Раді Вас бачити!

Увечері почався дощ. Знаєте, такий справжній, тихий, той самий дощ, під який хочеться загорнутись у плед і не думати ні про що складніше за чай. Проблема була лише в тому, що моє життя вже давно перестало бути простим.

Я сиділа на широкому підвіконні у своїй кімнаті й дивилась, як краплі повільно стікають по склу. У домі було надто тихо. І я раптом усвідомила, що вже вмію розрізняти цю тишу.

Знаю, коли вона спокійна, коли тривожна, коли Каель знову не спить, коли Ріан ховається в бібліотеці від власних думок, коли Ейдар ходить коридорами, бо хвилюється за всіх одразу, ніби я знала їх значно довше і це лякало.

Я підтягнула коліна до грудей і важко видихнула.

Мені треба було перестати про них думати.

Особливо про Каеля і особливо після того, як він подивився на мене сьогодні вранці перед тим, як піти.

Господи.

У мене доросле життя, психологічна освіта і колись була нормальна психіка. Що зі мною сталося? У двері тихо постукали.

— Заходь, — сказала я, навіть не обертаючись.

Двері прочинились. Це був Каель. Ну звісно, Всесвіт просто ненавидить мене. Він завмер на порозі, ніби теж не до кінця розумів, навіщо прийшов. У нього було волосся мокре від дощу, його темна сорочка прилипла до плечей, а на передпліччі — свіжа подряпина. Я одразу випросталась.

— Що сталося?

— Нічого серйозного.

— Це фраза людини, у якої точно щось серйозне.

Каель тихо видихнув і зайшов до кімнати.

— На межі були тіні.

У грудях неприємно стиснулось.

— Ті самі?

Він кивнув. Я вже знала, що “тіні” — це не просто магія, це щось старе, голодне і викривлене, щось, що поступово зжирало цей світ і чоловіків, які надто довго з цим боролись.

Каель сперся плечем об стіну. Він був втомлений настільки, що мені захотілось просто змусити його нормально поспати хоча б одну ніч.

— Ти поранений, — сказала я.

— Подряпина.

— Сядь.

Він насупився.

— Ярино—

— Каелю, сядь.

Кілька секунд він дивився на мене, а потім… послухався. Я на секунду навіть розгубилась. Ого. Я мовчки взяла зі столу маленьку коробку з травами й бинтами, які мені залишив Ейдар “на всякий випадок”.

У цьому домі всі були трохи занадто турботливими.

Каель спостерігав за мною занадто уважно. Я відчувала його погляд буквально шкірою.

— Ти зараз пропалиш у мені дірку, — пробурмотіла я.

— Можливо.

Голос у нього був тихий і хрипкий після дощу й втоми, небезпечно красивий голос.

Я обережно взяла його за руку і завмерла. Навіть зараз, після всього, дотик до нього відчувався… дивно.

Наче магія під шкірою раптом ставала теплішою. Каель теж затримав дихання, я бачила. І чомусь від цього серце почало битись швидше.

— Тобі боляче? — тихо спитала я.

— Не від цього.

У мене пересохло в горлі. Демони. Я мовчки обробляла подряпину, намагаючись не думати про те, наскільки він близько, про те, як його пальці несвідомо трохи стиснули моє зап’ястя, як уважно він дивився на мене, як у кімнаті ставало тихо поруч із ним, ніби весь світ завмер.

— Ярино.

Я підняла очі і одразу пошкодувала, бо Каель дивився так, ніби вже не міг приховувати те, що відчуває. Від цього погляду ставало жарко. Це відчуття небезпечне для нас.

— Що? — дуже тихо спитала я.

Він мовчав кілька секунд, наче боровся сам із собою, а потім раптом обережно торкнувся мого волосся, лише пасма біля скроні. Він торкався так легко, майже невпевнено. У мене перехопило дихання і в ту ж секунду магія в кімнаті здригнулась теплом. Точно не темрявою і не страхом, а чимось зовсім іншим. Каель тихо вилаявся собі під ніс. 

— Це дуже погана ідея.

— Яка саме? — прошепотіла я.

Його пальці повільно ковзнули нижче до моєї щоки і я зрозуміла, що він зараз стримується з останніх сил.

— Ти.

Серце мало не зупинилось. Я дивилась на нього й раптом усвідомила страшну річ. Мені зовсім не хочеться, щоб він переставав дивитись на мене саме так.