Раді Вас бачити!

А зараз буду дивувати! Власне під час оформлення оренди я бачила «pasas» Кирила, бо він не українець, а прибалт. У передмісті Вільнюса живуть його батьки. А мову нашу він вивчав з дитинства, бо його тато родом із нашого Кременчука.

І треба ж було долі так зробити, щоб в двадцять п’ять він познайомився з киянкою, з Подолу. Так і потрапив до столиці України. Тут одружився і в родині з'явився хлопчик Івар. Могутній тілом чоловік, що з війська мав деякі навички роботи в критичних і важких умовах, пішов у рятувальники. А потім і сам потрапив до біди, але про це ми говорили.

В агенції у мене зібралося багато справ. Софія полетіла в Монреаль, а в «Новоселі» квітнув новенький авангард - Діана Ковтун. Ми пережили несувору зиму і до столиці дуже стрімко прийшла яскрава сонячна весна. Бруньки давали крихітні листочки, а радісні птахи змагались шлюбними піснями.

Сьогодні мій прекрасний рятувальник раптово попередив, що він затримається. Голос у Кирила звучав якось тривожно і надривно... Але що трапилося не сказав? Вранці виходив променистий і щасливий.

– Пробач, кохана, буду пізно! – тільки й почула та не намагалася чіплятись. Як повернеться, все розкаже сам.

«Але ж хтось неабияк його дістав? Мій Латуш мужній і сміливий та нападами істерії ніколи не страждав» - подумала і пошукала, куди себе приткнути.

Ось глянула на банку із пшоном і тепло посміхнулась. Я пам'ятала, як Кірюша зварив мені пшоняну кашу та з ніжним ароматом того ранку ми і відкрили у собі Кохання на усе життя. Тому розсипала на стійці зерна і почала перебирати їх, пригадуючи непристойні та солодкі заняття нашої сьогоднішньої ночі.

А в іншому районі міста Кирило Латуш прямував в аптеку, аби купити інгалятор та ліки, котрі добре знав. Потім промчав іще квартал й заїхав у старий подільський двір. Схопив пакет, піднявся пішки на третій поверх і відкрив своїм ключем квартиру. Це дім його колишньої і сина. Місцина, звідки його вигнала дружина, через нездужання і він шукав куточок для життя, а я допомогла.

– Інго! Де Івчик? Я купив, що треба, – стурбовано шукав очима Латуш ту недолугу. Вона виповзла зі спальні з маленьким на руках. Хлопчик поклав голівку їй на плечі та важко дихав. Кирило миттю розірвав обгортку й надав стандартну допомогу. Дитина підняла на батька очі та навіть посміхнулась:

– Татусю... Я чекав на тебе!

Нічого цього я поки не знаю, але все послідовно. Щоб молода родина не відчувала скрути, сміливий Латуш став пожежником. Бувало, довгі зміни проходили нормально, але частіше мужні хлопці боролися з вогнем, не знаючи спочинку. Природно, Інга залишалась вдома та піклувалася про сина.

Не встигла пара відзначити рік від народження хлопчини, як в дім прийшла страшна біда. Взимку маленький занедужав. Здавалось лікування проходило успішно та кашель не вщухав і заважав сусідам спати.

Дитинку з матір’ю поклали до лікарні та виявили... бронхіальну астму! В роботі, серед диму і вогню, Кирило сивини не мав, а після звістки про діагноз за кілька днів вона в нього з'явилась. За що така напасть? Та виявилось, що страшна біда була спадковою в сім’ї дружини. Сама вона була здорова, мов коняка, а ще під час вагітності курила. Можливо через це маленький постраждав?

Робити нічого і пара поступово втягнулася в лікарні й санаторії. Кирило дбав, як міг. На ліки йшли шалені гроші, хоч гордий чоловік ніколи не прохав про допомогу у батьків, справлявся з витратами сам.

