Раді Вас бачити!

Якщо хтось думає, що після кави ми кинулися в ліжко, нехай піде до церкви або до психіатра! Бо в нас з Кирилом за плечима лежав важкий тягар невдалого кохання. Так, ми здогадувались, що подобаємося одне одному, але розпусна пристрасть наразі не на часі.

Гість заспокоїв мої сльози, побув ще трохи та й поїхав. Казав, як стану до роботи, відразу буде краще. Принаймні так він почувався сам.

Першого дня в агенції мене покликала Хрульова. Наша директорка - вреднюча баба, котрій нічим не догодиш. Я стільки користі приношу «Новоселу», але вона натхненно прочитала мені промову про моральність, відповідальність перед колективом, а наостанок ткнула носом у незавершені угоди.

Дівчата мене не чіпали. Язик свербів у кожної, але побачивши мій стан, завбачливо мовчали. Навіть пліткарка Жанна не намагалась жартувати.

Ходити до Навроцької мені заборонили лікарі. Періодично я цікавилася станом її здоров'я та він був важкий. Після могутньої хімічної атаки її завзятий організм боровся й не бажав здаватись. Якось чергова медсестричка таємно повідомила мені, що пацієнтка з сьомої палати то плаче, то сміється, то намагається втекти. Ну словом, геть неадекватна!

Я з’їздила до Магди на могилку і вкотре попрохала допомоги, але провидиця не надсилала більше вітерець, чи може я вже не звертала уваги на дрібниці? Так і жила Діана Ковтун лише турботами клієнтів «Новосела».

Вбивало те, що рятувальник Латуш, коли привіз з лікарні, був добрим й обіцяв не забувати... А потім просто зник! У таких випадках Софія говорила: «Іще один огидний чоловік...»

Сьогодні ввечері я вирішила переглянути старенький водевіль, котрий любила ще з дитинства. Підсмажила попкорну й створила атмосферу домашнього кінотеатру. Та власне через ту панель, на пів стіни, це й був кінотеатр. Навроцька причепилась якось: «Нехай твоє вікно у світ буде великим...»

Ну, я й купила, а куди мені дівати кошти? Родини чи людей, яким потрібна допомога, я не маю! Звичайно з кожної Угоди ми залишаємо процент, котрий директорка розподіляє між інтернатами для літніх чи сиротинцями, згідно з законом «Новосела». Та мій рахунок не страждає, а от життя Діани Ковтун сіреньке й непомітне.

Ось я почула телефон. Хотіла не відповідати, бо для клієнтів вже запізно, а більше в мене - ні душі. Та на екрані висвітилося лице, побачити яке я марила понад усе.

– Привіт, Кірюшо! Ти куди подівся? Я скучила за нашим спілкуванням, – не втрималася і сказала все, що накипіло на душі.

– Вітаю, Діно! Ти прости. Я радий чути саме те, що ти сказала. Був у відрядженні, на Сході. Там завалило шахтарів. Коли почув, все кинув і поїхав. Тобі казати не хотів, але наразі нам побачитися треба.

– То приїзди!

– Що зараз? А ти годинник бачиш? – спитав здивовано Кирило.

– Так, він переді мною. Тільки назавтра будуть справи, а післязавтра ще нові. Ось я й запрошую тоді, коли ми вільні, та якщо не хочеш...

– Уже поїхав! – швидко кинув слухавку мій співрозмовник.

Я не зірвалася, щоб одягати спокусливу білизну. Я її всю повикидала й носила найпростішу. Через гіркий недавній досвід, несправжнє та пихате доводило мене до сказу. Тому чекала на Кирила в простенькому домашньому вбранні, такою як була.

О двадцять третій тридцять він подзвонив у мої двері. Я відчинила та побачила спочатку букет ромашок. Ні не польових, звичайних наших. Але я їх люблю усі, ці сонячні створіння не можна не любити.

– Проходь, будь ласка. Це мені? Спасибі! – я нахилилася до пелюсток та відчувала запах меду.

– Привіт! Я сумував за твоїм затишком і поглядом, Діанко, – сказав тихенько й глянув так, наче хотів поцілувати. Та я сховалась за ромашками й пішла, щоб взяти їм будиночок з полиці.

– Розповідай: де це було та що з тими людьми? – перевела розмову на сумне, але Кирило відповів:

– Не хочу. Тобі тільки цього не вистачало. В моїй роботі інколи найкраще - це змовчати. Краще розповідай про себе.

– А що про мене? Нічого розповідати. Життя проходить повз й мене не зачіпає, – чесно зізналася йому.

Квіти стояли в кришталевому відерці. Не дивлячись на час, ми пили каву. Сиділи, як і вперше: нас розділяв обідній стіл та очі надихали. Аж раптом він спитав:

– А хочеш я залишусь?

– НІ! – скрикнула пронизливо, мов стукнули по голові. – ...Кірюшо, я не знаю.

– Зате я знаю, що ми обоє хочемо та опираємося і чомусь вважаємо, що нам цього не можна, – не змовчав щирий Латуш.

– Тоді давай відверто. Ось ти мені даруєш увагу й доброту. Я неймовірно вдячна та скажи: навіщо тобі збочена лесбійка? – сказала вголос і здалося, що вдарили ножем у серце.

На це спокійний рятувальник зреагував миттєво й різко:

– Якби ти була чоловіком, я б ударив! Не смій більше ніколи казати так про себе. Я поясню: чому? Ти народилась нічиєю. А потім злі потвори забрали найріднішу захисницю й знедолене дівчисько не розуміло: куди йти? І тут з’явилася вона - така всезнайка і всевмійка. Так, дійсно дамочка дала ази професії, але ж ти здібна. Навчав би кілер чи дизайнер, ти впоралась би й там. Хіба ти їй пропонувала ліжко? НІ. Чи підливала ту гидоту, аби забути про здоровий глузд? Також НІ. А може це тобі спало на думку вас убити? І знову НІ! Я взагалі не розумію, як ті її химерні справи проходили повз керівництво? Вона пишалася, що може вільно користуватися людьми. Ось ти її жалієш, а я вважаю, що катюзі по заслузі. Тому забудь і я ніколи не згадаю. Як скажеш - я піду, але приходитиму знову. Навіть не мрій, що я тебе залишу, рієлторко Діано!

Він стих, а я спочатку хотіла плакати та з кожним вірним словом мені ставало краще. Невже віщунка надіслала до мене янгола, щоб захищав? А як іще це пояснити? Ось Він примчав посеред ночі й лікує мою хвору душу.

– Кірюшо, я не очікувала, що ти стільки знаєш...

– Про ту тварюку? Жанка каже, що вся агенція спостерігала і пропускала повз її дивацтва. Хіба ти першою потрапила в тенета? А всі чомусь були сліпі. То мені їхати на хату, чи ти дозволиш вранці зварити ще раз каву? – з надією спитав Кирило.

– Куди ти вже поїдеш? Я - за каву! Диван цей для ночівлі підійде? – лукаво глянула йому в щасливі очі.

– Жартуєш? Звісно підійде. І для таких довготелесих тут вдосталь місця. А можна я прийму у тебе душ? – тільки тепер мені дійшло, що він відразу з летовища сюди прибув.

– Обов’язково увімкни масаж, класно знімає втому. У шафці свіжі рушники, бери який захочеш, – розквіт мій погляд, а сміливий рятувальник кивнув і зник з очей. Але мені здалося, що в голові обох майнула думка про щире і тісне взаємне спілкування, решту життя на цій землі.