Раді Вас бачити!

Я не повинен був залишатись. Це була перша нормальна думка за останні кілька годин. Я сидів у кріслі біля каміна, дивився на вогонь і дуже чітко усвідомлював, що роблю дурницю. Таку велику і небезпечну дурницю.

Ярина спала, принаймні тепер — справді спала, вже спокійно без сіпань, без напруження в плечах і без того виснаженого виразу людини, яка навіть уві сні не може розслабитися.

І це чомусь чіпляло сильніше, ніж мало б. Я не пам’ятаю, коли востаннє бачив когось настільки… живого. Бо в нашому світі люди давно розучились бути м’якими. Магія не любить м’якості, вона любить контроль. Тому ми всі поступово ставали жорсткішими, інакше не вижити.

Ярина ж виглядала так, ніби досі вірила, що людей можна рятувати. Дивна жінка. Тіні біля стін ворухнулись ліниво, майже сонно. Вони були спокійні.

Поруч із нею вони поводились так, ніби забули, що мають жерти мене зсередини. Я ненавидів це відчуття і потребував його сильніше, ніж хотів визнавати. 

За вікном починав світлішати обрій. Я провів долонею по обличчю й тихо вилаявся, бо потрібно піти, зараз поки це не стало проблемою. Я вже підвівся, коли Ярина раптом ворухнулась уві сні. І тихо сказала:

— Не йди… 

Я завмер. Демони. Вона навіть не прокинулась, просто лежала, напівсонна, загорнувшись у ковдру, з розпатланим волоссям і абсолютно беззахисним виглядом. У грудях щось стиснулося, небезпечно м’яко. Я повільно сів назад, просто щоб переконатись, що вона засне нормально. Тільки тому, абсолютно точно.

— Ти виглядаєш жахливо.

Я навіть не здригнувся. Ейдар стояв у дверях із чашкою чаю й тим самим поглядом старшого брата, який з’являється саме тоді, коли хочеться когось убити.

— Ти завжди підкрадаєшся до людей о шостій ранку?

— Лише коли вони сидять біля ліжка чужої жінки всю ніч.

Я повільно підняв на нього погляд і сказав, навіть не задумуючись:

— Вона не чужа.

Після моїх слів настала тиша. Демони. Ейдар теж це зрозумів і по його обличчю повільно промайнула дуже нехороша усмішка.

— О, у нас проблеми.

— Закрийся.

Він тихо засміявся й зайшов до кімнати, тіні біля стін одразу напружились. Ейдар це помітив.

— Гірше було?

— Так.

Він мовчки кивнув, жодних жартів цього разу, бо ми обидва знали, наскільки все стало погано останніми місяцями. Я почав втрачати контроль ще взимку.

Спочатку — дрібниці, такі як спалахи злості, безсоння. Пізніше тіні ставали агресивнішими, ще пізніше вони почали говорити, а це вже ніколи не закінчується добре. 

— І що тепер? — тихо спитав Ейдар.

Я подивився на Ярину. Вона спала, притиснувшись щокою до подушки, і виглядала настільки виснаженою, що щось всередині знову неприємно стиснулось.

— Не знаю.

І це була правда. Я не знав, що робити з жінкою, поруч із якою вперше за роки ставало тихо; не знав, як не прив’язуватись до цього; не знав, як не дивитись на неї постійно. Це погано, дуже погано. Ейдар простягнув мені чашку.

— Візьми, бо ти зараз упадеш.

Я мовчки забрав гарячий чай з заспокійливих трав. Він досі пам’ятав, які саме мені допомагають. Дивно, як люди можуть любити одне одного навіть після років спільного пекла.

— Ріан уже знає? — спитав я.

Ейдар фиркнув.

— Ріан знає все. Це його найгірша риса.

Я мимоволі усміхнувся і саме в цей момент Ярина розплющила очі. Кілька секунд вона дивилась на нас абсолютно сонно, потім перевела погляд на мене, на Ейдара, знову на мене і тихо простогнала:

— Якщо ви зараз скажете, що це все ще сон, я вас поб’ю.

Ейдар засміявся першим. Він сміявся нормально, голосно. Ярина кліпнула, явно не очікуючи такого звуку від нього, а я раптом зрозумів, наскільки давно не чув цього сміху. Такого справжнього, без напруги і без втоми під ним.

— На жаль, ні, — сказав Ейдар. — Ти все ще в іншому світі.

— Жахливо гостинне місце.

— Ми стараємось.

Вона сіла на ліжку й притиснула долоню до чола.

— Мій мозок досі відмовляється це нормально обробляти.

— Це тимчасово, — сказав я.

Ярина подивилась на мене дуже уважно.

— Звідки така впевненість?

Бо поруч із нами навіть тіні перестають бути нестерпними, бо магія слухає тебе, бо дім уже прийняв тебе, хоча не повинен був. Про це все я подумав, але звичайно вголос я сказав інше:

— Люди звикають до всього.

На секунду її погляд став дивно м’яким, наче вона зрозуміла, що я говорю не лише про неї. І чомусь це виявилось страшніше за будь-які тіні.