Раді Вас бачити!

Чого тільки не зробиш, як кохаєш! От і Кирило супроводив мене до Магди на могилку. Я вбила в голову, що маю засвідчити її помилку, відносно майбуття Діани. Ну, от же Він - щасливий і чарівний, безмежно люблячий і сильний та неймовірно дорогий! Чому ж вона від мене приховала солодке Щастя і Кохання? Невже через лесбійку? Могла ж сказати: «Плюнь і розітри! Він прийде, щоб урятувати і подарує неземні світи».

Авжеж «знайомити» моїх найближчих уже було не соромно. Я виконала обіцянку і замість металевого хреста у Магди на ділянці стояла мармурова стела. Через клієнтів віднайшла талановитого художника, що викарбував мою рідну у всій земній красі. Провидиця стояла, мов жива, а очі дарували властиві іскорки тепла і доброти.

Зізнаюся, що з часу, як ми з Кирилом поєднались, я стала забобонна до безглуздя. Якось була в соборі й обрала там освячену іконку від наслання й зурочень. Сховала під матрацом ліжка й тремтіла кожен день за щастя. Вночі дбайливо обіймала Його могутній стан, а Латуш вранці полюбляв мене взувати в капці... От розказала таємниці й уже тривожуся за НАС. Та це закон і нагорода, що переслідують Кохання. Для мене жалюгідні ті, хто про таке не знав!

– Ти одягла термобілизну? Я зараз перевірю, – чую підтвердження окресленого вище і посміхаюся, мов сонце. Це так Кирило інспектує свою рієлторку, що їде на роботу.

– Все, як накаже мій Коханий. Ще не пішла, а вже сумую, – відверто тану в дорогих обіймах.

– І я так само. Пам’ятаєш, що ввечері я буду пізно? У мене залік випускної групи, – нагадує інструктор з виживання й замотує мене у шарф.

– Наскільки пізно? – заграю до нього.

– Десь біля двадцять третьої звільнюсь, – відповідально сповіщає Латуш.

– Хіба ж то пізно? А забув, як завітав до мене опівночі на каву? – пригадую ту ніч, коли він зморений прибув зі Сходу та все одно мене розрадив.

– То була битва за Кохання! А зараз я не розлучався б взагалі та ми обоє трудоголіки, Діанко. Але ж увечері я сподіваюсь зустрінеш мене тут? – ніжно наказує мій чоловік, а я ласкаво посміхаюсь і киваю. Прощались ми довгенько, але я все-таки потрапила надвір.

Тут відчувалася весна. Цьогоріч березень м’який і теплий. Навколо залишилися калюжі, а сніг пішов у небуття. Я всілась до авто й відразу розкрутила шарфик.

– Ну, що поїхали, маленька мишко? Сьогодні маємо багато справ!

Наразі мені не зашкодила б «броня», якою сновигає Стелла, бо всі перегляди за містом. Ні, трасою я попрямую вільно та у селі - готуйся до багнюки.

На перший виклик я домчала без пригод. Клієнт зарозуміло бігав в халаті по «палацу», але мені ті вибрики ніщо. Я все зняла, занотувала, поторгувалася в фінансовому плані (щоб швидше здихатись об’єкта) та обіцяла телефонувати.

Прискорилась аби потрапити на іншу точку серед цих елітних дач. Ну і фортецю ж хтось побудував! Натиснула на кнопку біля хвіртки - загробна тиша; у телефоні на контакт - така ж історія. Що за дурня? Та я не відступлю, піду до двору, тільки машинку залишу назовні. Безпека зайвою не буде!

А ще в теперішніх панів заведено тримати псів. Я їх страшенно не люблю. Ніколи не вгадаєш, що у тварини в голові? Буває дивиться привітно та слухняно, але ж воно невинний дикий звір, котрого зачинили в рабстві. Тому на невідомому подвір’ї завжди тримаю в кулачку маленький жвавий шокер.

Що за нахабство? Ні чотирилапих, а ні двоногих жителів не видко, потрібно йти у дім. Зайшла, покликала - нікого! Та раптом бачу, що на східцях лежить в розірваному шматті жінка. Руки подряпані, в синцях і зв'язані на грудях.

– Прошу, допоможіть... – промимрила вона й замовкла.

Фарбована блондинка, довге скуйовджене волосся та ботоксні вуста, а ще безглуздий татуаж відсутніх брів. Ох вже ця новоспечена еліта!

– Я перепрошую, що з Вами сталось? Покликати на допомогу швидку або поліціянтів? – цікавлюсь ввічливо.

– Та на фіга? – з дивною посмішкою на губах спитала дівчина і підвелась на довгі ноги.