На фоні цих подій в родині почалися сварки. Та де їх не буває? Кожен психолог скаже, що перший рік для молодят найтяжчий: звикають, притираються, кохають. Якщо не розбіжаться зразу, тоді пізніше, або житимуть у щасті до скону своїх днів. Це вже як пощастить.

Кохання в Латушів було доволі кволе та син тримав їх в купі. А як невтомний рятувальник потрапив до пекельного вогню, дружина навідріз відмовилася помагати. Сказала, що про двох калік вона не зможе піклуватись... Друзі знайшли Кирилу мецената і за кордоном його врятували, а Інга на той час вже розлучилась.

Нескорений пожежник, можливо саме через ці напасті мав стимул до життя. Він же не міг залишити на легковажну слабкого сина. Та повернувшись здибав свою валізу в коридорі, а непохитна Інга жорстоко наказала йти світ за очі з їх життя. Саме тоді сусідка Жанна (рієлтор з «Новосела») прохала в мене допомоги і МИ зустрілись з Ним.

Наразі у долонях тата маленькому синочку стало краще. Він ще подихав через інгалятор та вже побіг до власної кімнати ганяти на підлозі поїзди улюбленої залізниці. Кирило влігся поруч з ним і вдумливо спостерігав за рухами дитини. Наразі його ясні очі були наповнені глибоким сумом. Можливо бідолашний думав: як сповістити про хворобу малюка коханій дівчині, тобто мені?

– Я бачу, ти без нас шикуєш? – зайшла в кімнату сина Інга. – Пліткують, що знайшов собі круту рієлторку й живеш на Оболоні в її липких руках. То нащо ми тобі здалися?

– Негайно вийди! Що ти робиш? – прикрив собою сина Латуш, а хлопчик навіть оком не повів, що мамка знову курить поруч.

– Ой, Кіря, ти здурів? Що йому станеться від Westa? Тут гарний фільтр. Ти так сичи на свою шльондру, а тут не смій! Мабуть, від щастя з глузду їде, що їй дістався твій дрючок, – нахабно розсміялася колишня.

– Дитина поруч! Що ти мелеш? Одна грязюка в голові. Кажи, що треба ще зродити та я піду собі, – спокійно відповів Кирило.

– У ванній кран тече вже місяць. І лампочка на сходах не горить, – почала скаржитися Інга.

– Ну, з лампочкою самі розберетесь. А кран? Де мій набір ключів? Що викинула вже, дурепа? – підвівся невпізнаний Латуш.

– Та на балконі, як поклав, так і лежить! Навіщо мені те лахміття? Ним манікюр не зробиш. Ха-ха! – продовжувала веселитись жінка.

Мабуть, якби я десь побачила Кирила з такими згаслими очима, то не впізнала б! Виходить і хороша та приязна людина буває грізною й сумною.

На вулиці зовсім стемніло і я почала хвилюватись. Рієлторка боїться темряви? Це виглядає дуже дивно! Але професія тут ні до чого. Я вже казала, що боюсь за Нього у сто разів сильніше, ніж за себе. Адже кохаю неймовірно!

Та ось почула ключ в замку і вибігла зустріти.

– Що сталося, Кірюшо? Ти де так довго ходиш? – прилипла миттю до грудей, а він зітхнув і попросив:

– Зажди, маленька! Я піду помиюсь, ти накривай на стіл. Голодний, мов звірюка. Та й ти ж не їла ще нічого, – він точно знав, що самостійно я ні за що не сяду їсти. Обов'язково дочекаюсь.

Я накрутила пишних бутербродів, зварила каву та підсмажила яєшню. Салат дістала і котлетки підігріла. Ось милий вийшов вмитий і свіженький. Тепер його блаженний погляд заковзав по мені. Він підійшов і згріб в обійми, заплющив очі, підійняв в повітрі та знову став щасливим.

– Розповідай! Кого сьогодні рятував мій рідний? – крутилась я і подавала йому страви.

– Давай спочатку поїмо, а потім я все розповім. Де був і що робив? Здається далі неможливо шифруватись, – утаємничено почав розмову він.