Раді Вас бачити!

Після того вечора я почала уникати Каеля, точніше — намагалася уникати. Бо уникати чоловіка, який живе з тобою в одному домі, виявилося майже неможливо.

Особливо коли він дивиться так, ніби в нього всередині щось остаточно ламається щоразу, як наші погляди зустрічаються.

Сьогодні я прокинулась рано. За вікном ще тільки світало, дім був тихий, і мені здалося, що це хороший шанс спокійно посидіти на кухні без зайвих думок. Наївна, я зайшла босоніж, у великій теплій сорочці, яку мені віддав Ейдар, і завмерла, бо Каель уже був там. Він стояв біля вікна з чашкою в руках. Він був сонний, а ще небезпечно красивий у цьому м’якому ранковому світлі. Каель обернувся одразу, ніби відчув мене ще до того, як я зайшла. І між нами одразу стало… дивно тихо, навіть напружено, занадто особисто для двох людей, які ще навіть нормально нічого не сказали після того, що сталося вчора. 

— Доброго ранку, — пробурмотіла я.

— Доброго.

Голос у нього був хрипкий після сну. Я швидко відвела погляд і підійшла до столу, адже треба було поводитися нормально, ніби він учора не торкався мене так обережно, наче боявся злякати, ніби я потім пів ночі не лежала без сну, згадуючи це. Я взяла чашку й занадто різко поставила її на стіл.

Каель тихо видихнув.

— Ти зараз розіб’єш її.

— Можливо.

— Ярино.

І все. Просто моє ім’я його голосом — і в мене знову всередині все збилося. Як це несправедливо. Я повільно вдихнула.

— Ми зробимо вигляд, що нічого не було?

Він довго мовчав, настільки довго, що я вже пошкодувала, що сказала це вголос. Потім поставив чашку на підвіконня й підійшов ближче, не впритул, але достатньо, щоб я знову відчула його тепло.

— А ти хочеш зробити вигляд? — тихо спитав він.

Я підняла на нього очі і дарма, бо виглядав він зараз небезпечно живим, без звичної холодності, без тієї відстороненості, за якою постійно ховався. Виглядав просто чоловік, який дивився на мене так, ніби я вже стала для нього чимось важливим. У грудях боляче стиснулося.

— Це все дуже швидко, — чесно сказала я.

— Знаю.

— І неправильно.

Каель гірко всміхнувся.

— У нашому житті взагалі мало чого було правильно.

Мені раптом захотілося торкнутись його. Просто провести пальцями по щоці, прибрати цю втому з очей хоча б на хвилину. Яке ж небезпечне бажання. Я мовчала занадто довго і він, звісно, це помітив.

— Ти мене боїшся? — тихо спитав Каель.

Я аж розгубилась від такого питання.

— Що? Ні.

— Тоді чому тікаєш?

Бо поруч із тобою я починаю забувати, як це — тримати дистанцію, але сказати це вголос я не змогла, тому лише нервово всміхнулась.

— Я не дуже добре справляюсь із… усім цим.

Каель дивився мовчки, потім обережно прибрав пасмо волосся мені за вухо. І зробив це так природно, ніби робив це вже сотню разів. І від цієї простоти стало ще гірше.

— Я теж, — тихо сказав він.

Моє серце в ту секунду просто здалося, повністю, безповоротно і без шансів, бо в його голосі не було гри, не було красивих слів, тільки чесність. Гола, втомлена чесність людини, яка давно не дозволяла собі відчувати щось настільки сильне. І я зрозуміла, що саме це мене в ньому зачепило найбільше. Не магія, не сила і не ця його небезпечна темрява, а те, як сильно він намагався залишитись хорошою людиною, навіть коли життя ламало його роками.

Десь у коридорі щось гучно впало і ми обоє здригнулись, а потім почувся голос Ейдара:

— Ріане, якщо ти ще раз налякаєш мене своєю безшумною ходою, я тебе придушу!

— Це буде дуже сумна смерть для такого красивого чоловіка.

Я не втрималась і розсміялась тихо, майже беззвучно, але напруга одразу тріснула. Каель теж усміхнувся справжньо цього разу і в мене на секунду перехопило дихання. Боги. Йому категорично не можна так усміхатись.