Раді Вас бачити!

Я починав ненавидіти бібліотеку. Точніше — те, що останнім часом постійно знаходив там Ярину. І ще більше — те, що тепер шукав її там автоматично.

Це вже ставало серйозною проблемою.

Я стояв у коридорі, дивився у вікно й намагався переконати себе, що мені абсолютно байдуже, чому вона вже пів години сміється з Ріаном. Не допомагало, бо її сміх долинав навіть сюди. Він був тихий, живий, такий, від якого в домі ставало тепліше. Демони.

Я провів долонею по шиї. Тіні нервово ворухнулись десь у кутках коридору, раніше вони ставали агресивнішими від злості, тепер — ще й від ревнощів.

Прекрасно, просто прекрасно.

— Ти зараз пропалиш у стіні дірку своїм поглядом.

Я навіть не озирнувся.

— Відчепись, Ейдаре.

Він став поруч, схрестивши руки на грудях.

— Це вже смішно.

— Що саме?

— Те, як ти дивишся на неї.

Я різко повернув голову.

— Я не—

— Каелю.

І все. Всього одне слово, спокійне, втомлене, але його достатньо, щоб я заткнувся, бо ми знали одне одного занадто довго. Ейдар важко видихнув.

— Ти ж розумієш, що проблема не в тобі одному?

Я насупився.

— Про що ти?

Він глянув у бік бібліотеки.

— Подивись уважніше.

Я і так дивився постійно. Може, саме тому й почав помічати те, як Ріан поруч із Яриною ставав менш відстороненим, як сам Ейдар почав усміхатись частіше, як дім реагував на її настрій і як ми всі несвідомо шукали її погляд. Точно небезпечна жінка.

— Це погана ідея, — тихо сказав я.

— Знаю.

— Вона тут недовго.

Ейдар промовчав і зараз саме це мені не сподобалось найбільше.

— Ти теж уже прив’язався.

Він глянув на мене дуже спокійно.

— А ти ні?

Я не відповів, бо відповідь і так була очевидною. Ярина вийшла з бібліотеки за кілька хвилин і одразу завмерла, помітивши нас.

— У вас тут таємна чоловіча рада?

— Саме так, — серйозно відповів Ейдар.

— Жах, мені вже страшно.

Я мимоволі усміхнувся і вона це одразу помітила. Вона уважна, іноді занадто уважна.

— О, дивіться, Каель усе-таки вміє усміхатись, — сказала вона. — Я вже починала думати, що це міф.

— Не звикай.

— Пізно.

Це слово вдарило десь під ребра, бо сказала вона його легко, майже жартома, але я раптом дуже чітко зрозумів, що вона справді вже звикла до нас, як і ми — до неї.

Ярина підійшла ближче й сперлась плечем об стіну поруч зі мною, це було надто близько. Я одразу відчув тепло її тіла, їх запах, такий м’який і трохи солодкий після місцевих трав. Тіні миттєво стихли, знову. Ярина помітила це по моєму обличчю.

— Вони знову заспокоїлись?

Я коротко кивнув, вона кілька секунд мовчала, а потім тихо сказала:

— Мені шкода.

Я насупився.

— За що?

— За те, через що ти проходиш.

У грудях стало важко, бо жалості у її голосі не було, тільки щира… турбота, а до такого я не звик, якщо сказати точніше, то вже відвик.

— Не дивись так, — тихо сказав я.

Вона здивовано кліпнула.

— Як?

Я відкрив рота і закрив, бо не знав, як пояснити, не знав, як сказати, що її погляд пробирається під шкіру значно глибше, ніж повинен, що поруч із нею я починаю згадувати, яким був до всього цього.

І це дуже страшно. Ярина дивилась уважно, спокійно, а потім раптом обережно легко торкнулась моєї руки, лише пальцями і світ буквально завмер. Тіні біля стін розчинились, напруга в тілі зникла так різко, що я ледь втримав дихання.

Демони. Я різко підняв на неї погляд і зрозумів, що вона теж це відчула. Це було видно по тому, як розширились її зіниці, як завмерло дихання. Між нами стало занадто тихо, бо ми були надто близько. Ярина повільно забрала руку, наче злякалась власного пориву.

— Вибач, — тихо сказала вона.

Ейдар дуже розумно мовчав. Святий чоловік. Я кілька секунд просто дивився на Ярину, а потім хрипко сказав:

— Не вибачайся.

І щось у її погляді одразу змінилось, стало м’якшим і теплішим, небезпечним для нас обох. Я зрозумів це в ту саму секунду, коли вона тихо видихнула:

— Каелю…

І вперше за дуже довгий час мені захотілось, щоб хтось вимовляв моє ім’я саме так ще багато разів.