Раді Вас бачити!

Ярина почала оживляти дім. В неї виходило це робити не спеціально. Думаю, вона навіть не розуміла цього.

Просто раптом у коридорах знову з’явились тихі кроки, сміх чи голос на кухні, світло в бібліотеці пізно ввечері.

Це все дрібниці, але після років тиші вони відчувались майже боляче. Я сидів у бібліотеці, коли почув її за дверима. Спочатку було тихе бурмотіння, а потім:

— Ні, ну це вже образливо.

Я не втримався і усміхнувся. За секунду двері прочинились і Ярина зазирнула всередину. Її волосся недбало зібране, на носі — зморшка невдоволення, а у руках — товста книга.

— Це твоя робота? — підозріло спитала вона.

— Дуже розпливчасте питання.

Вона зайшла до кімнати й поклала книгу переді мною.

— Я відкрила її, а там текст сам змінився.

Я глянув на обкладинку й ледь стримав сміх.

— А, це старі магічні записи.

— “А, це старі магічні записи”, — перекривила вона. — У вас тут усі настільки спокійні щодо моторошних речей?

— Після живих тіней книги вже не вражають.

Ярина сіла навпроти мене й важко видихнула.

— Мені здається, я ще не до кінця усвідомила, що реально тут живу.

Я уважно подивився на неї. Сьогодні вона виглядала краще, була менш блідою, навіть трохи розслабленою, але в очах усе одно залишалась втома. Така глибока, яку сон не лікує.

— Ти сумуєш, — тихо сказав я.

Вона пирхнула.

— Ну дякую, містер очевидність.

— Це не погано.

Ярина кілька секунд мовчала, потім відкинулась на спинку крісла й подивилась у вікно.

— У мене там було дуже звичайне життя.

Я нічого не відповів, тому що люди завжди починають говорити більше, коли їх не перебивають.

— Робота, квартира, подруга, з якою ми раз на тиждень замовляли щось шкідливе й скаржились на життя. — Вона ледь усміхнулась. — І тепер це все виглядає так… далеко.

У грудях неприємно стиснулось, бо я знав це відчуття. Це було саме те відчуття, коли щось важливе залишається позаду — і ти навіть не встигаєш нормально попрощатись.

— Ти шкодуєш? — спитав я.

Вона перевела на мене погляд.

— Про що?

— Що опинилась тут.

Тиша затягнулась. Ярина повільно провела пальцями по сторінці книги. 

— Я не знаю.

Її відповідь була чесна, саме тому я їй вірив. Вона не намагалась бути правильною, не намагалась виглядати сильною, просто говорила правду, навіть коли та була незручною. Це дуже рідкісна риса і небезпечна.

— Мене лякає, наскільки швидко я почала звикати до вас, — раптом сказала вона.

Я ледь нахилив голову.

— До нас?

— Це звучить дивно?

— Ні.

Хоча насправді — так, бо ми теж звикали до неї занадто швидко і жодному з нас це не подобалось настільки, наскільки мало б. Ярина подивилась на книжку в моїх руках.

— Що ти читаєш?

— Старі записи про магію.

— І там є щось корисне?

— Переважно мертві люди з дуже складним характером.

Вона тихо і так тепло засміялась, без напруги і магія навколо знову стала спокійнішою. Я помітив це одразу, в принципі, як і завжди.

— Ти зараз знову задумався про щось моторошне, так? — примружилась Ярина.

— Можливо.

— У тебе дуже підозріле обличчя для людини, яка постійно мовчить.

Я усміхнувся кутиком губ.

— А в тебе занадто живе обличчя для людини, яка стільки пережила.

Вона завмерла, ледь помітно і я зрозумів, що сказав щось важливе. Ярина опустила погляд.

— Знаєш, що найдивніше?

— Що?

— Поруч із вами мені не треба вдавати, що все нормально.

Тиша між нами стала м’якою, несподівано м’якою. Я дивився на неї й раптом дуже чітко усвідомив одну просту річ. Еліар не просто привів у цей дім жінку, яка заспокоює магію, він привів людину, поруч із якою ми починали знову ставати людьми.

Зрештою, це лякало мене значно сильніше, ніж я готовий був визнати. Особливо коли зважати на те, скільки побутових речей у її минулому житті лишилися далеко позаду — і як дивно вони вирішувалися тут.

Я окинув її поглядом, вона все ще ходила у моєму старому, завеликóму светрі й домашніх штанах, які ми сяк-так підібрали на перший час. 

Але Ярина була жінкою, і їй потрібні були свої речі. Тільки от звичних для неї торгових центрів, брендових крамниць чи доставки в кілька кліків тут не існувало.

Коли виникала потреба оновити її гардероб, у нас було лише два шляхи. Або ми з Каелем і Ейдаром везли в закрите портняжне ательє в центрі — туди, де пахло дорогим сукном, кедром і крохмалем, а господарі не ставили зайвих запитань. Там вона годинами могла обирати фасони та перебирати сувої шовку, оксамиту й цупкого льону. Або ж, коли Ярина почувалася надто виснаженою для виходів у світ, ми просто викликали кравчиню додому.

Тоді вітальня перетворювалася на справжню майстерню. Майстриня розкладала на столі ескізи, стоси мережива та десятки рулонів найніжнішої тканини для тонкої білизни — речі, до якої Ярина завжди ставилася з особливою вибагливістю, шукаючи баланс між зручністю й ніжністю. Вони годинами шепотілися про виточки, мереживні канти й пошив білизняних корсетів, поки ми з Каелем і Ейдаром вдавали, що зайняті справами, намагаючись не звертати уваги на цей вихор шовку та шпильок.

Так само ретельно вона підходила й до верхнього одягу та взуття. Їй шили важкі пальта з цупкої вовни з високими комірами, що захищали від нашого вогкого вітру, і м'які, але міцні шкіряні чоботи на низькому ходу, які ідеально сідали по нозі. Вона сама обирала кожен ґудзик, кожен шов і кожен відтінок — від глибокого смарагдового до ніжно-кремового, повільно створюючи свій власний, новий шарм серед наших похмурих стін.

— Про що ти знову замислився? — перебила вона мою тишу, перебираючи пальцями край рукава мого светра.

— Про те, — оговтався я, підвівши на неї очі, — що твої нові сукні, сорочки, штани, зрештою твій одяг вже ледве вміщається в шафі, а ти досі тягаєш мій "найкращий" одяг.