Раді Вас бачити!

Після всього залишитися вдома я не змогла, тому поїхала до міста. Архип Борисович вже повечеряв і медсестра займалася його вечірнім лікуванням.

– Що сталось, юна помічнице? З твоєї дивної записки я нічогісінько не зрозумів. Заходь, розповідай скоріше.

Дідусь занурив хворі ноги у таз з настоєм трав і виглядав безпомічним, наче дитя.

– Убили Магду... Мені дуже страшно. Дозвольте переночувати тут у Вас, – сказала все відразу.

– О, Господи! Яка тварюка змогла підняти руку на Божу провідницю? Катю, негайно підійди! – покликав збурений професор медпрацівницю. – Дай нам обом щось заспокійливе і чай зроби. Ой-ой, яка біда...

Дівчина вискочила знов до кухні, а я ридала й зупинитись не могла та точно не хотіла ліків.

– Будь ласка, я не питиму пігулок. Навіщо? Вже нічого не повернеш. Я хочу її пам’ятати й ненавидіти гадів, що це зробили. А краще їх знайти та вбити! – кипіла у мені несамовита лють.

– Не зрозумів, ти знаєш вбивць? Діано, все кажи, – від моїх слів професор встав на ноги, забувши про свої хвороби.

– Це слідчий розповів. Казав, сусідські камери зафіксували двох каторжників, що втекли з тюрми. Їх і раніше вже шукали, а ті залізли до нас в дім, щоб поживитись та нічого не знайшли і вбили Магду... – за слізьми прийшла істерика.

– Візьми, попий. І Вам, Борисовичу, я зробила як завжди, – поставила для кожного по чашці уважна медсестра. 

В моєму животі дійсно ревіли тигри та їсти я б не спромоглась. Але від ароматного напою йшло лагідне тепло, тому я випила усе до дна. Ковтала золотаву рідину і заспокоїлася трохи.

Тим часом дівчина вже виконала мовчазне прохання професора та провела мене в кімнату для гостей. Професорська оселя налічувала п’ять кімнат: високі стелі, розмальований паркет і смуток та самотність по кутках. Можливо пара науковців тут провела багато гарних днів, але як рідна половинка відлетіла - залишився один.

В чужому ліжку думала проплакати до ранку та якось швидко сон зморив. Талановита дівчина зробила цілющий чай і я проспала спокійним сном майже до ранку. О восьмій мене розбудив дзвінок від слідчого. Він запросив до управління, щоб підписала звичну бюрократію у них. Але мені хід слідства тепер був нецікавий, бо я зациклилась на продажі будинку віщунки Магди.

Від горя я погано пам’ятаю сам похорон та власне і поминки. А щирі односельці накрили гарний стіл, розсілися за ним, наїлись, напились і хтось почав співати... Потім згадали про мету зібрання та шанобливо розійшлись. Життя попрямувало далі, а я попленталась за ним.

Архип Борисович про мене дбав, як про дочку, якої сам не мав. А може через світлу пам'ять й добро провидиці дозволив пожити в нього, доки я не звикну до самостійного буття.

Професор був не в захваті від того, що я спішу продати будиночок сивіли. Та мене важко зупиняти, якщо ідея застрягла в голові. Я кинула інфу до мережі та вже була тому не рада. Дзвінки посипались доречні і дурні. А найстрашніше із випробувань - це покази ділянки. Відомо, що ніхто не купить товар без відповідної оцінки. Ну, а мені за кожним кущиком ввижався ласкавий погляд Магди...

Одного разу жінка привезла якогось крученого франта, що обирав дешевий шмат землі для власної фазенди. Він навіть не спромігся заглянути на сайт. Кричав, що дарма витрачає час та з галасом пішов до хвіртки.

Аж раптом під воротами спинилось красиве дороге авто. З нього граційно вийшла струнка блондинка й приязно посміхнулася усім.

– Вітаю! Хто з вас власниця об'єкта? – поважно запитала жінка, дістала глянцеве посвідчення й сказала: – Навроцька, я рієлтор з «Новосела».

