Раді Вас бачити!

Уночі мені наснився мій дім, моя маленька кухня, чашка з тріщиною на ручці, яку я все ніяк не могла викинути, телефон на столі з повідомленням від Олі: “Ти жива взагалі?”

Я навіть у сні усміхнулась, а потім прокинулась і перші кілька секунд лежала, дивлячись у темну стелю, не розуміючи, чому все навколо таке тихе. Не було чути шуму машин, сусідів, гудіння холодильника, а тільки вітер за вікном і чужий світ.

У грудях раптом так сильно стиснуло, що я різко сіла.

От дурепа. Я ж трималась нормально всі ці дні, а тепер мене накрило через сон про чашку. Я потерла обличчя долонями й тихо видихнула, бо хотілось додому і водночас… думка про те, що доведеться піти звідси, теж боліла. Оце вже було по-справжньому страшно.

Я встала й тихо вийшла з кімнати. У домі було ще темно, лише внизу, у вітальні, горіло приглушене світло. Я спустилась босоніж і завмерла на останній сходинці, бо побачила, що Каель спав на дивані, точніше, намагався. Одна його рука була закинута за голову, сорочка трохи розстебнута, на столі поруч — недопита склянка чогось міцного, навіть уві сні він виглядав напруженим, наче тіло просто не вміло розслаблятись до кінця.

Я постояла кілька секунд, не знаючи, що робити, піти назад було б правильно, але я замість цього тихо підійшла ближче. На спинці крісла лежав плед, я обережно взяла його й нахилилась до Каеля і саме в цей момент він відкрив очі. Я не очікувала цього і мало не підскочила.

— Господи…

Каель кілька секунд дивився на мене абсолютно сонно, потім перевів погляд на плед у моїх руках і тихо хрипко засміявся.

— Ти зараз виглядаєш так, ніби тебе спіймали на злочині.

— Бо ти налякав мене до смерті.

— Вибач.

Голос після сну в нього був ще нижчий, і це чомусь збивало з думок сильніше, ніж мало б. Я мовчки накинула на нього плед. Каель уважно стежив за мною.

— Чого не спиш?

Я сіла в крісло навпроти й підтягнула ноги до себе.

— Наснилось дещо.

Він нічого не сказав, просто чекав і саме це змусило мене продовжити.

— Дім.

Каель повільно кивнув, наче розумів більше, ніж я сказала.

— Сумуєш?

Я тихо засміялась собі під ніс.

— Це дурне питання.

— Не дурне.

Ми замовкли. За вікном шумів дощ, годинник тихо цокав десь у коридорі і я подумала, що ця ніч стала дуже схожою на щось справжнє не магічне, не дивне, просто двоє людей, яким не спиться.

— Я іноді боюсь, що звикну до вас занадто сильно, — сказала я раніше, ніж встигла подумати.

Каель не відвів погляду.

— А це погано?

— Не знаю.

І це була найчесніша відповідь. Він довго мовчав, потім тихо спитав:

— У твоєму світі хтось чекає на тебе?

Я задумалась. Батьків у мене давно не було, колишній — тим більше, друзі… так, але життя всіх давно розтягнуло в різні боки.

— Не так, щоб дуже, — сказала я нарешті.

І чомусь від цих слів стало сумно. Каель дивився на мене уважно, м’яко без звичної темряви в очах і сказав те, що я не очікувала почути:

— Тут тебе теж уже чекають.

Серце в мене збилось так різко, що стало боляче. Я опустила очі, бо якби ще трохи дивилась на нього зараз — точно сказала б щось не те. 

Тиша між нами стала густою, теплою. Каель повільно сів рівніше, плед сповз із плеча, і я машинально потягнулась поправити його. Наші руки на секунду зіткнулись, але цього вистачило. Я завмерла, він теж і знову виникло це дивне відчуття — ніби світ навколо стає тихішим.

Каель дивився на мене так близько, що я перестала нормально дихати. Він дивився так уважно, наче давав шанс відступити, але я не хотіла. Оце й було найгірше.