Раді Вас бачити!

Після тієї розмови я ще довго сидів у її кімнаті, але не тому, що треба було щось сказати. Навпаки, мені раптом стало дуже спокійно просто бути поруч. Ярина сиділа на ліжку, підтягнувши ноги до себе, і крутила в руках шнурок від светра. Вона була трохи задумлива, тиха і така красива, небезпечно красива саме в такі моменти — без сміху, без своїх звичних жартів, просто справжня.

— Ти зараз знову дуже голосно думаєш, — сказала вона раптом.

Я усміхнувся.

— Це настільки помітно?

— У тебе обличчя людини, яка або закохалась, або збирається когось закопати в лісі.

— Чому “або”? Можна ж поєднувати.

Вона тихо засміялась і в мене всередині знову стало тепло. Таке дивне відчуття, що я вже й забув, що люди можуть так впливати одне на одного без магії. Ярина подивилась уважніше і тихо сказала:

— Ти рідко говориш про себе.

— Це не дуже цікава тема.

— А я б посперечалась.

Я сперся потилицею об крісло. За вікном шумів вітер, гілки сріблястих дерев тихо дряпали скло, а дім жив своїм звичним життям і вперше за довгий час це не дратувало.

— Колись нас було більше, — сказав я несподівано навіть для себе.

Ярина завмерла, вона не перебивала, просто слухала.

— Це було до того, як тіні стали сильнішими, до того, як магія почала ламати людей швидше, ніж вони встигали звикнути до сили.

Мій голос звучав спокійно, занадто спокійно для речей, про які я майже ніколи не говорив.

— Ми втрачали людей поступово, але це було не завжди через смерть. Іноді… вони просто переставали бути собою.

Ярина тихо видихнула.

— Ейдаре…

— Не дивись так.

— Як?

Я усміхнувся кутиком губ.

— Наче зараз обіймеш мене й підеш воювати зі світом.

Вона фиркнула.

— Може, я хочу.

І боги. Оце її “може” добивало найсильніше, бо в ньому завжди було більше чесності, ніж у чужих гучних зізнаннях. Я дивився на неї кілька секунд, а потім зрозумів, що більше не хочу сидіти далеко. Просто не хочу, тому підвівся й сів поруч на край ліжка. Ярина трохи затихла, але не відсунулась і не напружилась, тільки подивилась на мене так уважно, що в грудях щось важко стиснулось.

— Знаєш, що найгірше? — тихо сказав я

— Що?

— Я мав би бути розумнішим.

Вона ледь нахмурилась

— У сенсі?

Я провів долонею по обличчю й тихо засміявся сам із себе.

— Я ж бачу, що відбувається.

— І що відбувається?

Її голос теж став тихішим, я перевів погляд на її губи лише на секунду, але вона помітила, звісно що помітила.

— Ми всі занадто сильно до тебе прив’язались, — чесно сказав я. — І я вже не впевнений, що це можна зупинити.

Тиша між нами стала зовсім іншою щільною, теплою. Ярина повільно опустила руку на ліжко між нами, зовсім поруч із моєю. І я відчув, як сильно мені хочеться просто переплести наші пальці. Це ж нормальне просте бажання, але для мене воно чомусь було страшнішим за будь-яку битву.

— А ти хочеш зупинити? — тихо спитала вона.

Я дивився на неї довго, уважно і вперше не став брехати ні їй, ні собі.

— Ні, не хочу.

Її дихання трохи збилось, ледь помітно. Ярина опустила очі на мої руки, ніби теж думала про те саме, а потім дуже обережно торкнулась моїх пальців. Це був просто дотик, теплий, невпевнений, але у мене всередині все завмерло. 

Боги. Я давно забув, що настільки прості речі можуть відчуватись так сильно. Я повільно стиснув її руку у відповідь і Ярина не відсахнулась. Навпаки, ледь помітно посунулася ближче.

Ми сиділи мовчки, слухали вітер за вікном і в якийсь момент я зрозумів, що не пам’ятаю, коли востаннє почувався настільки… вдома.