Раді Вас бачити!

Я помітив це не одразу. Спочатку просто здалося, що в домі стало тихіше, але не тією поганою тишею, до якої ми звикли за останні роки, а іншою теплою.

Ярина щось наспівувала собі під ніс на кухні, Ейдар уперше за довгий час не ходив похмурий із самого ранку, а Каель… ну, Каель хоча б перестав виглядати так, ніби хоче добровільно піти в лігво тіней і там залишитись. Це вже був прогрес.

Я стояв біля вікна у вітальні, коли Ярина зайшла всередину з оберемком якихось трав і зупинилась посеред кімнати.

— У мене питання.

Я вже знав цей тон.

— Нам варто хвилюватись?

— Можливо.

Вона підійшла ближче й кинула трави на стіл.

— Чому у вас ніхто нормально не лікується?

Я кліпнув.

— Це дуже широке питання.

— Ні, серйозно. Каель учора повернувся поранений, Ейдар узагалі постійно робить вигляд, що втома — це риса характеру, а ти…

Вона примружилась.

— Ти просто моторошно спокійний, і мене це нервує.

Я не стримав сміх. І вперше за дуже довгий період мій сміх був тихий, але справжній. Ярина одразу трохи зависла і я вже починав впізнавати цей її вираз, наче вона кожного разу дивується, що ми теж можемо бути… живими, а не тільки небезпечними магами зі складною долею.

— Не дивись так, — сказала вона підозріло.

— Як?

— Наче я сказала щось хороше.

— А раптом сказала?

Вона закотила очі, але усміхнулась. І боги. Я вже не пам’ятав, коли востаннє так сильно чіплявся за чужі усмішки.

Ярина почала перебирати трави на столі. Вона робила це повільно і зосереджено. А я дивився на її руки й ловив себе на дивному відчутті спокою просто від того, що вона тут, поруч.

— У моєму світі, — раптом сказала вона, не піднімаючи очей, — люди теж часто роблять вигляд, що з ними все нормально.

Я мовчав, бо зараз вона говорила не про рани.

— Але знаєш, що найгірше?

— Що?

Вона сумно всміхнулась.

— Коли звикаєш бути сильним настільки, що вже не вмієш просити про допомогу. 

У грудях щось неприємно стиснулось, бо це надто знайоме відчуття. Ярина підняла на мене очі. Вони були такі теплі і уважні.

— Ви всі дуже самотні, Ріане.

Я тихо видихнув. Мабуть, будь-хто інший почув би в цих словах жалість, але її там не було. Була тільки чесність і від цього ставало важче.

— А ти ні? — спитав я.

Вона ледь знизала плечима, але відповіла:

— Я звикла.

Оце “звикла” мені не сподобалось найбільше, бо саме так говорять люди, які надто довго все тягнули самі. Я повільно підійшов ближче і Ярина одразу підняла голову. Між нами знову стало тихо. Це починало ставати небезпечною звичкою.

— Тобі не потрібно звикати до цього тут, — сказав я тихо.

Вона завмерла і я побачив, як щось змінилось у її погляді, ледь помітно, наче ці слова зачепили глибше, ніж я очікував.

— Ви говорите такі речі, — пробурмотіла вона, — і я взагалі перестаю розуміти, як мені тримати дистанцію.

Я усміхнувся кутиком губ.

— А треба?

Вона нервово засміялась і саме в цей момент у коридорі почувся голос Ейдара:

— Якщо ви там знову дивитесь одне на одного так, ніби зараз почнете цілуватись, то я хочу попередити, що в домі дуже погана звукоізоляція!

Ярина почервоніла миттєво, а я не втримався й засміявся вже нормально, голосно. Вона подивилась на мене так обурено, що я ледь не задихнувся від сміху.

— Ви всі жахливі люди.

— Зате тобі подобається.

І Ярина, на жаль для себе, не змогла одразу заперечити.