Раді Вас бачити!

Я давно не чув, як Ярина по-справжньому сміється не тим її тихим смішком, коли вона намагається бути ввічливою, а справжній, живий сміх, саме такий, який зараз лунав із кухні. Я зупинився в коридорі й мимоволі усміхнувся.

— Це вже виглядає як залежність, — спокійно сказав Ейдар за моєю спиною.

Я навіть не озирнувся.

— Ти зараз про що?

— Про те, що ми всі завмираємо, коли вона сміється.

Я мовчки сперся плечем об стіну, дивлячись на те, як на кухні Ярина щось емоційно доводила Каелю, розмахуючи ложкою, а той дивився на неї з таким виразом, ніби взагалі не слухав, що вона говорить. І це було настільки очевидно, що навіть смішно.

— Він пропав, — тихо сказав Ейдар.

— А ти хіба ні?

Він фиркнув.

— Це нечесне питання.

Можливо, але воно правдиве, бо ми надто довго жили в тиші, щоб тепер не тягнутися до людини, поруч із якою вона зникала.

Я зайшов на кухню першим. Ярина сиділа на столі, підібгавши під себе одну ногу, і виглядала абсолютно домашньо, ніби завжди тут була. Від цього щось м’яко стиснулося всередині.

— О, ще один, — сказала вона, помітивши мене. — У вас тут ранковий збір красивих і психологічно травмованих чоловіків?

— Так, але Каель сьогодні виграє, — спокійно відповів я.

Вона розсміялась, Каель кинув на мене важкий погляд. Я ж невинно взяв чашку, а Ейдар сів навпроти Ярини й мовчки посунув до неї тарілку з їжею. Вона автоматично сказала:

— Дякую.

І тільки потім завмерла, бо Ейдар так само автоматично звичним, природним рухом поправив ковдру, яка сповзла з її плеча. На секунду всі затихли. Ярина повільно підняла на нього очі і я побачив той самий момент. Це був той небезпечний, тихий момент, коли людина раптом перестає почуватися чужою. Ейдар теж це зрозумів майже одразу, як прибрав руку, але вже було запізно, бо Ярина дивилась на нього вже зовсім інакше, м’якше. І це, схоже, помітили всі. Каель повільно видихнув у чашку, а я ледве стримав усмішку.

Наш дім остаточно переставав бути просто місцем, де ми жили. Це погана новина для наших нервів. Пізніше Ярина знову знайшла мене в бібліотеці, мене це вже навіть не дивувало. Вона зайшла тихо, з книжкою в руках і дивним задумливим виразом обличчя.

— Можна питання?

— Ні.

— Пізно, я все одно вже намірилася запитати.

Я усміхнувся й закрив книгу.

— Слухаю.

Ярина підійшла ближче і сіла навпроти, підтягнувши ноги під себе.

— У вас тут завжди так?

— Як?

Вона трохи зам’ялася, це було так дивно, тому що було рідко.

— Ну… ви постійно дбаєте одне про одного, навіть у дрібницях.

Я мовчав, бо для нас це було настільки звично, що я навіть не думав про це. Ейдар стежив, щоб усі їли, Каель мовчки лагодив усе, що ламалось у домі, я пам’ятав, хто коли перестає спати нормально. Так і жили роками.

— Це сім’я, — сказав я просто.

Ярина опустила погляд і провела пальцем по краю книжки.

— Я скучила за цим.

Вона сказала це тихо, майже пошепки і в мене всередині щось боляче стиснулося, бо мені дуже легко уявилось, як вона сидить тут постійно на своєму місці, у нашому домі поруч із нами. Яка небезпечна думка. Ярина підняла голову.

— Що?

Я навіть не зрозумів, що дивлюсь на неї надто довго.

— Нічого.

Вона примружилась.

— Брешеш.

— Ти надто спостережлива.

— А ти надто мовчазний.

Я тихо засміявся і вона усміхнулась у відповідь так спокійно і тепло, без напруги. Я дивився на неї й уперше за дуже довгий час не відчував звичної порожнечі, лише дивне, небезпечне бажання, щоб цей момент тривав ще трохи довше, хоча б на кілька хвилин.