Раді Вас бачити!

Страшний для всіх нас день вже добігав кінця. Гаряче літнє сонце зібралось відпочити й котилося до горизонту. Кирило зрідка поглядав на мене і мовчки вивіряв плин істинних думок Діани.

– Куди тепер? – чекала я команди та дивлячись на його виснажений стан бажала швидше привезти до себе.

– Не знаю. Прихисток на ніч я не шукав. Може поїду десь до друзів, – здавалося, що Латуш пригадав мою однокімнатну на масиві та не відмовився б від неї.

– Кірюшо, друзі будуть раді прихистити. Тобі потрібен добрий відпочинок, – не розкривала я свій задум.

Ми мчали Кільцевою, а сонце гралося багрянцем у вікні. Я не поставила в авто тоновані завіси, адже повинна бачити усе, що діється навколо та і ховатись мені не було від кого.

Ось вже закінчились міські будівлі й Кирило з подивом спитав:

– У тебе тут є хтось із друзів?

Я лагідно всміхнулася йому та повернула до воріт, з клубком гадюк на металевому фасаді:

– Та ні, не зовсім. Це мій дім. Прошу, заходь і почувайся як удома. Повір, ти мій найбажаніший гість і я готова попрохати пташок, аби тебе заколисали.

На цю поезію Він не сказав ні слова й очікував, що зараз з будинку вийде на газон такий собі поважний пан - законний чоловік його колишньої Діани. Тому вагався. Я схопила його за руку й мовчки повела всередину господи.

Насправді я була страшенно рада, що встигла до всіх цих подій потрапити в зелений рай. Адже в однушці на масиві до нас обох відразу б повернулась та гіркота, що запеклась на серці від приголомшливо болючої розлуки.

– Ти все це орендуєш? – оглянув затишок будівлі Латуш.

– Ні, нещодавно прикупила. Була можливість вдало вкластись. І знаєш, ні хвилинки не шкодую, що опинилась серед тиші та спілкування з солов’ями.

– І все? – знов недовірливо заглянув Кирило мені в очі.

– І все. Робота вдень, а тут вночі - лише птахи і я. Нам добре... Кірюшо, думаю тобі наразі допоможе душ. Мені, наприклад, помагає. А я поки зберу на стіл, – сказала по-домашньому, а Він скривився і насупив брови. Не треба бути суперстар в роботі з різними людьми, аби відчути: Він згадав наші щасливі безтурботні дні на Оболоні.

– Так, спробую водою змити горе. Мені туди? – покірно вимовив та опустив скорботний погляд. – Тільки для мене не готуй нічого. Даруй, та їсти я не можу.

– Я розумію. Ну, хоч кави вип’єш? – чіплялась владна господиня. Латуш кивнув і зник з очей.

Він повернувся до моєї сучасної їдальні, де старовинні шафи підпирали високі стелі та давали можливість відчувати час, вбраний у мій банний халат і був довершено красивим.

– Це твій такий великий? Нічого, що я взяв?

– Звичайно мій. Немає тут нікого. Якось так вийшло, що взяла великий та почуваюся у ньому, наче мала дитина. Прикольно інколи побути хоча б у мріях немовлям... Прости! Зморозила дурницю. Але ж мені такого не можна говорити покупцям, – я вперто намагалась Його розговорити, щоб відійшов від краю пекла.

Не знаю, що згадав нещасний, але протяжно застогнав і утопив мене в обіймах. Яке забуте й неземне блаженство, коли Він так тримає мене в своїх руках! Ми не злилися хтивим поцілунком, а просто дихали одним повітрям і плакали безмовно й щиро. Не треба слів, аби виштовхувати біль, що ненароком поселився в НАС.

І знову та міжпросторова сила з’єднала змучені тіла. Вони сплелися та молили не відбирати радість німого спілкування: клітинка до клітинки, одна на двох душа.

– Як ти могла нас розлучити? Невже подумала, що я навіть заради хворої дитини піду до дикої потвори? Я розумію, що ти сильна й бажала мені з хлопчиком добра. Але ж не можна було розривати ціленьке щастя, яке МИ створили, – він шепотів мені на вухо та обіймав блаженно й міцно. А я корилась Його силі й не заперечувала жодним словом. Бо що тут скажеш, коли винна і дурна!