– Це я... – відкрила рота на пані, що зупинилася в пилюці, аби побачити мій двір.

– Приємно, я Софія. Архип Борисович окреслив мені Вашу біду і я допоможу. Щоб зацікавити клієнтів поставимо найменшу комісію й ціну. Діляночка хороша, рівна. Не переймайтеся, Діано, знайду Вам покупців, – запевнила мене білявка.

– Ви знаєте професора? – відверто здивувалась, адже Борисович мені не радив залишитись без хати.

– Так, знаю. А яке житло бажаєте натомість? – з цікавістю спитала дама.

– Я була б рада хоч якомусь кутку в столиці. Неважливо, кімнатка в гуртожитку чи загальній. За це Вам буду дуже вдячна! – обрала негативні варіанти, бо вже заглянула на ціни в Інтернеті.

– Ну, дякувати ще зарано, але я зрозуміла. І Вам не варто кожен раз проходити випробування. Я можу взяти ключ й робити покази сама та звісно залишу розписку, – сказала добра леді.

– О, дякую! Не треба ніякої розписки. Візьміть ключ, – зраділа милості від пані.

– Е, ні! Я так ніколи не працюю і Вам не раджу довірятись комусь приємному, на перший погляд. Наш світ жорстокий і страшний. Тримайте, – подала вона мені вже відчеканену розписку.

На столику, в садку, ми підписали з нею Угоду про надання послуг і добра жінка підкинула мене до міста. Я вийшла на зупинці тролейбуса та почувалась піднесено й натхненно.

Звісно хатинка Магди нікому не потрібна і буде продаватись місяці. Це я так думала, але пройшли два дні й рієлторка Софія мене приємно здивувала. Вона покликала дивитись однокімнатну, на масиві Оболонь... Я думаю - це жарт! Хоч та чарівна леді на жартівницю геть не схожа.

Пошарпані шпалери й стіни мене не зупиняли і я сказала, що ладна заселятись. Виходило, що є клієнт, готовий взяти «замок» Магди? Софія привела з собою ще кілька незнайомців. Ми разом побували в нотаріуса й банку, де обмінялись підписами й віртуальними грошима. Отак, мов уві сні, я перебралась до столиці.

Піднесення і здивування мені ніяк не заважали спостерігати за роботою Софії. В процесі виконання своїх обов'язків вона нагадувала штучний інтелект, бо кожен рух чи посмішка, можливо навіть подих, були доречні й бездоганні.

Саме тоді я вперше подумала, що не чекатиму наступного випробування в виші. Навіть якщо вступлю: хто буде піклуватись про мене і житло? Це тільки у кіно все гладко - студенти працьовиті та веселі. Але земна реальність підказує мені піти геть іншим шляхом. Оскільки я не вмію зупинятись, тому наважилась спитати:

– Софіє - Ви чаклунка у своїй галузі. А де цьому навчають? Я також хочу спробувати заробітки...

На це мадам підняла брівки і глянула на мене з великим подивом:

– Ого! Яка стрімка і ризикована дитинка... Це несподівано навіть для мене. Цікавий поворот!

Не знаю звідки в мене з'явився хист читати чужі думки, але наразі було видно, як неймовірна жінка напружено шукає в голові для мене відповідь і я чекала:

– Що ж, проміняти престижний виш на біганину полями й поверхами - думка екстремальна. І я маю диплом магістра права, але ганяю в куряві доріг через обставини, що склались. А Ви забудьте, крихітко Діано, й працюйте над навчанням. Куди Вас підвезти?

– Але ж і в мене також обставини, що склались... – зітхнула я у відповідь.

– Це так. Тоді ось Вам моя візитка, з домашнім номером. Знайдете рішення, телефонуйте. Допоможу і з цим. Можливо, Ви праві, що з грошенятами навчання піде краще. Адже столичні виші нікуди не подінуться й чекають завжди відважних і розумних. Тоді вперед! – зірвалась з місця фантастична пані.