Раді Вас бачити!

Дощ почався ще до заходу сонця. Спочатку падав дрібний і лінивий, але до ночі перетворився на справжню зливу. Вода стікала по темних вікнах психологічного центру, розмиваючи вогні міста на жовті й червоні плями. Ярина потерла очі й глянула на годинник. Була 22:47.

Вона мала піти додому ще дві години тому, але замість цього сиділа в напівтемному кабінеті з холодною кавою, чужими історіями в голові й дивним відчуттям порожнечі.

За стіною хтось тихо сміявся, напевно чергова адміністраторка знову дивилась відео замість роботи.

Ярина ледь усміхнулась і подумала, що нормальні люди зараз вечеряли, дивились серіали або спали поруч із тими, кого любили. Вона ж пояснювала незнайомим людям, чому їм варто жити далі. Це так іронічно.

Телефон завібрував і в світилося повідомлення від її хлопця Олега:

«Ти знову затримуєшся?»

Ярина кілька секунд дивилась на повідомлення, а потім просто заблокувала екран. Відповідати не хотілося, останнім часом майже нічого не хотілося. Вона відкинулась на спинку крісла й заплющила очі лише на мить просто перевести подих, просто посидіти в тиші. А потім можливо відповісти на повідомлення або подзвонити.

Але цього так і не сталося, світ навколо раптом… стих. Це було не поступово, а одразу. Зник шум дощу, гудіння лампи і далекі голоси за стіною.

Ярина різко розплющила очі і завмерла, бо кабінету більше не було. Навколо здіймалися високі кам’яні колони, вкриті сріблястим мохом. Десь у темряві мерехтіли тонкі смужки синюватого світла, а повітря пахло вологою землею, попелом і чимось дивно солодким.

Це був храм, старий настільки, що каміння під ногами потріскалось від часу.

— Ні, — тихо видихнула Ярина. — Ні-ні-ні… цього не може бути....

Вона різко обернулась. У храмі було порожньо, лише темрява між колонами. Серце забилося десь у горлі.

— Це сон.

— Ні, це не сон.

Чоловічий голос прозвучав спокійно, низько, майже втомлено. Ярина здригнулась. У кількох кроках від неї, біля зруйнованої стіни, стояв чоловік, який був одягнений у темний одяг, мав довге волосся, зібране стрічкою і золоті очі, які дивились занадто уважно, наче він знав про неї щось важливе, щось, чого вона сама не знала.

— Хто ви? — голос Ярини прозвучав хрипко.

Незнайомець мовчав кілька секунд, але все ж таки заговорив:

— Колись мене називали Еліаром.

Від самого імені по шкірі пройшов дивний холод, наче храм упізнав його раніше за неї. Десь угорі здригнулося повітря, а з кам’яної стелі посипався пил. Ярина інстинктивно відступила назад.

— Я… померла?

На мить в золотих очах майнуло щось схоже на смуток.

— Ні, ти жива, але потрапила в інший світ. - Він говорив тихо, але храм ніби слухав кожне слово. — Цей світ повільно помирає.

Темрява між колонами раптом заворушилась, наче стала густішою, живою. Ярина затамувала подих, а Еліар уперше виглядав по-справжньому стривоженим

— Вони вже тебе відчули, — сказав він. 

Я нічого не зрозуміла. І в ту ж мить у темряві спалахнули чужі очі.