Раді Вас бачити!

– Ковтун, що це таке? Скажи мені, будь ласка! – тицьнула на екран директорка Хрульова. Вона заглянула до пошти й побачила мою заяву про терміновий відпочинок. – У тебе що угоди закінчились?

– Угоди є, але не дуже ласі, такі можна відкласти. А от здоров’я не залізне. Я рік працюю без відпустки та подорож запланувала, – упевнено брешу начальству.

– Ну, якщо подорож? Ти не казала. Вже якось обійдемось... На скільки ти нас покидаєш?

– На місяць і не менше, – бовкнула перше, що прийшло до голови, але обличчя керівництва поїхало в гримасі:

– Тобто, на місяць? Що ти мелеш?

– Жартую! Все законно, два тижні відпочину. Я там залишила для Жанни дещо, щоб зовсім не зрослася з кріслом. Щасливо зоставатись! – кивнула я й збиралася піти.

– За це спасибі! Ти - найкраща наша пісня. Але затримуватися не смій, – суворо наказала жінка.

Всі квіти в горщиках я віддала сусідці й подарувала їй, за догляд, нову праску. Бабуня як побачила те диво сказала, що свої повикидає й поставить в сонячні місця лише мої. Але мені вже й так достатньо «жертв». Тому я просто попрохала поливати.

Куди поїду, я не знала. І щодо подорожей - жодних планів та перспектив. Один Кирило був, як сонце в небі. Але тепер навколо морок.

За довгий і страшний, насичений і дивовижний рік я ще ні разу не була у себе вдома. Це я про те село, де мене виростила Магда. Воно геть недалечко від столиці, але чомусь так само безталанне. Дороги поганенькі, хати старі й непоказні. Я їхала своїм минулим і почувалася дедалі гірше. Це тут росла мала Діана, посеред ласки та дитячих мрій. А потім мене нищили й навчали, аж доки не з’явився Він. Подарував своє Кохання, надії на шалене щастя... Тільки НАС більше не існує на землі!

Цікаво, може доля мене катує за незламність? Або за дурість. Ну, а як же Він? Той світлий чоловік, що зараз читає на листку рядки:

«Прощай навіки! Пам’ятатиму завжди, як рятував і як кохав. Але у тебе є дитина, заради неї залишайся у сім'ї. Я більше не твоя Діана...»

Розсудливий і мужній, він нічогісінько не розумів! Промовисті слова його вбивали та Латуш глянув на маленький рай, що вже не існував, поклав ключі і вийшов, гримнувши дверима... Він ще не вірив у страхіття, шукав пояснення чи компроміс та набирав відомі номери. Але рієлторка заблокувала і кинула всі телефони до офісного столу. Залишила собі один, купила нову сімку та мовчки мордувалась.

Кирило виконав наказ і повернувся до родини. Але не назавжди, а щоб зібрати речі. Інга піднесено зустріла та мабуть, вперше у житті накрила гарний стіл. Вона була весела й говірка. Та й хлопчик, після лікування мав гарний вигляд і забув про біль.

А Латуш мовчки дозбирав валізу, що мандрувала з ним по світу й присів навпочіпки до сина:

– Синочку, обіцяй мені, що будеш добре їсти й спати. За мною не сумуй. Таткові треба побувати у дідуся й бабусі. Ми ж гарно відпочили? Ти надсилай мені малюнки, згода?

– Куди це ти зібрався, Латуш? – відкрила рот його колишня.

– Дивись тут за малим! Якщо спаскудиш лікування, не знаю що зроблю. А як дізнаюсь, що курила у кімнаті, вивезу в ліс і там живцем спалю. Ти мене зрозуміла? – так пояснив свій шлях Кирило та був до невпізнання злим.

– Та зрозуміла, не дурна! Везеш свою рієлторку до мами? Щоб вам ніколи не було добра! – встигла сказати відьма, як Латуш замахнувся могутньою рукою й кулак пройшовся в сантиметрі від дурнуватої макітри.

– Ні! Не чіпай... Та їдьте хоч у пекло. Мені по барабану. Синочку, йди до столу, – пробелькотіла Інга. Вона не розуміла: чому її відверта підлість не досягла мети?

До вечора Кирило Латуш залишив Україну. Звичайно, як нормальний син, він часто розмовляв з батьками і щиро їх любив. Але в його житті з’явилась та, на кого він проміняв би все на світі й запланував весілля. Аж раптом, на межі блаженства, якась могутня сила пошматувала їхнє Щастя. Порожніми очима дивився Латуш за віконце літака і думав про холодну вічність.

