку очі, як раптом Жанка підійшла. Без неї, ну ніяк! Але чому лінивиця в сльозах?

– Жанет! Що сталося? Чому ти плачеш?

– Маленький Івар... Він помер, – хлюпала носом бідолашна, а я забула про клієнтів та наче грім мене розбив.

– Що ти сказала? – підірвалась з крісла.

– Синок Кирила задихнувся. Не встигли відкачати. Діанко, це суцільний жах! Навіщо його Бог забрав? Він же такий іще маленький...

Мені здавалося, що марю і від страхітливої звістки світ згас в моїх очах. Та перше, що прийшло до голови, це стан мого Кирила! Чи не мого? Не зараз розбиратись. Дбайливий батько так боровся з недугою єдиної дитини та з дурнуватою особою, що народила малюка, але наразі втратив все..

Щоб не звалитись з ніг, схопилася за стіну і вимагала:

– Жанно, розкажи! А краще повідом, що це неправда.

– На жаль, все саме так. Кирило борсається десь між моргом і поліційним відділком. Бо він туди сам здав потворну відьму, – натхненно розтирала сльози Жанна та підсвідомо вже розповіла усе, що я хотіла знати.

– Тобто змія дитинку все-таки добила? – озвучила я догму, що актуальніша за інші.

– Виходить так. Кирило випадково нагодився. Подробиць я не знаю та гамір там стояв страшний.

Я далі вже не слухала пліткарку, попестила її плече й набрала заблокований контакт.

– Кірюшо, слухавку не кидай! Прошу, допоможи мені спокутувати гріх. Я хочу бути поруч, – сказала впевнено й почула нестерпно дорогий та вбитий горем голос:

– Привіт! Чим же ти можеш мені тепер допомогти? Його немає в цьому світі...

– Чим скажеш. Все зроблю. Де ти тепер? Я зараз буду, – казала владно і жорстоко. Хіба мені звикати, що раптом гине цілий світ?

– Не знаю. Кидаюсь з одного пекла до іншого. Ці кляті бюрократи... Наразі в похоронному бюро. Тут черги і всі плачуть, – знесилено сказав нещасний.

– Кірюшо, залишайся там, будь ласка. Хвилин через п’ятнадцять, я буду біля тебе, – пообіцяла та схопила у холодильнику води, а з сейфа пачку баксів.

Знайомими шляхами, в об’їзд центральних світлофорів, я зупинила свій Nissan під закладом жалоби. Чомусь не думала: як виглядаю. Наразі байдуже, що Він побачить. Найголовніше, щоб згадав, що я віддам для нього серце. Хоча він його й так забрав.

Кирило не змінився, лише додалось сивини на скронях. Люду напхалося сюди, мов роздавали безкоштовну їжу... Пробачте, не люблю родинних зборищ та неробочу поведінку. Так, я рієлтор і самотня жінка! Тому безжальна і немилосердна. А головне - мені потрібно якомога швидше забрати Латуша з цього жахіття.

– Привіт! Тримай, попий води... Я зараз все зроблю, – скорботу не демонструвала, зібрала волю у кулак й пішла, як завжди, в тінь.

У неробочому віконці гуляла дівчина без діла. Дарма, що десь за склом зажурених відвідувачів повно! Я спокусила її поглядом і раптом просунула під скло дві сотні баксів. Вона з жадобою поглянула на гроші та злякано на мене.

– Не бійтесь, це не перевірка. Беріть спокійно, а як надасте увагу й допомогу, отримаєте вдвічі більше. Аванс до заробітку! Мені ж потрібні терміново усі папери про мертву дитинку, на ім’я Івар Латуш. Окей? – спочатку промовляла ніжно, а як побачила продажність жінки, то далі був уже наказ.

Як думаєте: скільки часу їй знадобилося аби в віконці з’явився нечисленний стос? А може розповісти повний прайс на «термінові» послуги для мертвих? Та зараз не до цього! Нехай живуть у своїй тіні чинуші з прихистку біди.

Я вже дивилася в червоні й розгублені прекрасні очі. На вулиці, без дозволу, схопила Його за руку і тримала міцно, аби не впав.

– Як ти це робиш? Прости, що дезорієнтований страшенно і не подякував тобі, – почула рідний голос.

– Не треба дякувати, буду поруч доки дозволиш. Ти мені прости! Бо я не сміла за твоє добро відповідати тим нищівним болем...

А Він поглянув і прошепотів:

– Ти тільки за таких обставин бажаєш бути поруч?

– Кірюшо, перестань! – тепер не втрималась, вчепилась у змучений могутній стан Єдиного на світі.

Латуш мене не відштовхнув, обвив руками, мов чекав. І ми зліпилися у горі та відчували, що розлука нічого не змінила. Ми ціле з Ним довіку. Звісно в такому місці людей не дивували сльози і перехожі обминали нас, а ми стояли та не розуміли, як розділитися хоча б на мить?

Я відчинила для Кирила двері, а він окинув поглядом авто і десь у глибині майнула тінь легкої посмішки, що вперта зробила як просив. Та я усілась за кермо і доброзичливо спитала:

– Кажи, будь ласка, куди далі?

– До відділку вернутись треба. Я ту тварюку приволік до них, а документи не оформив, – звучала сталь в Його словах. Мені б промовчати та де там:

– Тобто її вина? Пробач! Я розумію, що це важко, але скажи у двох словах.

Він затремтів і розповів:

– Казала, що малий її довів й тому замкнула у кімнаті. Не бачила, що інгалятор лежить на підвіконні в кухні. А він же як хвилюється, обов’язково повинен мати допомогу. Івчик ще плакав якийсь час, а потім стих. Коли приїхала швидка, вони констатували удушення від шоку. Я в місті був у справах. Сусіди телефонували.

Він не соромився мене і плакав. На світлофорі знову я обвила Його долоню:

– Кірюшо, ти все правильно зробив. Ще витримав, не вбив. Я б не змогла. Тепер нехай сидить, її там перевиховають трохи. Все, я не буду. На, попий, – прохала ніжно, як колись.

Зраділа, що Він поруч і слабкий? Саме тому керуєш? Та де ж тут радість, як кругом нестерпний біль! Але я сильна й дуже хочу Йому допомогти.

Ми побували у поліціянтів і Латуш залишив заяву, щоб офіційно завели на ту тварюку-матір справу. А я пообіцяла, що знайду найзлішу жінку-прокурора для звинувачення в недбалому поводженні з дітьми. І це не особиста помста, хоча й вона також! Мені страшенно шкода дитинку-янгола. Я підсвідомо прохала Магду, щоб на небесах взяла опіку над маленьким сином людини, яку я кохаю понад усе на світі.