Раді Вас бачити!

Зимове сонце заглядало до високих вікон. Спочатку я почула обережні кроки, а потім розліпила очі й побачила Його. Мій гість піднявся рано й завзято чаклував на кухні. Я відчувала надзвичайні аромати з далекого дитинства. То було молоко і масло, а значить буде не лише звичайна кава, а ще обіцяна Кирилом каша.

Я потягнулась за халатом і закрутилася у ньому, наче кокон. Кирило бачив ті потуги сором’язливості та лише посміхався. Які ж у нього добрі очі! Ці сонячні смарагди приваблюють і додають утаємниченого сподівання невідомо на що.

– Доброго ранку, сонне царство! Ось я й приготував тобі свою пшоняну кашу. Сходи швиденько вмийся та перевіриш, що я тямлю в куховарстві.

– Доброго ранку! Звісно тямиш, я чую її смак. А де ти взяв пшоно? Хіба воно в мене було? – здається я ще не прокинулась та затишок голубив.

– Було. Ти що не пам’ятаєш вмісту своїх запасів? Це неподобство треба виправляти. Людині завжди необхідно знати, на що їй сподіватись, – суворо й жартома сказав інструктор з виживання. Та тільки я не зрозуміла: це він про крупи, чи про себе?

– Будь ласка, насипай! Я зараз... – зірвалася до ванної та вперше за місяць щиро розсміялась.

Яке блаженство смакувати Його страви! Пшонинки лопаються десь на язику й від того вони ще смачніші. А молоко солодке і пахне маселком гарячим.

Я з задоволенням ковтала кашу, яку приготував Кирило Латуш та думала: «Чому мені не до снаги просте людське життя? Навіщо доля підкидає аж стільки гіркоти? Хіба не можна, аби цей чарівний пан з’являвся поруч? Хай не кожен день, але хоча б колись. Я і тоді буду щаслива».

Хвилиночку! А як же обіцянка: ніколи й ні до кого не приростати м’ясом? Та вже здається пізно. Бо Він сидить навпроти, тихенько їсть і поглядає, як рідний брат. Діано, зупинись! «Сестра» у тебе вже була, але тепер вона лежить в лікарні й не дружить з головою. Якби ж я вміла зупинятись...

– Про що задумалась, малечо? – уважно запитав Кирило так, наче чув мої думки.

– Про твій неперевершений талант. І як же сумно, що назавтра такої кашки вже не буде, – сказала знову щиро, а Він серйозно подивився у самі очі та відповів:

– Чому ж не буде? Як настане завтра, я приготую іншу.

Після цієї фрази напружилася тиша. Тому що жоден з нас не знав, як повестися далі? Брехати й лестити ми не бажали та точно відчували, що наші зустрічі дійшли до точки прийняття якогось рішення.

– Спасибі, дуже смачно! – сказала я відсутнім тоном і додала: – Пробач, мені вже час збиратись на роботу.

– Та на здоров’я... Я помию посуд й відразу зникну, – в голосі Кирила звучала прикрість.

– Ні, не треба!!! – скрикнула я, мов навіжена. І знов ніхто не знав: що саме я забороняю. Тому Він уточнив:

– Це ти про посуд, чи про мене?

Я підірвалася з-за столу й хотіла усамітнитися в ванній. Але Кирилу вже набридли ці ігри в кішки-мишки. Він вдало виставив долоні й піймав мене, а потім пригорнув до себе й тримав без слів, лише тихенько пестив спину. Я приліпилась до грудей богатиря, а там було так затишно й безпечно. І вже ніхто нікуди не спішив...

– То мені мити посуд чи не треба? – перепитав він жартома.

– Мий, хоч увесь, що знайдеш в домі. Тільки не йди. Зостанься тут зі мною, – прошепотіла я й злякалася себе.

На це Кирило відреагував по-своєму. Відсунувся на мить і розглядав моє обличчя, окинув поглядом волосся, заглянув до очей, а потім опустив свій погляд до моїх губ. Мабуть, вирішував - робити це чи ні? Я так хотіла, щоб зробив! Заплющила від страху очі та потягнулася до Нього.

...Який чарівний дотик! Не буду дивувати світ своїми роздумами про вуста чоловіків. Достатньо лише тих, що зараз туляться до мене. Вони єдині й неповторні! Кирило не вривався, як Софія зі своїм голодом до мого рота, а навпаки залишив вибір й робив це трепетно і мило.

Я причаїлася в Його обіймах та не бажала вже нікуди йти, а слізки знову капали з очей, тільки тепер Йому на груди.

– А зараз що не так? – бажав Кирило осягнути мою тупість.

– Прости мене дурну. Навіщо я тобі така плаксива?

– А ти зі мною плакати не будеш. Я не дозволю. Навіть зараз візьми і посміхнись, – просив сміливий чоловік і я здалась.

– Спасибі, що прийшов в моє життя. Воно вже більше не проходить повз, а сповнене надій і я запрошую тебе пожити тут, якщо захочеш...

– Так, я захочу! Але порадитися треба, щодо строків. Ти пустиш назавжди? Ні, не в квартиру, ось сюди, – він доторкнувся між грудей, до серця.

Кирило не хапав за груди, а зігрівав і лікував долонею мою пошарпану нещасну душу. Такий от парадокс! Без звабних засобів, без голих сцен, цей чоловік приготував мені солодку кашу зранку і я погодилася вічно бути з Ним.

– Але ж ти там давно живеш! – підтвердила я вголос.

– Мені потрібно уточнити, адже ти зараз довіряєш мені своє життя. Це звичка по роботі, – він знову жартував і я не витримала:

– Що? Забрати в мене серце лише твоя робота?

– Угу! Тяжка й довготривала. До самої останньої хвилини, якщо дозволиш...

– Так, дозволю. Кірюшо, де ж ти був так довго, коли я марила про допомогу? Чому не врятував з торішніх бід? – блаженно кублилася на могутніх грудях.

– З торішніх я не міг. Тоді мене самого зашивали й складали наче ляльку, зі шматків... Але то вже минуле, – згадав пожежник свій пекельний біль.

– Неправда! Я про тебе хочу знати усе на світі. Думаю, що ми могли б розповісти свої жахи й тоді вони нас назавжди залишать.

– Жахи не хочу. Хочу говорити з тобою тільки про хороше. Дивись в ці небесні очі, щоб брати сяйво для своїх. Ти згодна на такі умови? – тепер серйозно запитав Кирило.

– Так, згодна. На усі умови. Ти дуже гарно вмієш домовлятись! Тобі б у нас попрацювати. Відбив би всіх моїх клієнтів, – згадала я нарешті про роботу.

– Навіщо? В мене є свої. А ти до офісу не поспішаєш? – тепер я відчувала тон щасливого господаря родини, яка народжувалась тут і зараз.

– У мене вільний графік. Скажу, що заблукала. То мені викликати бабцю, щоб скасувати договір оренди? – моя робота також вимагала підтвердження бажань клієнта.

– Скасовуй, тільки я попереджаю, що дуже клопітливий орендар. Не передумаєш? – Кирило легко підхопив мене на руки й заколисав, наче дитя.

– Не передумаю. Це ти вагаєшся чомусь, – розсипала я кільця сміху.

– Вагаюсь, бо не хочу і на хвилинку випускати з рук. Так і носив би все життя! – навзаєм розсміявся Латуш.