– Кірюшенько, я геть не сильна. Без тебе я ніщо. Просила смерті, але тихо сподівалась, що МИ відродимося знову. Кохаю одного серед світів! Ніколи більше не залишу. Якщо набридну - краще вбий, – мостилася до Його серця, а воно билося для мене і промовляло, що кохає.

– Яка ти ще маленька... Хочеш переробити світ, щоб був красивий і добренький. А він жорстокий і страшний. Та я кохаю мій життєвий оберіг і відчуваю, що вернувся у світ живих, – леліяв у своїх обіймах мене відважний і чарівний Чоловік.

Блаженство клекотіло в жилах і розливалося по нервах, але нам треба підкріпитись, бо Він ледве стоїть. За чашечкою кави обох потроху відпустило. Ми надивитись не могли на личка, що як раніше розмістились навпроти за столом. Тут все було інакше та підсвідомо ми пригадували наш перший рай. Спочатку несміливий, а потім вогняний, щасливий, солодкий і гіркий мов мед.

– Пробач, де ти бажаєш відпочити? У мене нагорі три спальні, – сором’язливо опускаю очі та чую:

– Я вже зрозумів, що ти у нас заможна леді. Але найкращий відпочинок для мене тільки тут, – приклав долоню Латуш до мого серця.

– О, так! Тоді ти вперше торкнувся і зцілив. Наші серця не розділити. Вони разом на тисячу життів... – прошепотіла я й відчула, що задихаюсь хоч повітря навколо чисте і прозоре.

– Красунечко, скажи навіщо тобі бурмило з купою проблем? – тепер спитав дурницю Латуш.

– Але ж ти витягнув мене на білий світ! Подарував блаженні мрії й божественне Кохання. Лише з тобою я щаслива. Ось, вмощуйся зручненько. Я берегтиму твої сни, – збивала я навіщось подушки й дуріла від солодкої жаги, але чіплятися не сміла. А Латуш простягнув до мене руки й дбайливо попрохав:

– Іди, не бійся. Я хочу обійняти. Ось тут, доки живий, твоє законне і єдине місце, – і примостив мене на грудях.

– Якби ти тільки знав, скільки ночей я мріяла про те, що зараз відбувається між нами. Я ще не вірю та дозволь сказати: доброї ночі, мій Коханий!

– Солодких снів, моя єдина! – промовив Він, а я боялась, що розтану.

Спочатку Латуш борсався та марив. Притих, зірвався, закричав. Перепросив і знову ліг. Я пестила долонею Його скалічене плече і скоро Він заснув могутнім сном. Кирило спав вже декілька годин і це його підживить трохи.

Посеред ночі я втомилась милуватися та відключилась ненадовго. Мені наснилося, що Він приємно пестить губи поцілунком... О, Господи! Це геть не сон, а мій жаданий Чоловік наповнює мене п'янким блаженством. Як же нестерпно солодко тремтіти в Його обіймах від бажань!

– Дозволь мені сьогодні не бути ввічливим і тихим, – прошепотів щасливий Латуш. – Чекав страшенно довго. Уже й не сподівався відчути знову твою ніжну нірку. Вона його уміє цілувати... Хочу кохати, як ніколи не кохав...

Він дійсно був наразі нестримним, запальним і я відповідала тим же. Здавалося, що ми вкладали в оновлене єднання весь накопичений між нами біль, виштовхували горе й фонтанували щастям. Його безмежна пристрасть заполонила всю мене, зривалася на крик і розтікалася повітрям. Ми були грішні та розпусні, брутальні й безсоромні до дрібниць. Невже це та цнотлива пара, що поєдналася колись? А може на межі біди наше Кохання стало повнолітнім?

– Діаночко, я хочу залишитися в тобі. Ти ж пам’ятаєш наші мрії: продовжити єднання в дітках? – палав його казковий погляд.

– Так, пам’ятаю... Хочу дуже... Нікуди не пущу, ТИ мій! – притисла я Його міцні сідниці, вслухалася в пульсацію в собі та смакувала нашим божевіллям.