Раді Вас бачити!

Після слів Ріана на кухні стало занадто тихо. Ярина дивилась кудись убік, але я бачив, як вона сильніше стиснула пальці; як напружились плечі; як швидко почала дихати.

Люди завжди однаково реагують у момент, коли триматись більше не виходить. Я занадто добре це знав, Каель теж помітив. Він уже збирався щось сказати, але я випередив його.

— Ходімо.

Ярина кліпнула.

— Куди?

— Тобі треба вийти з дому.

— Це якийсь місцевий метод боротьби з нервовими зривами?

— Частково.

Вона підозріло примружилась.

— Я навіть не знаю, чи хочу уточнювати.

Я все-таки всміхнувся, ледь помітно. Дивна жінка, навіть зараз намагається жартувати.

— Просто довірся мені, — сказав тихіше.

І одразу пожалкував, бо щось у її погляді раптом стало дуже м’яким, наче ці слова для неї важили більше, ніж мали б. І це небезпечне відчуття, особливо зараз.

Надворі було прохолодно. Ранковий туман ще стелився між деревами, а трава блищала від вологи. Десь неподалік шуміла вода. Ярина повільно вдихнула свіже повітря і трохи розслабилась. Я помітив це одразу.

— Тут красиво, — тихо сказала вона.

— Так.

Насправді я давно перестав звертати увагу. Звертав увагу ще до того, як у нашому житті з’явились тіні, а маєток справді був домом теплим і живим. Потім усе поступово змінилось. Стало менше сміху, менше людей, але більше тиші, неправильної тиші.

Ярина йшла поруч, загорнувшись у мій плащ. Рукави були їй завеликі, і чомусь від цього всередині стало дивно тепло. Демони. Я вже теж починаю.

— Ви давно живете разом? — спитала вона.

— Так.

— І давно всі такі… складні?

Я пирхнув.

— Ти навіть не уявляєш наскільки.

Вона тихо засміялась і її сміх прозвучав настільки живо, що я раптом дуже чітко усвідомив, що у будинку давно не було жінки. Жінки не випадкової, не гості, а саме жінки, поруч із якою хотілося говорити тихіше. Я різко відвів погляд, бо це була дуже погана думка. Ярина навіть цього не помітила, бо уважно дивилась на дерева попереду.

— Каель дуже погано спить, так?

Я насупився.

— Він сказав?

— Ні. Це видно.

Звісно, для неї все видно.

— Тіні чіпляються до нього найсильніше, — сказав я після паузи. — Він один із найсильніших магів, яких я знаю.

— А ти?

Я знизав плечима.

— Моя магія простіша.

Це була брехня і Ярина це зрозуміла миттєво.

— Ти зараз збрехав.

Я подивився на неї. Вона стояла посеред туману з серйозним виразом обличчя й виглядала занадто впевненою для людини в чужому світі.

— Ти завжди така дратівливо уважна?

— Професійна деформація.

Я тихо засміявся, тепер розуміючи, чому Каель почав дивитись на неї так дивно. Тому що з нею було… легко, небезпечно легко.

Ми дійшли до невеликого озера за маєтком. Вода була абсолютно спокійною, мов дзеркало. Ярина подивилась на нього і завмерла.

— Ого.

Так. Саме так люди реагували вперше. Сріблясті дерева схилялись над водою, а ранкове світло ковзало по поверхні тонкими золотими смугами. Тут завжди ставало тихіше, навіть магія поводилась спокійніше. Ярина повільно підійшла ближче до берега і раптом дуже тихо сказала:

— Я сумую за домом.

У грудях щось неприємно стиснулось, бо сказала вона це без сліз, без істерики, просто чесно, а це завжди гірше.

Я кілька секунд мовчав, бо не знав, що відповісти. Я не вмів втішати людей, ніколи не вмів, тому просто став поруч, мовчки. І, схоже, цього виявилось достатньо, бо через хвилину Ярина тихо видихнула.

— У мене там залишилось життя.

— Знаю.

— І тепер я навіть не знаю, чи можу повернутись.

Я дивився на воду і на власне відображення, на чоловіка, який за останні роки звик усе контролювати — крім найважливішого.

— А якби могла? — спитав я раптом.

Вона здивовано глянула на мене.

— Що?

— Якби Еліар завтра відкрив шлях назад… ти б пішла?

Питання вирвалось занадто швидко, наче якась частина мене хотіла почути відповідь раніше, ніж я встигну подумати, навіщо мені це. Ярина мовчала довго. Вона дивилась на озеро, на дерева, на туман, а потім дуже тихо сказала:

— Не знаю.

І чомусь саме ця відповідь налякала мене сильніше за будь-яку іншу.