Раді Вас бачити!

Я зрозумів, що щось не так, ще до того, як храм покликав мене. Тіні нервували. Останні кілька місяців це траплялося все частіше. Вони ставали гучнішими вночі, чіплялися до думок, шепотіли так близько до свідомості, що інколи я прокидався з рукою на ножі й не одразу розумів, де закінчуються вони й починаюсь я.

Сьогодні було набагато гірше, навіть дощ не заглушав шум у голові. Я стояв під навісом біля стайні, коли відчув, наче хтось різко смикнув нитку всередині грудей.

Магія здригнулась, тіні завмерли, а потім храм Еліара прокинувся, вперше за багато років. Я не пам’ятаю, як сів на коня, пам’ятаю тільки мокрий ліс, туман між деревами й дивне відчуття тривоги, яке ставало сильнішим із кожною хвилиною, наче щось безповоротно змінилось. 

І, якщо чесно, я вже тоді знав, кого побачу. Я знав, що побачу його - Еліара, він ніколи не приходив просто так. Боги взагалі рідко робили щось “просто так”, особливо ті, яких світ майже забув. Коли я увійшов у храм, тіні вже крутились біля колон, наче голодні пси і посеред усього цього стояла вона. Це жінка, яка була налякана, втомлена, у дивному одязі, з волоссям, зібраним абияк і поглядом людини, яка ще не вирішила — панікувати чи почати всіх бити.

Чомусь саме це я помітив першим, не страх, а характер. Вона ледь не впала, коли відступила назад, і я зловив її швидше, ніж встиг подумати.

Тіні всередині мене раптом… стихли і я різко відсмикнув руку. Ні, мені це однозначно не сподобалось, бо так не повинно бути. За останні роки поруч зі мною ніхто не приносив тишу, лише шум, біль, провину і втому. Я майже навчився жити з цим. 

— Вона людина, — сказав я тоді, бо це було єдине, що звучало достатньо нормально.

Хоча насправді хотів запитати зовсім інше: "Чому тіні мовчать поруч із нею?". Еліар дивився на мене так, ніби бачив усі думки одразу. Це дратувало.

— Її не можна залишати саму, — сказав він.

— Це не моя проблема.

— Уже твоя.

Я ледве стримався, щоб не вилаятись уголос. Жінка поруч переводила погляд із мене на бога й назад, явно намагаючись зрозуміти, чи всі ми тут божевільні. Це розумна реакція.

— Ви зараз говорите так, ніби мене тут немає, — сухо сказала вона.

Голос у неї був красивий, низький, трохи хриплий від втоми і надто спокійний для людини, яка кілька хвилин тому опинилась у чужому світі.

— А ти швидко адаптуєшся, — вирвалось у мене.

Вона звузила очі.

— Паніка не допомагає.

— Більшість людей не погодились би.

— Більшість людей не працювали з психами по дванадцять годин на день.

Я насупився.

— З ким?

Вона відкрила рота, потім завмерла й тихо видихнула

— Довго розповідати.

Еліар тихо хмикнув, ніби його це розважало і я кинув на нього похмурий погляд.

— Ти витягнув її сюди без пояснень?

— Часу було мало.

— Завжди одна й та сама відповідь.

Бог нічого не відповів і саме це мені не сподобалось найбільше, бо зазвичай Еліар хоча б удавав, що контролює ситуацію. А зараз… Він виглядав виснаженим, майже людяним. 

Тіні біля колон знову заворушились. Жінка — Ярина, здається, він назвав її Яриною — напружилась. Я помітив це миттєво. Помітив те, як вона стиснула плечі, як переступила з ноги на ногу, як намагалась не показувати страх. Мені раптом захотілось сказати щось заспокійливе. І це було для мене дивне бажання, непотрібне, бо я давно відвик заспокоювати людей.

— Вони тебе не чіпатимуть, поки я тут, — сказав замість цього.

Її погляд різко піднявся до мого і на секунду в темних очах майнуло здивування, наче вона не очікувала почути від мене щось нормальне. 

— Це мало прозвучати обнадійливо? — тихо спитала вона.

— Не знаю.

Кутик її губ ледь сіпнувся і я побачив, наскільки вона виснажена. І виснажена не фізично, глибше, тому що так виглядають люди, які надто довго трималися. Я знав цей погляд, як ніхто, бо бачив його щоранку в дзеркалі.

Еліар підійшов ближче. Повітря навколо нього ледь помітно тремтіло від старої , втомленої магії, але все ще живої.

— Ти відведеш її до маєтку, — сказав він.

— Ейдар буде в захваті.

— Саме тому це буде цікаво.

Я тяжко видихнув.

— Вона не річ, яку можна просто принести додому.

— Дякую, — буркнула Ярина.

Еліар усміхнувся їй — уперше по-справжньому тепло і це чомусь різко кольнуло всередині, наче я побачив щось дуже рідкісне.

— Тобі буде страшно, Ярино, — тихо сказав він. — Особливо спочатку. Але вони хороші люди.

Я скептично пирхнув.

— Каелю.

— Що? Це правда, Ейдар лякає навіть дітей. 

— Бо він постійно виглядає так, ніби збирається когось убити? — раптом уточнила вона.

Я не втримався і тихо засміявся. Це було вперше за… давно. І це настільки несподівано, що тіні навколо здивовано стихли разом зі мною, Ярина теж завмерла.

Дивилась так, ніби щойно побачила щось неможливе.

Чудово. Тепер і вона витріщатиметься.

— Тобі треба відпочити, — сказав я коротше, ніж хотів.

Бо раптом дуже чітко зрозумів одну річ, я не хочу залишати її тут. Це була небезпечна думка, особливо для людини, яка давно навчилась ні до кого не прив’язуватись.

Ярина

Каель лякав мене, але не так, як лякають агресивні люди, гірше. Він виглядав людиною, яка занадто довго несла щось важке сама й уже не пам’ятала, як це — жити інакше. І чомусь саме поруч із такими людьми мені завжди хотілось залишатись.