Раді Вас бачити!

Я знову майже не спав, але вперше за довгий час причина була не тільки в тінях. Ярина. Її сонний голос уночі, те, як вона сиділа навпроти мене, закутавшись у теплий светр, як дивилась — відкрито, без страху і те, що вона не відступила, це добивало найбільше.

Я стояв у дворі й механічно точив кинджал, хоча той і так був достатньо гострий, просто треба було чимось зайняти руки і голову, бо варто було хоч на секунду розслабитись — я одразу згадував її поруч. Таку теплу, заспану, справжню.

— Ти виглядаєш так, ніби зараз або когось уб’єш, або закохався.

Я навіть не здригнувся.

— Відчепись, Ріане.

Він сперся плечем об дверний косяк і спокійно подивився на мене, надто спокійно. Чому це мене так дратує?

— Ти виглядаєш жахливо.

— Дякую.

— Завжди будь ласка.

Я відклав кинджал.

— Чого тобі?

— Прийшов переконатись, що ти не почнеш лякати Ярину своїм похмурим обличчям.

Я фиркнув.

— Вона мене не боїться.

І одразу зрозумів, що сказав це надто швидко, Ріан ледь помітно всміхнувся. Демони.

— Оце вже цікаво.

— Іди до біса.

— Уже був, не сподобалось.

Я закотив очі, а потім двері будинку відчинились і я одразу перевів погляд. Це була Ярина. Вона стояла в дверях розпатлана після сну, у великому светрі й з таким серйозним обличчям, ніби вона зараз іде рятувати світ, а не просто шукати чай. Боги. Усередині щось м’яко й безнадійно провалилось. Вона помітила нас і зупинилась.

— Чого ви обоє так дивитесь?

— Каель закохався, — спокійно повідомив Ріан.

Ярина вдавилась повітрям, а я повільно повернув голову до цього самовпевненого виродка.

— Ти хочеш померти?

— Можливо, але не сьогодні.

Ярина дивилась то на нього, то на мене з таким виразом, ніби серйозно обдумувала втечу назад у свій світ. Розумна жінка.

— Я… піду зроблю чай, — сказала вона дуже обережно.

І швидко зникла в будинку. Ріан тихо засміявся, я важко потер обличчя долонею.

— Ти нестерпний.

— А ти занадто довго мовчиш.

Він став серйознішим.

— Каелю.

Я не відповів, бо знав цей тон.

— Вона теж уже прив’язалась.

У грудях щось стиснулось, небезпечно сильно.

— Не треба.

— Це правда.

Я дивився кудись у бік саду на сріблясті дерева, на туман між ними.

— Я не хочу, щоб вона потонула разом із нами в усьому цьому.

Ріан мовчав кілька секунд.

— Може, вона не тоне.

Я гірко всміхнувся.

— Ти сам у це віриш?

Він не відповів і цього вистачило. Через хвилин десять ми за в дім, на кухні вже пахло травами й свіжим хлібом. Ярина стояла біля столу спиною до мене й робила вигляд, що дуже зайнята чаєм, настільки очевидно робила вигляд, що я ледве стримав усмішку. Я тихо зайшов усередину, вона одразу трохи напружилась, ледь помітно. Я зупинився поруч.

— Він не мав цього казати.

Ярина пирхнула, не обертаючись.

— Я вже зрозуміла, що у вашому домі поняття “особисті межі” дуже умовне.

— У Ріана їх узагалі немає.

Цього разу вона тихо засміялась і напруга трохи відступила. Я дивився на її руки, на тонкі пальці, які стискали чашку, на те, як пасмо волосся сповзло їй на щоку. Мені так хотілось торкнутись до нього, просто прибрати його. Я стиснув щелепу. Не можна. Ярина раптом обернулась і завмерла, зрозумівши, наскільки близько ми стоїмо, бо між нами було всього кілька сантиметрів. Я бачив, як вона затримала дихання.

— Каелю…

Вона вимовила моє ім'я тихо, трохи невпевнено, наче сама не знала, що хоче сказати. Я теж не знав. Уперше за багато років я взагалі нічого не контролював поруч із кимось. І це одночасно лякало й тягнуло до неї ще сильніше.

Я повільно і обережно підняв руку, даючи їй шанс відступити, але Ярина залишилась на місці, тільки дивилась на мене своїми серйозними очима — занадто уважними, занадто теплими. Я прибрав волосся з її щоки, повільно провів пальцями вздовж скроні і тихо видихнув, коли вона ледь помітно притулилась до долоні, майже несвідомо. Цей маленький рух вдарив сильніше за будь-яку магію.

— Це дуже погана ідея, Ярино, — хрипко сказав я.

Вона дивилась не відводячи погляду.

— Тоді чому мені зовсім не хочеться тебе зупиняти?