– Не знаю, але ж Ви в крові? Я Ваш рієлтор, з «Новосела». Ви замовляли продаж дому, мені б оглянути усе. Та Вам, я бачу, не до цього?

– Так, Вам до Вєні! Я тут не живу. Це він з супругою створив хороми. Вона на Кіпрі, а мені приємно гратися з ним в «нижню»...

О, Господи, що знову лялька? Не так давно і я була в Навроцької у ролі живої іграшки. Коли б не випадок і мій Кирило я й досі ковзалась би у багні таких «розваг». Тут мене миттю перемкнуло і я вже не бажала ні комісійних, ні замовлень оцих зациклених тварин, що мають себе за людей.

А розфарбована маріонетка стояла майже голою й зубами грайливо розкуйовджувала вузол у себе на руках. Я і не думала допомагати, адже чіпати ненормальну - рієлторові зась! Допоможу цій божевільній, залишу пальчики на ній, а потім звинуватять у насиллі? І це не смішно, бо такі історії між нас ходили.

– Ну, добре. Я поїду. Веніаміну зателефоную. До речі, Ви ворота зачиніть, – рішуче йду на вихід.

– Тю, блін! Я що ворота відчинила? Ніяк не розберу, що там на пульті натискати. Мій папік вчить і вчить, але я ні хріна не пам’ятаю, – сумно зізналася мені повія, що в неї в голові гуляє вітер.

Я сіла до машинки й зневажливо від’їхала від двору та викликала «домінанта» дівки:

– Пане Яблонський? Це рієлтор з «Новосела». Я побувала на об’єкті й повинна Вам сказати, що я такого не продам. Порожній виклик. Прощавайте!

– Альо, малая! Ты чего? – гарчав він задерикувато в вусі. – Я что тебе пацан? С какого перепугу не продаш? Я слышал: ты крутая.

– Я вдячна Вам за комплімент та точно відмовляюсь, – стояла на своєму крута рієлторка Діана.

– Так не пайдет. Чувиха, абаснуй! – загрозливо продовжив він.

– Ну добре, обґрунтую. Путівка в мене на моря горить, як запізнюся - чоловік не зрозуміє, – дала таку відмовку, що з цими диваками діє.

– Я понял! Ну, давай. С «горящими» не забалуеш. А кто твой муж, я его знаю?

– Гадаю, НІ. Пробачте, поспішаю...

– Давай-давай! Лови волну, – він зник з ефіру, я полегшено зітхнула й взялася за кермо.

В агенції відкрила ноутбук, аби відразу викреслити Вєню. Тут Жанка підійшла:

– Тобі з лікарні телефонували. Сказали, начебто Навроцька викликає.

– Софія що прийшла до тями? Мені ж відвідини заборонили. Кажи контакт? – взялась за телефон.

– Алло? Діана Ковтун, Ви мене шукали? Ну, добре їду, – повідомили, що хвора виписується й хоче попрощатись. Сьогодні точно день пригод!

На серці було важко та я пішла, куди сказали. Софія справді піднялась на ноги. Вже вбралась в діловий костюм, зробила зачіску, хіба що традиційні прикраси не чіпляла. Вона у платині та діамантах завжди тягалась на роботу.

– Вітаю! Рада, що одужала, Софіє, – робоча посмішка торкнулась моїх вуст.

Наставниця мене знизала ревнивим поглядом і прорекла:

– Зі мною ти такою не була! Сліпуче сяйво оченят і рухи, мов танцюєш. Невже Він аж настільки чарівний? Та байдуже! Я звідси їду. Як кажуть: покидаю Батьківщину. У Монреалі в мене дядько живе без спадкоємців і грошей в нього завались. Я що дурна від статків відмовлятись? Та й тут немає що шукати. Мені заміну, бачу, ти знайшла.

– Щасливої дороги! Це все, що ти хотіла? – охороняла я від неї своє нове життя.

– Напевно так. Бувай, божественна Діано! І пам’ятай: немає мужика, який зрівняється з коханням жінки. Але ти зараз в іншій площині. Контакт дозволиш залишити? – Софію підняли на ноги та хвора голова й думки нікуди не поділись.

– Звичайно залишай. Не бачу жодної причини ховатися від когось. Тебе підкинути?

На це Навроцька криво посміхнулась і з гордим викликом відповіла:

– Ні, дякую. Про мене є кому подбати, я не затримую тебе. Біжи, принижуйся перед самцем.

– Ти помиляєшся, Софіє. Він не самець, а мій коханий Чоловік. Щасливої дороги! – демонструвати перед нею чемність я певно не могла.

– Ще б пак! Які ви всі нудні... Прощай, солодка німфо, – прошепотіла мені вслід наставниця і кат в одній особі. А я на повні груди вдихнула свіжого повітря та дійсно відчувала, як близько вже весна.