Тим часом я була серед знайомих. Приїхала додому, хоча від нього залишились лише кущі бузку та вишні. Мої торішні покупці переробили тут усе й побудували гарний дім, а наш старенький - певно що знесли.

Я ввічливо посиділа в садку, поговорила й розпрощалась. А коли їхала в бік міста, на свою мишку підсвідомо злилась і вже бажала поміняти її на щось важке. Я поки не збагнула, що серце надломилось і перетворюється в кам'яне. Тендітне і просте - Діану більше не заводить!

То де ж заночувати? І я махнула в інший бік. Один крутий і задоволений клієнт якось розповідав, що на південний захід від столиці, серед полів розкинувся спа-центр. Там є розваги на усі смаки: розкішні номери, поля для гольфу, басейни й корти, навіть полігон для пейнтболістів. А територія зелена і квітуча, мов недоторкані гаї. Цікаве, мабуть, місце!

Маленька мишка привезла мене туди, куди їй наказали. Мене пустили, без питань. Ще на автостоянці я з подивом почула... соловейка. Міцний паркан охороняв простори, в кущах снувала купа охоронців, але вони не заважали подумати про центр, як про цікавий екземпляр.

Адміністраторка порадила відразу карту постійного клієнта і я чомусь взяла. Тут мило, буду відриватись від справ та знищеного особистого життя. Мене супроводили в номер, що виявився дуже гарним. Немає позолоти й амфор, а навпаки - приємна простота. Хтось скаже: неможливо! Повірте, я вже бачила дизайни на всі смаки. Тому підтверджую реальність.

За низкою хороших вражень відчула, що голодна. Піду ще поцікавлюсь чи смачно тут готують? Прямуючи за вказівками, все більше впевнювалася, що мій клієнт ні слова не збрехав. Це дійсно дивовижне місце! Ось я обрала затишний куточок, під зорями й взяла до рук меню.

Не встигла розібратись з шедеврами від кулінарів, як несподівано почула басистий тихий голос:

– Щиро вітаю Вас, шановна пані! Я власник комплексу, Микита Щедрик, до Ваших послуг! Принагідно я дякую Вам за довіру, у статусі постійного клієнта і сподіваюся, що ми не посоромимо прихильність. Не смію більше заважати. Приємно відпочити і смачного!

Я мовчки вислухала диво, що виникло нізвідки й тихенько тестувала особистість володаря земель. Невже він так вітає всіх клієнтів? Доволі працьовитий! Я ввічливо кивнула і натякала, щоб він зник. Здається феодал почув мене і розчинився у повітрі, так само як з’явився.

Після смачненької вечері я поспішила в номер, аби дослухати спів солов’я та схоже пташку налякали постояльці. Над вечір тут ставало людно. Сказати гучно я не можу, але й не тихо. З кортів ширяють звуки ракетки і м’яча. Десь вдалині грають музики й періодично лине сміх.

Я позіхнула та лягла. Постіль не гірша ніж у мене вдома: розлога і тверда та в міру затишна і ніжна. Так, дійсно той господар старанний і готовий відпрацювати кожен цент. А далі випила легке снодійне та відключилася від світу. 

Звичайно, що я бачу сни. Навіть коли смертельно зморена і в голові йде битва за гектари й метри, приходять образи - знайомі та чужі. От і сьогодні я прохала мозок переміститися в портал Кирила, але прийшла віщунка Магда. Напевно це тому, що я проїхалась місцями, де ми з нею жили.

Сивіла не змінилась, принаймні у моїй уяві. Провидиця осудливо дивилась, без жодних слів, але я чітко чула:

 «Дитино! Ти уже доросла та ще така дурна... Чому не бережеш душі своєї? Вона у тебе й так хворіє, а зараз зовсім квола й не вірить у могутність долі. На жаль, ти вже звернула з рівненької дороги, залишилась лише крива. Я бачу тебе завжди, але допомогти не можу. Коли ти думаєш про мене - Магда поруч. Шукай добро і пам’ятай про мудрість…»

– Магдо, зажди! Не йди, будь ласка, я серед світу знов одна. Скажи: чи добре там, на небі? Візьми мене до себе! – я борсалася у кошмарі та схлипувала гірко. Вона безжалісно розтанула, але відлуння шепотіло:

– Сюди... поки... не йди...